Не пісні, а страх сіяла мати по довколишніх селах, серцем чуючи, що за одною війною прийде друга, третя і її та й людські діти будуть сходити кров’ю на чужині. Від спільної біди прокидається розум, а в кого він прокинеться найперше, той мусить відболіти найбільше. Мати вернулась така, що менші діти заплакали від страху. Вона й сторонилась їх ніби чужа, доки не перебралась у чисте, не розчесала волосся і не зварила їсти. Але такою, як раніше, вона вже не стала.

Великий бойко, Іван Франко, щоб надати цій події значущості, назвав жінку-пророчицю бездітною вдовою.[3]

…Михайло Басараб заснув, так і не вийшовши надвір, де серед тиші росли наче молоком облиті яблуні й вишні. І він ріс з маленького хлопчика-сина, за одну ніч виростаючи чоловіком, батьком.

То було ще до твого народження, сину,

Коли ми збирались до Бразілії.

Лише я пам’ятаю, який то був смуток

їхати в світ за долею,

що втекла з цілого краю. Може,

десь є рай ліпший, ніж наша земля обітована з гнилою бульбою і капустою,

гнила від сірих дощів і тьмяних вікон,

темна від поту і літніх повеней,

які перетворюють Бистрицю в ненажерну пані, котра жере навіть трухляві верби, не годні вже й на дрова.

А сонечко вигляне — не хочеться їсти,

не хочеться їхати ні в Бразілію,

ні в Америку, ні до раю.

За літом — осінь, за нею — дощі.

Бульба як горох, коноплі згнили,

дах протікає.

А в корчмі жид торгує горілкою,

а Іуда — бразілійським раєм.

Платіть їм кров’ю, бо в них своєї немає.

Своя загнила. А немає крові — дайте перли,

що позатискали в репаних кулаках. На дорогу вистачить. А там, там кожному уріжуть по Урожу.

«Ой хто хоче гроші мати, най їде за море,

Там він зараз розізнає, яке то є горе».

Іуда в чорному капелюсі і в чорній камізельці з блискучими гудзиками ще й досі ходить по селі, тягне людей в пекло.

Хлоп вернувся звідти, то повісив його на грушці, навіть дзигарка не взяв, дурний.[4]

Потяги йдуть, везуть худобу, котра плаче-йойкає, а назад вертатись не вміє.

Русинська худоба…

«Вийду я на поле, а там білі квіти;

Плаче жінка молодая,

Ще й маленькі діти…» йой… Мамо, хочу питки, додому хочу…

Та втеча — вже історія втечі.

Спів і плач, стук коліс,

Чужа мова незрозуміла і свой Окам’яніла.

На каміннім хресті — розіп’ятий бойко, зраджений Іудою в чорній камізельці і з гнилими зубами.

Сірі воли тягнуть по болоті фіру лиха, що зветься Україна.

Лише там дано було нам зрозуміти, що тут Україна…

Я розповів тобі це, синку,

коли ти вернувся і знов захотів піти.

Лице давно не голене, на плечах затепла для травня куртка, комір сорочки чорний від поту.

— Тату, коли я дізнався, що ви в тому домі, мені не захотілось жити. Я би спалив братову хату, якби вона була з дерева. Чесне слово! Був би щасливий, коли б ці жлоби позбулися того, що накрали. Поїхав забрати вас звідти, а мені кажуть: втік ваш тато. І сказали куди…

— Я думав, вони не знають… — здивувався Басараб.

— Пенсію вашу дали. Правда, довго не вірили, що я ваш син.

Гриць витяг з кишені жмут грошей і поклав на стіл.

— То є добре, — втішився старий. — Буде за молоко заплатити сусідці, та й тобі дам.

— У мене, тату, ціла купа грошей.

— Та хіба в тюрмі платили?

— Тату, я вже три місяці як звідти вийшов.

— Чого ж не писав, не приїхав?..

— Е, — скривився Гриць, — не будемо про це говорити! Я вже лисий і старий. Ніхто б і не подумав, що маю тата. Сиротою легше жити.

— Не кажи так.

— Я у вас трохи побуду, добре? Натомився. Хіба не гнівайтесь, як одного разу прокинетесь, а мене нема.

— Хіба ж я не знаю тебе, Грицю?

— Потім про все поговоримо. Їсти хочеться.

— Я зараз до сусідки підскочу, щось принесу.

— Пошліть когось в магазин за куривом.

— Добре, Грицю.

Поки Михайло в старечих руках ніс банку молока до хати, його молодший син заснув на ліжку, скинувши хіба грубі зимові черевики… Він не будив його, навіть намагався не дивитись, щоб син не збудився від погляду. Пішов гроші тратити до магазину.

— Що ви так біжите, Басарабе, як молоденький? — питалися в нього люди.

— Син до мене приїхав, Григорій…

Басараб накупив повну торбу їстівного, прихопив пляшку горілки. Взяв чайник, дві миски, кишеньковий ліхтарик. Ледве дотягнув усе додому.

Грицько спав аж до ранку. Старий постелив собі на канапі й сяк-так перебув цю ніч, раз у раз прокидаючись. Було дивно чути в хаті чийсь віддих. Іноді Гриць стогнав, але не від того, що йому боліло, а так, як стогне перемучений дорогою чоловік.

Під лавкою темнів рюкзак. Басараб був певний, що то увесь Грицьків маєток: трохи білизни, сорочок, светр, штани… У нього самого було небагато речей, коли він тут з’явився. А тепер і чайник, і каструлі, і ліхтарик. У колишній міській квартирі лишилося повно речей, але жодна з них не була йому потрібна в тому домі. Та й зараз не потрібна. Син з невісткою забрали їх собі, а квартиру він здав державі. Він би переписав її на Грицька, але це виявилося неможливим. Син і невістка гризли йому душу, аби пустив квартирантів або ж їх прописав. Вони би вже знали, що робити з квартирою. Сам Басараб не збирався туди вертатись. Грицько щось двадцять літ бурлакував, потім сидів у колонії і як мав кудись вертатись, то хіба до Урожа. Він лише так каже, що піде… Звісно, піде. Але вернеться. Може, захоче поставити собі нову хату.

Басараб встав, коли вже добре розвиднілося надворі. Тихенько розпалив піч, начистив бульби і поставив варитися. Грицько був худий, як гак. Видно, гризота його з’їла. Вбити чоловіка машиною — того вистачить на все життя. На найситніших харчах не від’їсишся. Навіть тяжка праця не вилічить, бо чоловік створений не задля роботи, а робота задля нього.

До людей, які роблять щось одне, приходить чужий. І його не хочуть прийняти до себе. Грицько повторить батькову долю, якщо знайде притулок тут, де коріння роду Басарабів. Але пам’ятатиме він уже менше, пам’ятатиме тільки себе. Його батьківщина — це він сам. Батьківщина старшого сина — його майно. Це їхня опора, яку так легко вибити з-під ніг. Неможливо вибити з-під чоловіка лише землю.

Може, воно й ліпше. Лишившись без нічого, людина зникає і обриває зв’язок зі світом. Вона вже не мучиться. Тільки мало хто вибирає цей шлях по своїй волі. Треба народитись здоровим, щоби залишатись самим собою до кінця, уникнути всіх сітей. Щойно народжене дитя — це теж перлина, яка має діяти згідно своєї первісної чистоти, а не згідно того, що закладене в неї прикрим досвідом батька і матері.

— Колись я дуже хотів, щоб ти був схожий на мене. А тепер бачу, що тоді ми були би з тобою зовсім чужі. Я мав би тебе лише навчити найпростішої речі — розважливості. Того було б доста…

— Якраз цього вам не вдалося, тату. І слава богу. Я роблю те, що мені хочеться, і ні за чим не жалію.

— Ти робиш навпаки…

— Це — мій стиль. Я щасливий, коли мені вдається змусити долю звернути вбік. Даруйте, тату, чоловік в тюрмі знає хіба книжну мову і на волі говорить лише нею. Бо між зеками самі мати… Але суть ви зрозуміли? Оце й тримає мене на світі, за що й вип’ємо.

— Не бійтеся, тату, — перейняв Грицько батьків погляд. — Я майже не п’ю. З усіх людей тільки з вами можу отак спокійно говорити і відчувати при цьому велику любов і повагу. Мені завжди було жаль старих людей. У них і гривеник на пиво попросиш, і розкажеш найпаскудніше — і вони тебе зрозуміють. Я, певно, таким не буду. Під кінець життя збиратиму пляшки чи здохну, десь у поїзді або в електричці. Раніше я цього боявся, а тепер байдуже. Як ви помрете, я стану ще байдужішим. Я вам тому й не писав, щоб не шарпали добрі люди з певних кіл за мої гріхи. Приїхав сюди по своїй волі й не буду від вас відкуплюватись грішми. Зеник вам нічого не тикає?