— У мене ж пенсія. Жив у місті доти, доки мав силу. Ти ж знаєш нашу квартиру, скільки там усього треба доглянути, прибрати. А тут я ожив: город, як бачиш, засадив, повітря здорове… І смерті не чую коло себе.

— Ви добре виглядаєте, тату. У вас душа здорова, а на моїй уже живого місця не лишилось. Я б тут жив, якби знав, що вилікуюсь. Пожертвував би й своїм «стилем». Зрештою, це теж було б у моїм стилі. Поворот — і вже позаду нічого нема, щезло з очей. Безліч поворотів, ніби безліч оновлень. Втрати, чим їх більше, тим легші.

— Людина не залізна, — зауважив Басараб. — І кожна втрата їй дорого коштує. Невже ти думаєш, що я весь час був спокійний? Навіть якби хотів, мені б це не вдалося. Голод, війни, еміграція, втечі… Все міняється з часом. Не змінюється лише те, з чим ти народився, бо воно дається не долею, а природою чи богом. Я вночі думав над тим. Треба раз у раз спинятись і прислухатись до природи. Там — сама правда. Дуже мало людей народжується підлими. Це у них в крові. Може, їхні предки мчали на конях, грабуючи і винищуючи все на своєму шляху, бо вважали, що коли не вони, то їх… Я й сам сумніваюся, чи вдалося б навернути отих людей до добра.

— Тату, то все філософія, яка набридає ще до того, як її почуєш! Я мав час подумати. Цілих три роки думав і дійшов висновку, що в стоячій воді форель не живе. Слава богу, не кожен з нас такий, як форель…

— Але форель любить бистру і чисту воду. Тому ні в Дністрі, ні в Бистриці вона не живе, бо вода уже не така чиста.

— Це вже деталі! — відмахнувся Грицько і на якийсь час замовк. Розмова обох їх втомила.

— Тихо тут увечері. Все спить. Як у стоячій воді. Бачите, тату, мені вистачило кількох днів, щоб знову відчути себе фореллю. Я сюди пішки прийшов. Із самого Львова. І грошей не було. Зрештою, хіба в них справа? Міліція затримала за бродяжництво. Хочеш мандрувати — мандруй у відпустку або на пенсії. Отак мене зустріли рідні краї. Я би міг за дві години сюди приїхати, але хотів пішки, щоб згадати, що це таке — свобода йти куди тобі заманеться на своїх ногах. Ох, тату, якби ж то озлобленість, а то байдужість, котра вбиває охоту до всього! Оце зветься кінець молодості…

— Що ж, синку, — зітхнув Басараб, — у людини не один вік…

— Я нічогісінько не зробив, нічого! — урвався голос Грицькові.— Нічого не навчився, не прочитав і десятої частини тих книжок, які мав прочитати; я не любив нікого, врешті-решт, — лише втікав, щоб не загрузнути в брехні і підлості. Єдине, чим я можу гордитися, це те, що я ніколи не робив зла слабшому за себе. Бачите, тату, ви в мене за сповідника…

— Якщо легше, то говори. Я дам тобі прочитати Сковороду. Я півжиття вчуся у нього спокою. Він казав, що рід людський — це чорна книга і треба її читати забавляючись.

— Знаєте, мені здається, що ви все життя спостерігали, до чого я докочуся. Добре, що хоч не казали потім: «Я так і думав». Я довго шукав у вашій святості слабкого місця, бо абсолютно досконалий хіба господь-бог. Тепер бачу, що ви ніколи не втручались. Ви нас створили, щоб ми самі давали собі раду. І от маєте: один — вічний волоцюга, а другий — жлоб і куркуль. Тіштеся, тату!

Гриць розвів руками, далі схопив з цвяха зеленого капелюха і подався з хати в чому був. Уже й по розмові. Може, й краще: провітриться, охолоне хлопець. Накурив як, нічим дихати… Михайло рушився, щоб відчинити двері, й тут його щось вдарило в груди, аж заточився. А потім слабість, відняла йому руки й ноги. Мусив перечекати.

…Йшли вони неширокою дорогою через Глинне, Горішню Дубину, через ліси, які кінчалися грубими буками на Підбузькій горі. При самім її чубку чорніли ялини, пристанисько ведмедів. Ясно-зелена ліщина гнулася на прохід. Хлопчики вільно проходили попід нею, а він мусив піднімати гілля рукою. Жінка-чужинка лишилася в місті, не хотіла сюди їхати. Вони йшли утрьох, і чоловік радів, що пам’ятає, куди веде стежка. Чим далі в ліс, тим тихше поводили себе діти. Врешті він обняв їх за плечі, хоча йти отак було незручно, і стривожені голівки торкались його стегон. Боже, які його діти ще малі й беззахисні, думав він. Коли вже вони виростуть настільки, щоб самим прийти, безпомильно вгадуючи шлях, до Вербового потоку і сміливо дивитись згори на гостре сіре каміння.

У лісі проясніло. Це означало, що вони виходили.

Сріблясто-зелене жито пускало вузьке колосся в небо.

«Дивіться», — сказав чоловік, повернувши обох хлопців лицем до долини. У нього паморочилося в голові від плавності ліній поля, вузьких смуг ярів і лісу, який перетинала дорога в місто С. Гори і ліс закривали місто, що було там, де сонце заходило влітку.

«Болить, тату!» — зойкнув менший хлопчик.

«Що?» — похопився він.

«Ти мені здавив плече».

«Я не хотів, синку. Давайте сядемо. Такого ви ніде не побачите. Тут починаються наші гори…»

Прокукурікав півень. На дерев’яній сірій церковці, що виглядала з жита по той бік поля, блищав хрест.

«А що там?» — показав рукою старший.

«Село. Лопушна. Ось бачите стежечку в житі? Нею можна туди дійти».

«А ми підемо?»

«Ні. Я вам покажу Вербовий потік. Коли ви підростете, вийдемо аж на саму гору».

Вони знайшли місце, яким легко було перейти через потік. Чоловік хвилювався, коли вів хлопців по краю глибочезного яру, на дні якого дзвеніла вода. Під буками не росла трава. Земля була встелена їхнім чистим сухим листом, і він шапкою нависав над жовтою стіною яру. Глина обсипалась, оголюючи коріння дерев, що росли на краю, і вони падали вниз. Деякі з них були такі великі, що вершками зачіпались за другий берег.

«Тепер, якщо йти вниз, — пояснював він, — потік виведе вас просто в поле, а звідти вже видно Уріж. У горах важко заблудитись».

«А що таке „заблудитись“?» — спитав Гриць, котрому було тоді п’ять років.

— Я б пішов з тобою до Вербового потоку, але тоді б нам довелось плентатись. Ліпше йди сам.

— Та я заблуджуся, — посміхнувся Грицько.

— Ти вже знаєш, що таке заблудитись?

Син не зрозумів.

— Я б хотів у лісі збудувати курінь і трохи пожити без людей.

— Чого ж ні? Якраз над Вербовим потоком міг би поставити.

— Я щось пригадую, наче крізь сон, коли ви нас водили туди в дитинстві. Тільки не пам’ятаю, чи мама була з нами.

— Ні, мати ніколи не бачила Урожа. Вона встидалася, що я хлопського роду, хоча уже тоді можна було не встидатись. Та й мала слабе здоров’я, — виправдовуючи жінку-чужинку, сказав Басараб.

— Е, тату, при чому тут слабе здоров’я! — скривився Гриць. — До Бразілії їхати мала здоров’я. Якби брат не заслаб, жили би тепер за океаном. Наша мама хотіла розбагатіти. Їхати у вагоні для худоби з хлопами не повстидалась.

— Ми їхали у третьому класі.

— Один дідько! Зрештою, вічна пам’ять нашій матусі. Я досі не можу їй пробачити, як вона не пускала нас бавитись з хлопцями, бо ті «нам не рівня». У дитинстві хочеться демократизму, а потім — щоб тебе поважали, якщо вже не доробився ні маєтку, ні становиська.

— Правда кажеш, — лукаво підтакнув Михайло. — Тому я й радів, коли міг з вами втекти кудись.

— Мушу вам сказати, таточку, — в тон йому мовив Грицько, — що ні мамині, ні ваші надії ми не виправдали, особливо я. А братик, якщо сюди й заявиться, то, даруйте, хіба на ваш похорон, з надією, що виторгує за хату кілька соток.

— Хата твоя, навіть коли поїдеш…

— Хай бог мене скарає за підлу думку, але я цього сподівався. І дуже хотів застати вас живим. Не думайте, я не просив би вас. Я мовчав би як риба.

— Завтра ж перепишу хату на тебе. Навіть якщо матимеш інший дім, завжди знайдеться хтось, котрий міг би тут жити. Скільком людям не вистачає даху над головою… Я боюсь, що помру не тут. Щоб тут жити, треба бути господарем, а не дачником.

— До брата поїдете?

— Не знаю, — сухо кашлянув старий, і перед очима його постали в жовтих патьоках стіни корпусу будинку для престарілих, де він нудив світом, не чекаючи ні листів, ні відвідин, лише смерті…