Марко
Тобі це хочеться зробити з першого дня втечі?
Ольга
Звідки ти знаєш? То буде поразка. Але гонорова поразка, яка доведе, що у цьому світі неможливо знайти протиотруту, неможливо зустріти людей, котрі б тебе не зрадили, а за добро платили добром…
Федір
Чого захотіла! Щоб їй платили… Ніхто не любить платити. Я мав жінку, годив їй, як міг, а вона сплуталась з сусідом. Тепер я хоч не простив їй, але забув. Платити добром за добро ще дивніше, ніж платити добром за зло.
Марко
Овва! Ще один філософ обізвався. Певне, ти Федю, побував у пеклі й знаєш, що підлога в ньому вистелена добрими намірами.
Федір
У пекло я ще втраплю, зате я побував у колонії. Три роки відкантував, а там, коли хочеш знати, усі філософи.
Едуард
Наслідок ізоляції. Може, тюрма для нас саме тут, а не у світі, межі якого ми добровільно покинули. Відчуття, ніби кружляєш по колу, як кінь у цирку.
Федір
Добровільно? Е, ні! У тюрмі ніхто по власній волі не сидить. А потім я вже не міг призвичаїтись. Не дали…
Марко
Ти у нас особливий тип, Федю.
Федір
Не я затіяв цю балачку, а ви, тобто Перевізник. Мені більше до вподоби тихе життя, про яке він говорив у попередній бесіді. Але що вдієш, як нема долі… Мені покійна мама завжди казала: «Федю, тримайся порядних людей, бо пропадеш. Тобі не можна жити самому». А порядні люди сахаються від мене, як від паршивого пса. Я бачу, що й ви не ліпші за мене…
Марко
Ти дуже проникливий, Федю. Хіба тобі з нами погано? Чим ми гірші за порядних людей? Нікого не вбиваємо, не обкрадаємо. Живемо, як божі птиці, хіба без гнізд.
Федір
Хе, а від людей нам чогось таки треба!
Перевізник
Скоріше від себе. А від людей, либонь, тільки те, чого нема в нашій душі. Твої думки, Федоре, видаються мені найближчими, хоча в дечому я не згоден. Ольга вважає, що підло не платити добром за добро. Я, здається, розгадав її помилку, причину того, що вона називає поразкою. Це — втрата безкорисливості, довір’я. Принцип «ти — мені, я — тобі» із сфери матеріальної проникнув у сферу духовну. На цьому будується ціла мораль. Ольга думає: ось я віддала людям душу, але вони чомусь уникають мене, хоч я нічого від них не вимагаю, окрім доброго ставлення, а вони платять мені чорною зрадою. Так, Ольго?
Ольга
Приблизно. Але мене цікавить, що думаєте ви?
Перевізник
Знаєте, що найважче виховати в людині? Почуття обов’язку. Для цього потрібно, щоб вона мала змогу вирішувати самостійно. Коли цього нема, вона не буде платити. Тому найкращі люди, як правило, поблажливі. Поблажливість — альтернатива озлобленню, але аж ніяк не інфантильність.
Ольга
А що ж тоді робити? Прощати? Даруйте, але це залежить від характеру. Що ж, я повинна себе ламати?
Перевізник
Спочатку ми йдемо від себе до людей, а потім від людей до себе. Потім зникаємо.
Едуард
Це — буддизм.
Перевізник
Це — гармонія.
Ольга
Мене й світу?
Перевізник
Я маю на увазі той момент, коли людина повністю оновлюється. Сильнішає аж настільки, що має право бути поблажливою, віддаючи себе тим, хто не має цієї сили. Це і почуття обов’язку, і гідність, і милосердя…
Едуард
Ти маєш справу з людьми дна. З цієї ями нам не вибратись довіку. Ми могли б жити інакше, але не хочемо. Є ще один шлях до святості: дати втоптати себе в болото. Якби не ми, не виникла б совість.
Ольга
Мені це ближче і більше до вподоби. То наша нірвана.
Марко
Ми теж сильні. Є два полюси, які мусять врівноважувати світ. Коли є гори, то є і їхній низ. Якби не ти, ми б не познайомились, бо не відчуваємо потреби одне в одному. Нам досить бачитись на відстані, щоб усвідомити, що ми не зграя, а кожен сам по собі. Кожен гине наодинці, не тягне за собою нікого, не кричить, що йому боляче, не просить допомоги, а коли йому її силоміць пхають, тікає. Злодій, котрому довіряють з милосердя, як не плюне одразу в очі своєму доброзичливцю, то помститься йому іншим, вишуканішим способом. Бо у нього теж є гордість: він не бажає ні платити, ні відбирати борги. Оце мав на увазі Федя, якому не бачити тихого щастя, як власних вух без люстерка. І він це чудово знає. Так само Ольга. Можете це розцінювати як залишок сентиментальності. Нам байдуже до того, бо ми не зграя. Так що, Перевізнику, вважай, що ця бесіда не дала тобі моральної втіхи…
Перевізник
Мій перевіз тримається на туго напнутій линві, яка ніколи не стане рікою і не з’єднає навічно два береги. Єдине, що мене тішить, це те, що вода хоча й небезпечна, а все ж не порожнеча…
…Він ішов між людей і речей і страшенно хотів, щоб швидше настав блідий зимовий ранок, зникло штучне світло, яке спотворювало людські обличчя, відривало очі від живого вогню багаття і свічки, й очі втомлено скляніли. Сірник, який запалив Перевізник, обпік йому пальці й упав на засніжену привокзальну площу. Небо не було чорне, сніг не був білий. І як би він не переконував себе, що біле й чорне — дві протилежності, штучне світло змінювало кольори, творило штучний світ, у якому все починалось із змішування відтінків, а кінчалось спотворенням.
Бесіда четверта
Чужинці
Основа:
Не бійся тих, хто вище грому
В зеніт замірились злетіть
І сподіваються при тому,
Що можуть витримать політ.
З тобою ті дружить стидяться,
Що в небі прагнуть потоптаться.
Ігнатій Максимович. «Ода на перший день травня 1761 року».
Мертва совсем душа человеческая, не отрешенная природному своєму дому, подобна мутной и смердящей воде, в тесноте заключенной.
Григорій Сковорода. «Разговор, называемый алфавит, или Букварь Мира», 70-ті роки XVIII ст.
Великі дерева шануй,
Що плід дають і в спеку тінь,
А як і плід часом хибне,
Чи ж тінь сама не є добром?
Іван Франко. «Строфи». Із книги «Мій Ізмарагд», 1898 рік.
Бесідники: Перевізник, Антон, Денис, Петро.
Місто таке велике, що важко його покинути, навіть коли дуже втомишся. Блукаючи між натовпу, ставши його часткою, Перевізник думав не про його безликість, а про дещо цілком протилежне, що його можна оцінити за реакцією на таке, приміром, питання, задане просто на вулиці: «Звідки ви родом?» Задане без кінокамер, без мікрофона, навіть без блокнота з ручкою. Одразу ж людські обличчя склалися б у симетричний візерунок тих, які не бажають відповідати, тих, які соромляться, і тих, які не пам’ятають. Ті, що дадуть вичерпну відповідь, раптом спохмурніють і розтануть в повітрі, сивому від туману й людських подихів, а ще вище, під самими весняними хмарами, кричатимуть у неторканій тиші дикі гуси з натертими під крилами кривавими мозолями.