На місці панського саду стояла її хата й інші хати. А ще раніше тут був цвинтар, бо з горба дощі вимивали людські кістки. Давніше люди мерли від чуми, холери, голоду, як мухи. І старі хитали головами, прикривали очі зморщеними повіками.

І про місце, де росли три грушки, старі казали: то нечисте місце. Вони знали чому, але не хотіли повісти. Ніби боялись, що то пошкодить їм на тамтім світі.

Двадцять років тому падав дощ і по дорозі їхав на мотоциклі агроном. Хтось видів з ближньої хати, як мотоцикл підняло поверх грушок і кинуло ним до асфальту. Агроном забився на смерть, лишив четверо дітей.

Три роки тому розбився молодий хлоп. Перед смертю сказав, що хтось перебігав дорогу і він звернув убік. Але люди нічого не виділи. Божечку, серед погожого дня, ні з вітру, ні з сонця — забитися на смерть.

Але то ще не все. Не раз вночі коло тих грушок люди не могли перейти — щось ніби відпихало.

Грушки тепер лежали на оборі у Федя Баліцького й чекали бензопили й сокири. Стара Корчиха, що прожила дев’яносто і п’ять років, але мала файну пам’ять і ясний розум, сказала, сидячи на стільчику коло печі: «Най си хрест з того дерева зробить».

Вона не мала й гадки клясти Федя, то була скорше порада, а може, й пророцтво, але Федьова жінка приходила сваритись.

Хто з старих міг, то ще робив і бавив дітей, а коли й до того не був годен, мусив сидіти на печі тихо і не пхати свого носа в чужі обори.

…Минув день, другий, третій. Люди нудилися без радіо й телевізора. Чайна тепер працювала до сьомої, а не до дев’ятої, бо буфетниця скаржилася, що зле видить гроші рахувати. Хлопи допивали пиво і йшли шукати розривки. Найліпше було їм у Юзя. Той жив сам і пускав до своєї брудної халупи чоловіків грати в карти. Давали йому за те гроші, чи яйця, чи півлітра. Картярі заховувалися тихо, бо Юзьо був чоловік побожний і потребував товариства. Та й мав що сам розказати, бо воював ще за цісаря і звидів світа.

Тепер кожен вечір Юзьо мав гостей. Палилися дві лампи, плавав тютюновий дим, хлопи, червоні й веселі, різалися в карти, а Юзів пес сидів коло печі й пильнував за порядком. То був мудрий пес: не взяв би від чужого навіть ковбаси, ганяв з городу курей, але, коли Юзьо їхав на базар, заводив не своїм голосом, ніби його господар вмер. Сусіди вже звикли до того, але сторонній людині мороз йшов по плечах.

— У мене нині, як в церкві,— похвалився Богдан, молодий Юзів сусіда. — Свічка в сінях, у першій хаті, другій, в кухні.

— А лампи що, нема?

— Не люблю того смороду. Та й нащо нам світла? Малі ще до школи не ходять. Жиємо, як пани…

— Так-так, — згодився Юзьо. — Як не було електрики, пани свічками світили. По 6 штук зараз у свічнику. Був служник спеціальний. Пильнував, аби добре горіло. Мав щипці й нагар ними знімав.

— Я би не хтів такого, — озвався Петро. — Прийду з роботи, січки корові наріжу, скіпок нарубаю, та й дивлюся телевізор.

— А небіжки Касі не боїшся?

— Ха! — засміявся Петро. — Я вам не повідав, що видів її?

— Коли?!

— Було так. Йшов з роботи в другу зміну. Трохи ми з хлопцями випили. Вертаюся, коли йде мені назустріч Кася. Я до неї: «Чи ви не на кавалєрку зібралися, цьоцю?» Вона ніц не обзивається і йде в горішній кінець. Най собі йде. Я прийшов додому, кажу жінці: «Стрінув Касю, десь ішла на ніч». А моя жінка побіліла: «Чи ти вдурів?! Таж ми нині її поховали!»

— То добре, що не настрашився, — зауважив Гриньо. — Чоловік може з такого розрив серця дістати. Як вмерла моя жінка, царство їй небесне, то пішов я раз на цвинтар. Посидів на могилі, вже стемніло. Додому не хтілося йти: що маю в тій пустці робити? Ну, йду, бо пізно. І таке мені щось в голову вступило, що кажу сам до себе: «Чого то я мушу до вмерлих ходити, а вони до мене не ходять?» Хіба-м вимовив, як зірвався вітер, закрутив листям, і щось мені на вухо як закричить: «А ти до вмерлих не ходи!»

— Хтось пожартував, — спинив його Богдан.

— Ні одної живої душі не було на цвинтарі, бігме! Мені волос на голові з’їжився, вірите, додому йшов три години, а то як від вашої хати, Юзю, до чайної.

— Я в тото не вірю, — вперся Богдан. — Доки сам не увиджу, доти не повірю.

— Дав бог, би-с увидів, — побажав Гриньо.

— Не поминай бога всує! — зауважив Юзьо. — То гріх. Я знаю, що від вмерлих боронить свячена пшениця. Маю її за образами, і, хоч жию сам, ніколи до хати вмерлі не ходили. А від опирів поможе пшениця, 12 раз свячена…

— Досить того, — сказав Гриньо. — Нема чого на ніч про тото говорити. Та ще коли світла нема.

Богдан гримнув кулаком по столі:

— А чого їм ходити? Га, чого?! Яке вони мають право живих з розуму зводити?

— Я думаю, — мовив Гриньо, — що душі в перший час тяжко і вона банує за родиною й домом. Мусить рік перебути на землі, а відтак уже ніколи не прийде.

— Великі грішники можуть довше ходити, три або й сім літ, — озвався Юзьо. — А можуть і вічно. Таку мають покуту. Але то вже як нечистий заволодів душею…

І Юзьо махнув рукою. Він не хотів далі вести розмову. Випровадив хлопів, закрив двері й поліз на піч. Пес провів його тужними очима. Від підлоги тягнуло холодом, а на старість у нього почала вилазити шерсть. Юзьо подумав, що добре би було висповідатись в такий тяжкий час.

…Міста мали аж забагато світла, щедро світячи рекламами трансагентства і маргарину; а наш Уріж борсався у темряві, тяжко зітхаючи, не спав, і ліжка катували закляті тіла його мешканців. Морок згущувався і ставав твердий, як камінь.

Тим часом діти ходили до школи, дорослі їздили на роботу, бо мало хто працював у селі. Не кожен знав навіть, як зветься їхній колгосп, бо він усе зменшувався: спочатку зникла конюшня, потім тракторна бригада, потім льоноцех. Лишився тік і один корівник посеред руїн. Коло рубленої комори з залізними штабами на вікнах стояла понищена вітрами й дощами контора, де день і ніч дзвонив телефон, але ніхто не підходив зняти трубку, точнісінько як у славетному романі Маркеса.

На горі стояв колишній панський дім, хоч і підпертий колодами, але незмінний. Його не можна було перебудувати; він не піддавався магії телефонних дзвінків та інструкцій, що змушували гарячково звозити машини і зводити над ними льоноцех, що так і лишився без даху, чи валити новісіньку ферму, гордість району. Руйнується швидше, ніж зводиться. Падає швидше, ніж підводиться. Люди звикли до суєти і, як уміли, користалися з неї. Тільки старечі вицвілі очі не бачили нічого, крім землі, такої самої втомленої і зболеної, як і вони. Старих, однак, чекав вічний спочинок і забуття, а земля мусила терпіти далі.

Оля верталася з річки, коли почула настирливий телефонний дзвінок у конторі. Вона кожного разу його чула, але зараз її охопило божевільне бажання зайти в покинуту контору з навстіж розчиненими дверима й підняти трубку. Телефону боялися всі, і вона так само. Вона ще ніколи не розмовляла по телефону. Це мало стати видатною подією в її житті, а ще такого сумного осіннього передвечора. Вона несміливо зайшла до кімнати, притулила холодну трубку до вуха:

— Алло?

Дитячий голос їй відповів:

— То колгосп? Прийміть телефонограму.

— Яку теле-фоно-граму?

— А таку, що всі йдуть збирати колорадські жуки!

Оля засміялася і поклала трубку.

Андрій Іванович глибоко зітхнув і сказав:

— Ви вже знаєте, що таке темрява, з власного досвіду. Але ще не знаєте, як з нею боротись. Темрява — це насамперед страх, який потім переростає у небажання думати й працювати. Уроки ж вам не хочеться робити при гасовій лампі?

— Нє! — дружно відповів клас.

— Отже, що потрібно, щоб зникла темрява?

— Електрика!

Андрій Іванович посміхнувся:

— Який антонім до слова «темрява»?

«Міжпредметні зв’язки», — майнуло у нього в голові нав’язливе.

Відмінники пам’ятали і сказали: «Світло».