П’ять років тому в неї був дуже мінливий характер.

Анна сиділа в кріслі і, хоч довкола неї тлумилися гості, мала вигляд, ніби нікому до її персони не було діла.

— Сідай, — вказала йому місце поруч себе тоном господині.

Місьо лишився стояти, приглядаючись до них обох з веселою цікавістю.

— Я тобі не суддя, — мовила вона, дивлячись поперед себе.

— Я теж тобі не суддя, Анно.

— Тоді я буду вам суддею! — засміявся Місьо.

— Ти? — підняла брови панна Анна. — За що ж ти будеш нас судити?

— За що? — Місьо аж затремтів від збудження. — Ви ж любилися колись, а тепер стали чужі. Втім, судити треба кожного осібно. Тебе, Анно, за те, що свого часу проміняла Михайла на рідний дім. А Михайла за те, що не зумів тебе переконати…

— Дурниці! — відрізала Анна. — Я його ніколи не любила. Була наївним дівчам, ну, може, трохи закоханим… Мені усе перейшло. Правда, я більше у нікого не закохувалась. О, бачиш, я сама собі адвокат…

— То нічого, — заспокоїв її Місьо. — У таких випадках кожен мусить захищатися. Отже, з веселої дівчини ти перемінилась на крижану істоту і тобі немає діла до мужеської статі? Хіба се не любов, коли ти на протязі п’яти літ губиш у собі найкоштовніші почуття?

— Я більше не буду себе захищати. Але будь певний: колись я воскресну.

— Ну, тоді перейдемо до Михайла.

— Яке в тебе право нас судити?

— Нині він має право. Ми з ним одного суспільного стану.

— Але ж се цинізм!

— Якщо ми обоє надто заінтересовані в собі, то хіба чужий може нам помогти.

— Анно, я ніколи не бачив тебе такою…

— Ну, коли пан адвокат не хоче, щоб його судили, то я не буду. Але ж друга сторона може почутися ображеною, оскільки вона досить щиро висловила свою думку…

— Я вас не розумію! — спалахнув Михайло. — Може, у вашому колі й дозволені такі жарти, але сповідаються лише перед богом. Даруй, Місю, ти не годишся на цю роль!

— Боже!.. — простогнав Місьо, хапаючись за голову. — Ти свідомий того, де ти знаходишся? На Balu!

— Свідомий. Але чому панна Анна мусить бути жертвою? Хай наді мною сміються…

— Тому, що Ваl — се біль, а не тільки весела розривка, — сказала Анна. — Мусимо звільнитися від болю, щоб жити по-новому. Почати все спочатку можна лише тоді, коли позбудешся колишніх прив’язаностей. Ми не жертвуємо собою цілком, хіба минулим…

— Хіба немає іншого шляху, крім цинізму?

— Вся справа у мені,— заявив Місьо. — Якби ви були на самоті, то така розмова не видалася б пану адвокату цинічною.

— Облиш, Місю! Ти нам не заважаєш. Тебе просто не існує. Тому з тебе дуже гарний суддя.

— Вельми вдячний панні Анні,— Місьо поцілував їй руку. — Може, вона буде ласкава пояснити пану адвокату, чому мене не варто проганяти?

— Потім, — аж наче злякалась Анна. — Мушу йти до гостей.

— Пан адвокат читав Ніцше? — спитав Місьо, витягуючи цигарку і зручно вмощуючись на місці Анни.

— То не для мене філософія, — сухо мовив Михайло.

— Шкода, шкода! То є фільозофія для мужчини. «Ідучи до жінки, не забудь з собою взяти батога».

Михайло на те лише невесело посміхнувся. Раптова музика відізвалася у ньому як обвал. Все, що мало статися далі, нагадувало страшний потік каміння, котрий потягне його на долину. Се важко було зрозуміти.

— Нині вночі рішається моя доля! — пихато мовив Місьо. — Пан адвокат на мене злий? Ні, він належить до тих людей, котрі через свою м’якість не годні вчасно злапати винного за руку. Пан адвокат живе лише споминками і не може зрозуміти потреб будучності.

— Пан суддя мав би пам’ятати, що Римська імперія панувала тисячу літ, але таки впала.

— Бо її знищили плебеї!

— Вона сама себе зруйнувала розкошами і розпустою, а найбільше незнанням межі, вседозволеністю. Тепер перепрошую пана суддю: мушу віднайти товариша.

Басараб не хотів заводити дурної суперечки. Він мало тямив у тій салоновій грі, в яку хотіли його втягнути, та, власне, він і піддався. Все те було неприємне і тяжке. Навіть для Анни. Чи ж не Місьо її змусив до того? Михайло аж засміявся. Анна не з тих, кого легко зломити. Шкода, що у ній не лишилось нічого дитячого, крім, може, необережності. Якби вона була такою п’ять літ тому, він не полюбив би її, хіба що з жалості. Та й тієї любові було б йому аж забагато.

Леся він довго не міг знайти. Ходив між гостей, чув уривки розмов, сміх, але те було надто звичайне. Всі Bali схожі один на одного. Лесь має рацію. Михайло хотів зараз же йти пішки на станцію. У гурті здибався з Місьом. Той теж когось шукав і дико зиркнув на нього, ніби хотів щось спитати. Господи, як добре було б йому зараз опинитись у львівському покоїку і при світлі лампи читати книжку, далеку від будь-якої правдивості! Чи то завжди так буває на святах: спочатку піднесеність, втіха, а потім втеча від усеї тої розкоші в свою нору, знудження? «А вмирати? — шепнув йому чийсь відразливий холодний голос. — Вмирати ліпше на Balu. Чи в своїм ліжечку, коли всі сплять. По хвилі, як прогримить постріл, настане цілковита тиша. Коли усе втратив, найліпше купити чи вкрасти пістолет. І забери з собою нещасного товариша, аби він не перетворився на живого трупа».

Але той голос, як правило, Михайло заглушував при помочі здорового чуття селянської дитини. З’яву труп’ячого скімління він приписував загальній тяжкій атмосфері суспільності й власній зневіреності. Се, мабуть, втома бажала його смерті, найсильніше після любові почуття.

Леся в залі не було, і він хотів пошукати його в інших покоях, як раптом у отворі дверей побачив панну Анну, вдягнуту чомусь в скромну дорожню сукню. Вона зробила йому знак, аби йшов до неї, і щезла. Від тієї хвилі Михайло забув, кого він шукав. З паленіючим лицем пішов до дверей і опинився у білому коридорі, такому білому, що не потребувалось лампи для освітлення.

Михайло постукав і вчув: «Прошу!» У лице вдарив йому запах парфумів і квітів.

— Я зачиню двері на ключ, аби хтось не надійшов.

Покій, до якого закликала його Анна, нагадував швидше гардеробну артистки, аніж помешкання Господині Balu. Якісь шафки, канапи, сукні, придатні радше до маскараду, усипані блискітками, вазонки, портрети, статуетки.

— Не бійся, — сказала Анна. — Сядь отут. Хочу з тобою попрощатися.

— Їдеш?

— Їду. — Аннині губи тремтіли. — Точніше, втікаю. Як здрайця, серед ночі. Нудно мені тут…

— А там буде ліпше?

— Важливий сам факт втечі. Ти мене засуджуєш?

— Та ні. Хто я такий, щоб тебе судити?

Вони хвилю помовчали, ніби тих пару незначних слів було підготовлено для театральної вистави і потребувалось щось сильніше, щоб викресати іскру почуття.

— Поїду не сама. З Місьом.

Михайло збілів.

— Не могла знайти собі ліпшого. Потім, у Відні, або він мене кине перший, або я його. Я все знаю наперед. Тут мені не буде життя. А там може, почну вчитися. Втім, хтозна…

— Яка ти ще дитина, Анно…

— І за се дякую. Інший на таку мову встав би і пішов.

— Не знаю, що зробив би інший. Кажу те, що відчуваю. Не їдь, Анно. Їдь зо мною…

— У таку мандрівку не беруть тих, хто найдорожчий, бо їх можуть вкрасти або згубити.

— Ми не поїдемо так далеко. А тебе я буду берегти.

— Хочеш мене врятувати від падіння? А може, я вже впала так низько, що мене не взяв би жаден порядний хлоп?

Михайло зітхнув:

— Ти тоді б не поїхала.

— Звідки ти знаєш? Ти для мене більше значиш, ніж усі на світі. Якби я була порядна дівчина, то вдалася б до кокетування, щоб переконати тебе, що за п’ять літ не змінилась. Але мені се бридко. Волію знати, що є на світі одна добра і щира людина, котра мене не осудить. Так, Михайле?

— Так, так! — майже вигукнув той. — Але невже серце тобі не підказує, що можна жити інакше, що в твоїх силах зробити, повеліти собі щасливу долю. Я цілий вечір мучуся. Один раз мені здалося, що таку, яку бачив тебе нині, не зміг би полюбити. Зараз ти щира, а тоді була ніби лялька. Чому люди не шукають собі щастя, а нещастя? Варто послухатись свого серця, і воно вкаже дорогу. Нащо тобі здався той ніцшеанець? Думаєш, він сильний мужчина? Се — слизь та іржа, яка все гноїть і псує!..