— Зараз зариємо бульбу в попіл. Мати дала кусник сала, то ми його на прутик настромим і засмажим.

— Діду, забули-сьте, що хтіли мені повідати…

— Бігме, забув, — похопився старий, і якийсь зблиск мигнув по його лиці, аж дідо стали молодші.— Люди виділи всяке, але такого, як я, не видів ніхто. Пас я раз коней по тім боці ріки, ближче до Винник. Пасу сам. Другий хлопець відпросився до дівки. Обіцяла до нього вийти, а її старі дуже противилися тому коханню. У мене дівчини не було, та й не хотів я женитися, доки на ноги не стану. Мій татунцьо, а твій прадід, були гоноровим богачом, аж до цісаря ходили позиватися з дідичем за землю. А як виграли позов, то віддали поле на Ласках під цвинтар. Нас було четверо, то мусили нас ділити…

— Діду, а то… — знудився Михасько. — За прадіда ви вже мені казали…

— Йой, який ти нетерпеливий… А я теж файний — розспівався. Слухай, Михасю… Пасу я коні. Ніч тепла, як нині. То я вже патиччя перестав підкидати. Думаю, скоро рано. Дмитро знає, як до мене зайти. Ліг собі в траві, бо цілий день косив, а після косьби чоловік сильно змучений. Тоді ще конокрадів не чути було, як тепер…

Михась глянув за Бистрицю. Там горіли ще два огні, але вони видались йому червоними очима.

— Не бійся, — сказали дідо. — Вчують, як там що. А пасемо осібно, бо паша скупа: на камінню й піску росте. Ото, Михаську, задрімав я, коли чую кінський тупіт і музику. Притули вухо до землі, то вчуєш, чи хтось їде або йде. Землиця всередині порожня, і в ній міститься пекло. Я голову підняв, а мій огонь хіба фур-р! — і так ясно розгорівся, хоч вже згасав. Дивлюсь: по полі на конях їде юрма людей, весілля, чи що. Коні, боже ж мій, сімдесят літ прожив, а таких більше не видів — чисто звірі. Могли би мене столочити, як билину. І всі люди пишно вбрані, по-старосвітськи, десь літ двіста тому так вбиралися. А молода, чи то не молода, мала таке червоне волосся, як золото. І вся в білому, і сама з лиця біла. Певно, графівна, а може, й королівна. Я більше на неї дивився. Музики грали якусь панську музику, бо дуже була ладна, хіба бистра. Я навіть не настрашився, а як вони проминули мене, то огонь, віриш мені, Михасю, за ними посунувся на пару кроків, а тоді згас. Де вони їхали, всьо скрила ніч, але чутно було, що виїхали на Обочу, а там просто до С. є гостинець. Не той, що нині, а був ще давніший. Заріс тепер терном і свербушками.

— Йой, діду, — здушено мовив хлопець. — Якби вони вас з собою взяли, то ви би женились на королівні!

— Мерці вони були. Може, мали таку покуту — вічно балюватися. А якби взяли, гей, чи було би мені гірше, ніж нині? Га, Михасю?

— А коні що?

— Коні паслися трохи дальше. Ані єден не заіржав. То є трохи дивно, бо тварина чує нечистого і боїться. Зійшло сонінько. Вернувся мій Дмитро від дівки. Я йому повідаю, що та як, бо вже можна. Коли сонце зійде, то вже мож… Розказую, а сам чогось не вірю, що то було зо мною. Вдень не вірю, а вночі твердо знаю, що було, що видів…

— Я би хотів тото увидіти.

— Пек на пек! Ще би заслаб від страху. Може, не треба про то вночі казати, але мені легше стало, бігме…

Старий зчудовано подивився на внука:

— Чи з тебе який ворожбит, хлопче? Кому не повідав, всі хрестилися, страшилися, а мене потому мучило, ніби я розказав щось на зле тим, кого видів на конях. А тепер легко, ніби висповідався. Маєш добре серце, Михасю…

Хлопець завстидався.

— Маєш, маєш… Як твоя мама, а моя донька, котра хтіла на себе чужий біль узяти і стратила здоровля. Менші вже не ті. Певно, в бабу вдалися, царство їй небесне.

До села Михасько їхав через воду на коні, а дідо закотив сподні і йшов так. Вода обмивала коріння верб, доходила того літа до людських хат, і, якби в горах пішли сильні дощі, люди мусили би втікати, їхня хата була на горбі, недалеко від роздоріжжя, і до них мали би заходити вандрувальники напитися води, з’їсти, переночувати, але ніхто не заходив. Се було прикро хлопцеві, котрий страшно любив слухати про вандрівки, хоч був досить великий. Косити ще не косив, але помагати орати-сіяти вмів.

Нині мали неділю. Дідо вбралися в чисту сорочку, поверх неї у чорний сердак, на голову взяли капелюха і пішли до церкви. Халяви чобіт блищали, як люстерко. Михасько випив горня молока і поліз під оборіг, озираючись, чи хтось з менших не видить, бо ті копиляхи не дадуть чоловіку виспатися. Хотів, щоб нині приснилася йому королівна з червоним волоссям. Котик Мурко, сірий, з темними пасами, прийшов і вклався йому на груди. Був легенький, як горобчик.

— Ех, Мурку, Мурку, — зітхнув Михасько, — бідний ти старий коцур…

Він згадав, як сього переднівку дідо їли варену лободу, трохи забілену молоком. На столі лежало півхліба, і дідо вкраяли собі малесенький кусничок. І ніхто, навіть мама, не спитав, чому дідо взяли так мало хліба. А дідо цілий день не їли і вернулися з тяжкої роботи. Михасько найбільше любив діда і дуже тішився, коли той його слухав. Дідо по обіді ляжуть спати, а потім підуть до корчми. Мама ввечері скаже:

— Щось нашого діда довго нема…

А Михасько:

— Я піду по нього!

— Іди, іди… Дідо хіба тебе послухає.

Мама вийде коло ліси їх визирати. Тато, вдурілий від сну, буде пити горнятками зимну воду і бавити малого Сеня, а старші заздрісно дивитимуться, як Сень гуцає на татовім коліні:

…Михасько спинився на горбку коло роздоріжжя, де пані графиня Комарницька збиралася ставити церкву для села. На Ласках була дерев’яна каплиця, куди ходили дідо щонеділі і по святах. То було задалеко. На місце будови позвозили каміння з Бистриці, дерев’яні слупи. Михасько походив там, спробував підважити пару слупів, але мав ще слабі плечі.

Через дорогу був панський сад, обгороджений штахетами і зсередини обсаджений корчиками ваприн і позичок. На всипаних піском стежках гуляла пані графиня з гостями. Михаськові стало чомусь прикро зазирати через пліт, і він побіг далі, де була Йоськова корчма, спиняючись лише на те, аби сказати «Слава Йсу!» старшому чоловіку або жінці.

Дідо сиділи в дальшому куті, й коло них сього разу не було людей. На столі перед ним стояв облуплений від зеленої поливи куршіль і тарільчик з хлібом та цибулею. Дідо розчервонілися і раз по раз гладили себе по довгому сивому волоссі. Коло них сидів незнайомий чоловік у чорній свитці і крутив у руках засмальцьований зшиток. Мав літ за тридцять і виглядав на пана своїм гарним хоровитим лицем. «Се, певно, дідів знайомий», — вирішив Михасько і, почуваючи, що се неправда, бо дідо виглядали трохи перестрашеним, несміливо підступив до столу. Деколи було дуже трудно витягти діда з корчми, не тому, що той був пияк. Хлопець уже починав розуміти, що старий банує і йому смутно сидіти в чужій хаті, дарма що мама дуже його любили.

Михасько був ще дитиною і цікаво роззирався по людях. Одні від горівки запалювалися і починали гвалтувати, ніби їх ніхто не чув. А інші смутились, і в очах їхніх поставали сльози. Жид Йосьо звивався, усміхаючись до кожного, і зелена засмальцьована хустка обтискала його грубу шию, ніби він збирається повіситися, але ніяк не знайде часу.

— Михайле! — дуже поважно обізвались дідо. — Йди додому і скажи мамі, що в нас будуть ночувати пан Зоріан.

Аж усі обернулися і вмовкли. Йосько теж завмер і хтів щось сказати, але прикусив язика. А пан з таким чудним іменем ласкаво глянув на хлопця великими синіми очима.

…Мати стояла коло ліси. Мала на плечах темну вовняну хустку. Схопилася за серце, коли побачила, що він так шалено до неї біжить. Михасько ще здалеку засміявся, аби вона зрозуміла, що нічого лихого не сталося.

— Мамо, дідо веліли сказати, що в нас буде ночувати пан Зоріан!

— Пан Зоріан? А де ж він?

— У корчмі.

— Де ж я його спати положу, чим нагодую, — загризлася мати.