— Треба виговоритися, — завважив старий Басараб, не знаючи, чи радіти йому, чи жалкувати з тої навіть йому дивної балачки. — Кільце, — зітхнув він. — Знову кільце.

Цієї миті син розкрився перед ним повністю і стало видно, що це не бур’ян, а дерево.

— Що? — спитав Грицько. — Що ви кажете?

Тут рипнули двері й зайшла сусідка.

— Добрий день, Ганю, — посміхнувся Басараб. — Сідайте. Ми з Грицем збиралися до роботи, але заговорились.

— Мушу до вас прийти, як ви до мене не ходите, чи як гадаєте?

— Знаєте, давно не бачились…

— Аякже! аякже! Син то є син. Маєте потіху на старість. Ще дав би бог онуків дочекатись. Грицю, ви вже не гнівайтеся на дурну бабу, але татові вашому, певно, хочеться побавити онуків. Я добре виджу, пане Басарабе, що ви за дітьми аж труситесь. З кожною дитиною вдаєтеся до розмови. Якби їх мали коло себе, як я, то гарчали би псом. Моя покійна мама казали, що кричати на рідну дитину можна, але боронь боже заклясти. Тоді вже конче на неї біда спаде.

— То правда.

— Я щось не пригадую, тату, щоб ви мене проклинали, — сказав Гриць.

Басарабові пальці забігали по столі.

— Ви справді ніколи не проклинали мене, тату..:

— Ваш татунцьо — дуже добра людина. Я ще мала була, може, літ вісім. Раз мене мачуха вигнала з хати в дощ. Корову нашу здуло. Я пасла й не додивилася, як корова наїлася конюшини. Сиджу під загатою з долішнього боку, змерзла, посиніла. І так мені тяжко, що думаю: піду втоплюся в ріці, бо тато буде бити, як вернеться з млина. Пішла до ріки; нічого на собі не мала, хіба спідничку й сорочку. Плачу вголос. Чую, хтось кіньми їде. Стають ті коні, й пан у капелюсі, то був ваш тато, Грицю, питає мене, чого я плачу. А потім посадив коло себе в бричку, накупив у склепі цукерків і повіз до хати. Не знаю, що ви казали моїй мачусі, але та дала мені їсти і більше не ганьбила. Отакий ваш тато, Грицю… Мусите любити його, й шанувати, і замкнути йому наостанок очі.

— Ви, Ганю, не кажіть такого, — злякався старий. — Сини мої мають свій розум, і я до їхнього життя не пхаюся.

— Може, так ліпше, — зітхнула сусідка. — Бо я роблю, роблю, а ніхто моєї роботи не цінить. Онуки пащекують, як до своєї колежанки. А дітися мені нема де. Сидять у моїй хаті. Я вам кажу, пане Михайле, і вам, Грицю, що до часу маєте силу, а як заслабнете чи якась біда, то треба мати коло себе рідну кров…

Грицько встав, пройшов по хаті, а далі сперся на одвірок, виймаючи з пачки цигарки.

— Може, тату, покажете мені, що зі стайні виносити на дрова?

— І я піду. Забігла, аби сказати, що бульбу треба вже обгорнути, а ви, певно, не знаєте.

— Забув… — розвів руками Басараб.

…У стайні, яка була, за давнім звичаєм, під одним дахом з хатою, Грицько познаходив купу всякого мотлоху, що навіть на дрова не дуже годився. Від його метушні знялася хмара пилюки, бо все це лежало нерухомо бозна-скільки років. Сто тисяч, подумав Грицько.

Старий Басараб не перечив. Стояв коло дверей і чекав, коли треба буде допомогти синові. Той мордувався з яслами, які так міцно зрослися з хатою, що старий аж боявся, аби не порушилася стіна. Врешті-решт Гриць сокирою потрощив ясла, де не залишилося ні січки, ні соломи, бо все перетрубили миші. Гриць викинув прогнилі дошки надвір.

— Не поколіть руки об цвяхи, — попередив батька.

— Там нема цвяхів. І хата наша без жодного цвяха. Такої старої немає більше в селі.

— То тут можна робити музей, — засміявся Грицько.

— Вже пізно.

Вони замовкли, розгублено дивлячись на останки ясел.

— Яку худобу тут тримали?

— Мій тато мав корову; у тім куті стояли коні, один сивий, а другий гнідий. Коло дверей була куча для свині.

— А кури?

— Кури в сінях, а взимі під піччю. Як було мале телятко, то пару днів тримали в хаті.

— Мабуть, смерділо добре?

— Хлоп жив разом з бидлом. Моя мама вважалася дуже чистою господинею, але кури зимували в хаті. Як котрась здихала, то мама за нею дуже плакала, ніби за ріднею. А коли корова чи кінь заслабли, то в хаті було наче при небіжчику.

— Ви так побожно про це говорите, ніби язичник. Зрештою, кожен селянин — язичник. А як же Христос, га, тату? — гукнув він, пірнувши у пилову завісу і тяжко закашлявши.

— Христос, синку, був найліпший чоловік і якби прийшов зараз на землю, то тут було б єдине місце, де він міг би сховатися від розправи.

— А чому ви такі певні, що його переслідували б?

— За правду завжди карають. Вона сліпить очі, навіть коли може врятувати від загибелі. Обережно, Грицю, не кидай…

— А що це таке?

— Нецки.

— Що-що?

— Ночви дерев’яні. Як не було колиски, то там дитину клали спати. Шкода, шашіль поточив…

— То нічого.

— Ні, Грицю, як внести до хати, то шашіль на дерево перекинеться.

— Може, й вас туди клали. Які легенькі нецки… — м’яко вимовив незнайоме слово син, гойдаючи на долонях чорну довбанку.

— Тісто ще місили, прали… До всього хороша річ. Ти подивись: дерево стільки має років і жодної тріщини. Хіба шашіль поточив. На стриху десь є прядка, ще від моєї мами. Якби була в селі хоч одна жінка, що вміє прясти, ти б подивився.

— Цікаво було б, — трохи байдуже мовив син.

Вони винесли надвір усе, що було в стайні. Басараб позмітав павутиння, познімав мотузки, звинені в кільця, шкребачки, різні кінські причандалля, щоб, витерши, знову почепити. З порожньої стайні раптом війнуло на нього теплом худоби, гноєм, наче знову вивели її надвір, на сонце — і погнали вулицею уже продану. Худобу, яка ще озирається на тебе вологими великими очима, а ти стоїш коло воріт і не можеш поворухнути тремтячими губами…

Сьогодні Михайло Басараб вдруге продав чи зрадив худобу. Перший раз, коли вмер тато і до нього перейшла господарка. Запах до вечора зникне і не повториться більше ніколи. Перлина вже в’їлась йому в серце і мала б розчинитися у крові, стати ним самим, а не болючою грудочкою совісті.

Настала ніч. Він прокинувся від поштовху в груди. За стіною хтось ходив. Він подумав, що це Грицько, але син сопів на канапі. А все ж хтось ходив по стайні між худоби, гладив її теплі спітнілі боки, торкався вологих ніздрів; тварини переступали з ноги на ногу, вітаючи господаря, котрому не спалося й серед ночі здалося, ніби корова зачепилася рогом об ясла.

«Та…» — видихнув він, і в грудях зробилося так просторо, що серце вільно забилося в тій порожнечі. Сивий його тато, з довгим волоссям, у білій сорочці й білих споднях, не бридився ступати босими ногами по гною. Потім закрив за собою двері стайні й пішов стежкою між відцвілими вишнями…

Потроху Грицько з батьком підрятували хату. Років десять ще постоїть, відзначив про себе старий. Він тішився з того, як щиро працював син: закладав бляхою дах, де позлітала черепиця, вкладав нові дошки замість прогнилих, копав рів, щоб стікала вода з даху, зробив закуток для сміття. Басараб купив зеленої фарби й малював вікна і двері. Повільно водив пензликом по репаному дереву, що неохоче вбирало фарбу. Руки його, самі жили й кістки, обтягнені жовтою шкірою, не слухались. Він, озираючись, щоб не помітив син, витирав шматою патьоки на стіні. Дорогою йшли люди, вітались, а дехто починав недовгу розмову. Тоді Грицько, якщо був надворі, показував спину і зникав у стайні чи поза стайнею. Якось Михайло спіймав синів погляд, звернений не до нього: очі були зовсім хворі. І то було не від фізичної хворості. Кілька днів Грицько ходив до лісу за дровами, щоразу приносячи на плечах чималу суху деревину, щоб даром не вертатись. Решту дров мав привезти сусід, вже з ним домовились. Серце Басарабові боліло кожного разу, як він бачив зігнуту спину Грицька, котрий пер на собі два кілометри деревину, його лице, мокре від поту, з налиплими на чолі пасмами рідкого волосся. Годі було відмовити сина, ніби те носіння деревини мало такий самий сенс, як мучеництво Христа. Старший син — той би за гроші найняв людей, спіймав би шофера-лівака і привіз би цілу машину дров.