Грицько скидав дерево коло ковбиці, сідав на ганку, викурював цигарку і брався до сокири і ножівки. Потім усе відносив до стайні, рівно складав у куті: дрова в один бік, тріски на розпал — в другий.

Михайло тією самою фарбою помалював вікно й двері в хаті. Білої емалевої не було в магазині, та й коштувала вона дорого. Найбільше старого мучило те, що не мав чим нагодувати сина, котрий працював так тяжко. Не було м’яса, масла, сметани. Яйця ще купував у Гані. Та порадила йому взяти в неї зо п’ятеро куряток і годувати. Він трохи вагався, але потім подумав, що таки треба. Якщо він звідси поїде чи вмре, курей можна віддати назад. То не пес чи кіт, які прив’язуються до людини й дому. Грицько навіть зрадів, чого Басараб зовсім не сподівався. Збив з дощок загородку, щоб курята не розбіглися, а зверху натягнув сітку. Курчата були вже більші: когутик і чотири курочки. На ніч Михайло забирав їх до сіней.

За роботою майже не розмовляли. Грицько, як мав час, читав батькові книжки, більше лежав і курив.

Картопля почала цвісти, коли Гриць виправ одежу і взявся складати торбу.

— Хочеш їхати?

— Та поїду, раз по роботі. Не можу сидіти на одному місці. Зрештою, я з самого початку знав, що тут не лишусь.

— Певно, що їдь. Хіба куди?

— А! — скривився Гриць. — Побачу. Спочатку до Львова. Може, знайду якусь роботу. Або в інше місто поїду…

— Якби знаття, я б тобі квартиру лишив… — забідкався старий.

— Якби… Я, знаєте, все життя по гуртожитках. Колонія — це теж гуртожиток. Але в нашому місті не жив би. Як довго там поживеш, то всі маленькі міста здаються гадючниками. Чим вужче кільце, тим менше свободи. Я знаю, ви хочете, щоб я лишився. Роботи тут не знайдеш, хіба в колгоспі. Я ж не пацан, тату, щоб бути на побігеньках… Пити почав би. Та й до цих людей у мене якась неприязнь, взагалі до селян. Ще з обмеженістю можу змиритися, з консервативністю. Але не з захланністю. Ваша Ганя так учора сварилася з сусідкою за курку, що залізла в її цибулю, аж мені волосся стало сторчма. Не від матюків, звичайно, а від того, що все життя, цілі століття баби сваряться між собою за курку, за межу, за якогось рябого дідька і цим живуть, це їхнє духовне життя. «Селянська психологія»… Та я за те, щоб ці хати позносили і повідбирали землю! Хай би жили в дев’ятиповерхових будинках…

— Високо, — посміхнувся старий Басараб. — З висоти все дрібним здається. І люди чужими робляться одне одному. А тут справді самотніх людей — по пальцях перелічити. Ти, я та ще ті, у кого ні дітей, ні онуків. Я, власне, повернувся сюди, щоб зрозуміти, чи можливий рятунок, коли ось-ось зірвешся в прірву.

— Дивні ви, тату… Яка ж для вас може бути прірва? Ви своє віджили. То я…

Грицько затнувся, лапнув зі столу цигарку.

— Доки дихає людина, доти вона живе. Я дуже старий, Грицю, але мої мудрування скінчаться лише тоді, як перестане битися серце.

— А що, рятунок можливий?

— Якщо укріпиш свій дух, то зможеш жити всюди. Правда ще досі живе у вбогій халупі, а не в людському серці. Очі в тебе хворі, Грицю, куди ти такий поїдеш?

— До Львова, — буркнув син. — Я ж казав.

— Нести свою хворобу людям?

— А, тату, і без вас вити хочеться. Давайте краще спати.

…Зранку збиралося на дощ. Батько з сином поснідали і пішли на автобус до Львова. Той спинявся за мостом. Грицько стояв лицем до міжгір’я, звідки повзли хмари.

— Йдіть додому, тату, бо змерзнете.

— Мені не зимно. Хочу подивитись, як ти сядеш.

— Може, за місяць-два з’явлюся. Ви ніде не збираєтесь?

— Та ні. Літо…

— Знаєте, тату, я згадав, як був малим, то мені чомусь здавалося, що ви колись вернетесь в Уріж і заведете собі бджоли. А я буду до вас приїжджати їсти мед.

— Вулик — то було би добре. Я нині сходжу до Петра Вороняка, спитаюся.

— Сходіть, тату, аякже. Я вам напишу листа, де я.

— Все буде добре.

— Все буде добре, тату.

Гриць сів у автобус, і той повіз його до Львова. Старому було тяжко йти через міст, бо вітер зривав з нього капелюха. Все буде добре, бурмотів він. Зараз зайде між верби, і стане тепліше. Добре буде колись прийти на річку, сісти на березі й дивитися на ліс, на гори, на дорогу до міста С. Може, одним з автобусів вернеться Грицько.

Між вербами линув дощ. Без грому, майже без шуму. Нічого, в хаті обсушиться. А син зараз їде в автобусі, йому тепло. Курята намокнуть, треба зібрати. Мине кілька днів, і він звикне до того, що нема Грицька. Треба зайти до вчителя. Чого людей сторонитися? Як вони до тебе не йдуть, то йди перший.

Басараб добре змок, поки дійшов додому. Половив курят, заніс до сіней, а сам пішов до сусідки. Та з онукою ліпила вареники.

— Йой, де ж то ви так намокли, пане Басарабе?

— Сина відпроваджував. Якраз на Оренді дощ захопив.

— Маю трохи горівки. Вип’єте?

— Вип’ю, — легко згодився Басараб.

Ганя винесла з комори пляшку, вкраяла хліба і кусень ковбаси.

— Я з вами вип’ю так само. Щось зрана в голові шумить.

— Певно, на зміну погоди.

— Ая, певно! Снився мені чоловік-небіжчик. То на зміну погоди.

— Дякую. Зігрівся.

— Прошу. То син поїхав, кажете? Чому так скоро?

— На роботу хоче йти. У Львові.

— Десь бануєте за ним?

— Що маю діяти? Він не мусить сидіти коло мене.

— Львів не так далеко. Олю, а Оксана Баранська щосуботи приїжджає?

— Не знаю, — сказала дівчинка. — Ті, що у Львові вчаться, приїжджають.

— Ваш теж буде приїжджати. Не так уже й далеко.

— Дев’яносто три кілометри, — вставила дівчинка. — Ми по карті дивились.

— Недалеко, — згодився Басараб. — Але нащо йому так часто їздити? На це і грошей, і часу треба.

— Правду кажете. Бідні ті діточки, що у Львові вчаться… Оно і в Д., і в С. технікуми всякі, училища, а вони до Львова.

— Я теж буду у Львові вчитись.

— Як тато й мама позволять…

Дівчинка хотіла огризнутись, але стрималась.

— А ти, Олю, уже в якому класі?

— Шостий кінчаю.

— То тебе вчить Іван Михайлович?

— Так.

— А тобі подобається історія?

— Ні, там років багато вчити заставляють.

— А хочеш до Львова! — дорікнула баба.

— Там історії не треба.

— Де це?

— У торговельному училищі.

— Ти й рахувати не вмієш.

— Ви все, бабо, на мене наговорюєте! — почервоніла Оля і втекла з хати.

— Навіщо ви так…

— А що я таке сказала? Якби гніватись на кожне слово… Я ще не те вислухала від своєї баби і мачухи!

— Ви не подумайте, що я вас вчу, але дитину найбільше ранять рідні. Вона їм прощає, але захисту буде шукати в чужих.

— Ви мудрий чоловік, пане Басараб, але я вчу онуку так, як мене вчили. Ще з тої науки на зле нікому не вийшло. Прийде Олька — буде знову, як котик, лащитися…

Басараб став прощатись.

— Піду ляжу, бо щось мене морозить.

— Почекали би на пироги…

— Дякую, не хочу їсти.

Михайло Басараб вертався до хати, і щось гнітило його. Чи низьке дощове небо, чи сусідчина неласкава розмова, чи страх зайти в хату, з якої ще не вивітрився запах синових цигарок.

…Запах міста лише в першу мить змусив його радісно здригнутись. Так багато людей він не бачив уже давно; їхня поквапливість і суєта насторожувала. Він не сів у трамвай, а пішов попри колію, і з добрий десяток трамваїв прогуркотів повз нього, доки він дійшов до першої зупинки, навпроти якої стояв моторошний костьол, ніби зроблений з заліза, хоч то була, звісно, лише ілюзія. Міг би сісти в будь-який поїзд, лягти на третій поличці або й на другій, якщо пощастить, і ще трохи віддалитись від незручного притулку, наданому йому старим батьком. Але він блукав по місті, яке так любив його тато і багато інших людей.

Між двох левів, залишків воріт до пишного палацу, стояла дівчина і не боялася звірів з вищиреними зубами. Надто молода дівчина, надто пещена, щоб звернути увагу на лисого старого парубка.

Він зайшов пообідати і несподівано для себе з’їв усе з жадібністю. А потім блукав, не знаючи міста. Тільки й того, що бачив будинки шістнадцятого століття і криницю біля колишнього монастиря, повну сміття; тільки й того, що зустрічались леви, які то спали, то шкірились; тільки й того, що всюди сновигали люди і пси. Він пив пиво, несмачну каву, яка зовсім не пахла кавою, оминаючи крамниці, бо все у нього було в рюкзаку: білизна, светр, складений ніж, голка з котушкою коричневих ниток; від дощу ховався у під’їзди. Вдруге йому захотілось їсти увечері. Він ледве витримав довгу чергу з підносами, набравши стільки, що втомлена касирка здивовано підняла на нього почервонілі очі — і знову ж з’їв усе з жадібністю. У парку, де він сів покурити, його знудило. На обличчя людей, котрі це бачили, він навіть не глянув. В роті пекло, і з очей текли сльози.