Відкрили й вони вогонь, наші ряди поріділи.
— Вперед! — знову прогримів Йоан.
Ще один натиск, ще один ривок — і вороги, відкинуті надвобіч, відкрили нам широку дорогу в цій битві при місячному світлі.
Саме тоді, коли ми бігом вибиралися надвір, я побачив пістолета, наставленого прямо в груди Йоана. Клацнув курок, вогняна змія вихопилася з цівки, а я опустив гостряк сокири на голову того, що стріляв, і розколов її навпіл, мов дерев’яну колоду.
— Господи, я помираю! — тихо простогнав Йоан.
Я схопив його на руки й побіг, мов божевільний привид, налякано попереду своїх людей. Вони теж бігли в безладді, переслідувані пострілами й вершниками. Тільки вперед, якомога швидше до гір! Груди мого бідолашного друга страшенно кривавились, місяць ніби палав у небі й пік мені потилицю, люди були схожі на несамовитих примар, які важко летіли поряд зі мною. Аж ось нарешті ми натрапили на стежку, що вела в гори.
Тут ми хоч-не-хоч змушені були сповільнити біг — підніматися ставало дедалі важче. Ми вибрались на пагорб, усіяний великими валунами.
— Стій! — гукнув один із нас, найстаріший. — Каміння в ряд, дітки!
За якусь хвилину каміння лежало в два ряди в бойовому порядку, схоже на мур. Коли вороги почали підніматися на пагорб, на них покотився гранітний вал. Камені спершу котилися неохоче, але поступово набирали швидкість, на бігу вдаряючись об каміння, що стирчало в траві і в кущах; ці безжальні набої виривали цілі шереги ворогів у долині, або, кинуті зі скелі, падали всією своєю вагою на їхні зухвалі голови. З-за другого ряду валунів виткнулися рушниці, стріляючи в кожну людську постать, що з’являлася перед ними.
— Томо! — потрясаючи шаблею, сказав старий, що взяв командування на себе. — Томо! Біжи, скільки можеш, із
Йоаном, біжи щодуху вперед, постарайся відійти якомога далі від нас… ми відійдемо пізніше… все одно нам доведеться відступати, бо їх надто багато внизу, і тільки-но закінчиться велике каміння та набої, ми змушені будемо тікати.
Я скинув сіряк, загорнув у нього майже безживне тіло Йоана і швидко подався вгору по твердому кам’янистому схилу, продираючись крізь кущі, переходячи вбрід бурхливі потоки, аж поки вийшов на вершину пагорба, де на зарослій колючим терном галявині в покинутому багатті ще блимали вогники. Я поклав Йоана біля вогню, приніс сухого листя й хмизу, скільки міг підняти за один раз, і невдовзі тут знову загоготіло полум’я, здіймаючи високий стовп диму. Я нагріб сухого листя й зробив постіль, поклав на неї Йоана, розстебнув йому сорочку й заходився оглядати рану…
Це була малесенька чорно-червона дірочка під ребром, кров уже не текла з неї, але саме вона були причиною його летаргійного сну. Я припав губами до рани і з силою втягнув у себе. Рот одразу ж став повний крові. Чорна й густа кров потекла з рани, пульс почав битися повільніше, тихше й тихше, Йоан розплющив свої невидющі очі. Обличчя його дуже змарніло, здавалося, на ньому тільки шкіра та кості, а білки очей — ніби зіткані з тонесеньких червоних жилок.
— Йоане, — спитав я, — як ти себе почуваєш, друже мій?
— Як я себе почуваю? — перепитав він, гірко усміхаючись. — А як я можу себе почувати? Помираю, ось і все. А ти не хочеш примиритися з цим, друже мій? Чому? О, якби ти знав, який я буду щасливий, коли помру… я ж скоро побачу Софію…
— Ти мариш, Йоане! — лагідно сказав я.
— Ти — мов дитина! Я марю?.. Я відчуваю, як смерть холодом проникає в мене, в кожну мою жилочку, але він солодкий, цей холод, а ти кажеш, я марю. Повір, я щасливий, дуже щасливий.
Його обличчя, мов подовбаний долотом алебастр, змучене болями, було ясне й спокійне. До нього знову підступала непритомність. Голова впала на сухе листя… пульс став ще тихший і, здавалося, ніби він геть згасає.
Я безпорадно дивився на нього, неспроможний будь-що вдіяти — в ньому ані найменшої ознаки життя. Заціпенілий, я навіть не чув далеких пострілів наших бойовиків, хоча кожен постріл змушував мене підсвідомо здригатися, бо я дуже боявся за Йоана. Стоячи навколішки біля нього, підсунув йому руку під шию, підняв трохи, голова звисла з моєї руки; я дивився на нього й не казав нічого, тільки цілував його біле, мов вапно, чоло своїми губами, вимазаними кров’ю його серця. Обличчя його залишалося нерухоме, мертве; тільки білизна його дивно контрастувала з кривавими плямами від моїх поцілунків.
Різкий свист пробудив мене від забуття; постріли втихли, і я почув щораз ближчі кроки; я здогадався — то наші, вони більше не могли триматися й відступали. Невдовзі на галяві з’явився спітнілий старий ватаг, він важко дихав; перестрілка знову спалахнула, але вже ближче.
— Ну, як він? — спитав старий стомленим голосом, з острахом глянувши на Йоана.
— Помирає! — відказав я приречено.
— За нами женуться! Хлопці протримаються ще трохи… але все одно нам доведеться брати ноги на плечі.
Він теж став на коліна біля Йоана, який ніби ожив біля вогню, що з червоного став аж прикро білий.
— Що ж робити? Ми не можемо його нести далі, і тут його залишати не можна.
— Отамане! Вони вже тут! — закричав, підбігаючи, молодий гайдук, відстрілюючись на ходу. — Хлопці вже ледве тримаються!
Ми обидва підвелися, вражені.
— Стривай-но! — сказав старий, відсторонюючи мене вбік і дивлячись на Йоана, а той широко розплющив нестямні очі.— Відійди-но вбік, Томо, — додав старий, — мені треба поговорити з братом Йоаном.
Він витяг з піхов шаблю, подивився на неї, і з його старечих очей покотилися великі сльози.
— Брате Йоане! — сказав він дуже тихо. — Перехрестись.
Йоан повільно, над силу перехрестився.
Шабля свиснула в повітрі, Йоанова голова покотилася по сухому листі.
— Божевільний! — закричав я, націливши пістолет у голову старого. — Що ти наробив?
— Що я наробив? — перепитав старий, падаючи мені на груди й заходячись слізьми, мов дитина. — Що я наробив? А що треба було зробити?
Він тремтів. Його уривчасті стогони крізь плач, до якого він не звик, стрясали його так, ніби в нього в грудях клекотіли демонічні сили, — все це свідчило, що він страждає по-справжньому.
Крики втікачів були все ближче, постріли, здавалося, вже тріщать у нас біля вух.
— Гей! — крикнув молодик, що стояв біля нас. — Просніться: треба тікати!
Він швидко закидав тіло Йоана сухим листям і камінням, а голову закинув у поблизький потік. Мов задихані перелякані олені, зусебіч надбігали наші хлопці.
— Тікаймо! Тікаймо! — кричали всі, і ми із старим отаманом піддалися цій безладній втечі.
Ошалілий, спантеличений, я біг, сам не знаючи куди, аж поки переслідувачі втратили наш слід, а ми відчули себе досить безпечно, щоб зупинитись і передихнути.
Опинившись на вершині гори, ми заходилися дружно дзвякати кременями й кресалами, розклали багаття й сіли довкола нього. Ми були мертві від утоми, однак хтось мусив стояти на чатах. Одні перев’язували рани — переважно легкі, інші, отак, як були, вклалися на землі.
Я зголосився на вартового, і всі радо погодились. Старий замислено сидів, утупившись у червоний присок, який вряди-годи пострілював іскрами. Хлопці вляглися зі страхом у душі, старий стругав якусь палицю; я сам-один підвівся і, взявши спис, відійшов убік і почав ходити між кам’яними скелетами бескидів.
Ніч видалася темна й холодна, думки мої були збурунені й болісні, в мене аж голова розболілася від них, і я відчував, що потилиця вже не втримує мого бунтівливого й гарячого мозку. Думати я не міг…
Так з палаючою головою я й пильнував цілу ніч, і коли зараз згадую про неї — не можу згадати нічого, окрім того, що, отупілий і нечулий, я став здобиччю болісної млявості, котра відтоді супроводжує всі мої страждання.
Другого дня, тільки-но золотаве сонце запалало в небі, коли відпочилі вояки встали й озирали орлиними поглядами рівнину, пересвідчуючись, що погоні нема, я взяв на плече заступ і подався в долину, до того місця, де загинув Йоан. Вороги побували тут, але тіла, прикиданого листям і камінням, не помітили. При полудневій спеці я почав копати яму. Лоб і груди мої пекли нестерпно, однак жодної краплини поту не виступило на мені. Я копав так затято, ніби хотів закопати скарб. Коли яма була досить глибока, я розкидав листя та каміння, обережно, легенько підняв тіло — ніби воно могло ще щось відчувати — й поклав його в холодну вічну оселю. Потім пішов до струмка, де лежала голова мого друга. Сонце щедро розсипало свої промені по воді, вона тремтіла, мов хвилясте срібне свічадо, але на дні добре було видно вродливу юнацьку голову. Проточна вода вимила й забрала з собою кров, відтак обличчя стало геть білим, бліді щоки сріблилися, сизі, мов терен, губи стиснуті, великі очі заплющені, м’яке волосся розвівалося, купаючись у потоці. Я зачерпнув у жменю води і вмив обличчя, яке палало, мов у лихоманці. Потім ще зачерпнув води і вилив її собі на груди, що теж горіли — вода захвилювалася й почервоніла — я нахилився над нею і припав довгим ковтком до потоку, забагреного Йоановою кров’ю; потім, опустивши обидві руки в воду, дістав голову свого друга, високо підняв її до сонця й довго та болісно дивився на неї. Я приклав її в могилі до тіла і, накривши все своїм сіряком, почав повільно й легенько, ніби боявся, щоб груддя не завдало мертвому болю, закидати могилу землею. Мені самому хотілося лягти поряд із ним і звалити на себе великий камінь, що нависав край могили, або застрелитися й покінчити із цією мізерією, що називається життям.
