— Навіки слава.

— А ти, Іероніме, все збиткуєшся? — весело мовив старий.

— Я? Хіба я коли-небудь із когось збиткувався? Такі натяки ображають мене, отче… Я просто забавляюсь, малюю зелених коней на стіні, а щоб збиткуватися… Не такий я вже дурний.

— Погано робиш, що не бореш уроків малювання.

— Я не роблю ні погано, ні добре, бо зовсім нічого не роблю. Забавляюся, та й годі.

— Закопуєш талант, сину мій. Ой, закопуєш!

— Закопую біса, отче.

— Apage Satana! [9]— вигукнув старий, підстрибнувши на місці й ляснувши долонями об литки.

Ієронім засміявся:

— Один господь знає, звідки в тебе, отче, стільки веселощів. У мене бувають такі хвилини, коли я сумую, а от щоб і в тебе!.. Не віриться.

— А навіщо сумувати, Ієроніме? Нехай мене поб’є лиха година, якщо коли-небудь я сумував. Сум боїться мене, як мій кум ладану. Втім, облишмо про це. Краще ходімо в місто. Я сьогодні був у твого ігумена. Ну, довелося напустити на пику такої скорботної чорноти, що просто на турка став схожий. Я йому сказав, що ти потрібен мені для відправи похорону. Ну, взяв ще один гріх на душу, зате моє добірне товариство грабарів до твоїх послуг. Ми, Ієроніме, підемо в місто… Я знаю, де є непогане винце, та й ти знаєш те місце. Зіграємо в карти з братами-єдиновірцями, покуримо з люльок, довгих, як сьогоднішній день, позаглядаємо у вікна до панянок. Але, ясна річ, без…

— Авжеж без!

— Я й досі дивуюся, який нечистий погнав тебе в ченці? Крий тебе боже, Ієроніме!

— А я дивуюся, отче, який нечистий — тебе.

— Який? Сам чорт.

Помилився б той, хто, почувши цю розмову, шукав би в ній якогось потаємного змісту. Жарти двох ченців — а жартуючи, вони не особливо перебирали словами — були їхньою постійною розвагою, так само, як і склянка-друга вина, карти, добрячий тютюнець, бистрий погляд у бік усміхненого дівочого личка. Звісно, всі ті сумнівні розваги не зовсім пасували їхньому чернечому стану, але тим більшою була потреба тримати свої світські походеньки подалі від недремного ока святих отців.

Ієронім накинув на плечі рясу і зробив страдницьке обличчя. Старий витівник теж прибрав скорботного вигляду, чим не на жарт налякав ченця, що ніс службу коло монастирської брами, й невдовзі вони обидва швидко крокували дорогою в напрямку до міста.

— Графине, я зроблю так, що твій батько примусить тебе стати моєю.

— Не маю сумніву, що ти це зробиш; ти здатний ще й не на таке. Батько твій боржник, а ти домагаєшся його дочки. Обоє маєте вигоду. Вам, як порядним людям, залишається тільки погодити ціну. Але доки я тобі не дружина, прошу дати мені спокій. Після вінчання в тебе буде доволі часу мучити мене.

Графиня відвернулася до вікна й заходилася розглядати вулицю. Її раптом розсмішив старий чернець, який, аби викликати в перехожих повагу до себе, намагався скорчити благочестиву пику. То був наш знайомий веселун Онуфрей; вони з Ієронімом стояли посеред вулиці, перший рахував котів, яких назбирав повні руки, а другий з серйозним, сповненим благородства обличчям роззирався довкола.

Маркіз Кастелмаре ненависно глянув на ченців, котрі привернули увагу графині й тим самим зневажили його кохання, і швидко вийшов, хряпнувши дверима.

— Який вродливий отой молодий чернець! — проказала графиня, всміхаючись. — І який штукар старий… Вилитий paiazzo ролі інтригана. А скільки шляхетності в юнакові! Вродливий і байдужий до всього демон. Готовий типаж для Франческового «Падіння ангелів»… Аж хочеться доторкнутися до нього рукою… Маестро! — гукнула вона й присунула два стільці ближче до вікна.

Увійшов літній чоловік у оксамитовій кофтині, з високим і ясним чолом та сивуватою бородою. «Чого бажаєте?» — здавалося, готовий був спитати він.

— Іди сюди, сядь біля мене… А тепер придивись до того молодого ченця. Чим не типаж для «Падіння ангелів»?

— Мені здається, він більше підходить для «Венери та Адоніса». Ти — Венера, він — Адоніс.

— Ну, це вже занадто!

Франческо взяв графиню за руку, доторкнувся устами до її гарного чола.

— Ти ще зовсім дитя, — тихо мовив він. — А хіба ні? Ти хочеш кохати… вся твоя душа проймається трепетом при цьому слові. А той осоружний Кастелмаре хоче тебе взяти за дружину? Ти ж знаєш, я чоловік не бідний і люблю тебе, наче рідну доньку. Знаєш і те, що твій батько, цей злидень, картяр і розпусник, ладен продати тебе будь-кому, хто заплатить, скільки він зажадає. І ти не маєш іншого виходу, як тільки втекти з цього дому. Я заміню тобі батька, дам тобі притулок. Мій дім завжди відчинений для тебе. Захочеш мати коханого — я не стану на заваді. Я, Чезаро, теж колись кохав, спізнав у юності цього солодкого неспокою… Ти спрагла за ним, але все ж май мужність відмовитися від цього найкращого типажу для моєї картини, — Франческо показав за вікно, — від цього геніального ангела… адже кожен демон — то геніальний ангел, а ті, що залишились на небі — поганенькі.

— Добре, тату, я не побіжу за ним, — відказала Чезара й зашарілася, мов вогнем спалахнула.

— Хочеш, я побіжу?..

— О ні!

— О так… Мої найкращі побажання, пані! — гукнув Франческо, поспішаючи до виходу.

Вона мала б спинити його, адже все це їй зовсім ні до чого… і однак не спинила. Не зробила нічого з того, що було б у даному разі найрозсудливішим. Художник вийшов, хитрувато всміхаючись, але з поштивістю до Чезари, на обличчі якої виднілися сліди внутрішньої боротьби, тривога, відчай.

Вона й далі збентежено дивилась на Ієроніма, милувалася його вродою. Серце її страшенно калатало, вона мліла від однієї лиш думки, що коли-небудь могла б належати й о м у…. ні, вона тоді померла б…

І все ж вираз розгубленості не притлумив її вроди та принади. Бурштинової ясноти обличчя, ледь притемнене світло-бузковою тінню від фіранки, високе чоло з прожилками вен, небайдужі до мистецьких ідеалів темно-блакитні очі, що сяють в обрамленні золотистих вій, чутливий рот із дещо повнішою нижньою губою, аж здається, ніби він просить поцілунків, тонкий рівний ніс і солодке округле підборіддя, мов на жіночих портретах Джакомо Пальма. Красива голівка шляхетно здіймалася в іще зовсім дитячій погорді, висока шия випромінювала енергійну пристрасть.

Спершись головою на руки, вона з непевним бажанням спостерігала за молодим ченцем. Франческові слова вона сприйняла як жарт, хоча, ніде правди діти, їй було б приємно, якби вони справдились. Якась причаєна радість навідалася в дівоче серце, яке хотіло б… що воно хотіло б? Та хто ж про те відає, якщо в тому серці повно ще навіть не кохання, а спраги кохати! Чезара мріяла край вікна; втім, нехай собі помріє, нам же гріх підслуховувати чужі думки й почуття.

Простуючи вулицею, Онуфрей та Ієронім навіть не здогадувалися, що вслід за ними йде один чоловік. То був художник Франческо. Ієронім мав зайти на пошту, де на нього чекав лист від дядечка, старого самітника, який писав:

«Любий во Христі небоже!

Пишу тобі, сповнений солодкої свіжості погожого дня, аромату полів, стократ підсилених звуків природи, аж часом здається: я годен виповісти природі все, що думаю, відчуваю, все, що існує в мені. Увесь мій світ умістився в одній долині, оточеній зусібіч нездоланною стіною скель, що здіймаються над морем, отож жодна душа не здогадується про існування цього земного раю, в якому я живу. Лише в єдиному місці є вхід — треба відсунути брилу, що затуляє отвір печери, котра веде в середину острова. Втім, навіть проникнувши в печеру, важко повірити, що хтось може існувати на цьому острові серед громаддя голих скель, які нависають над морем. А всередині? Стоять зусебіч велетенські кам’яні брили, мов чорна сторожа; долина ж острова, звісно, нижча від рівня моря, вкрита безліччю квітів, диким виноградом, запахущими травами, яких ніколи не торкалася коса. І в цьому світі рослин кишить інший — світ божих тварей. Тисячі бджіл гойдаються на квітах, злі-таючись на їхні строкаті голови; оксамитових джмелів та голубих метеликів часом буває стільки, що сонячне проміння стає мерехтливим. Високі скелі трохи звужують обрій, і я бачу тільки клапоть неба — зате якого неба! Ледь притемнена, прозоро-кришталева блакить, на яку хіба що зрідка випливає біла хмарина, мовби хто хлюпнув у піднебесся молока. Посеред долини є озеро; до нього, день і ніч клекочучи, сварячись, бурмочучи й перекидаючи камінці, течуть чотири струмки. Це вічна музика в літній тиші, і здалеку видно крізь молоду траву, як струмки звиваються живим сріблом, своєю кришталевою прозорістю по схилу всіяного рінню берега, як вони кидаються в обійми виру, звідки, накрутившись донесхочу, поспішають далі, аби нарешті, задоволено зітхнувши, заспокоїтися в озерній глибіні.