У 1876 році відбулася зміна уряду, і новий міністр освіти ліберал Кіцу звільнив М. Емінеску з посади інспектора шкіл. Можливо, саме через це безпідставне звільнення Емінеску згодом постійно критикував лібералів. Щоб заробити на хліб, поет погоджується працювати редактором газети «Курієрул де Яш» («Ясський кур’єр»). Але й тут йому не дають спокою. Злостивці звинувачують його у витраті на особисті потреби фондів бібліотеки, директором якої він був. У редакції від нього вимагають підписуватись під матеріалами, яких він не писав, принижують його гідність. Усе це, а також тимчасовий конфлікт з Веронікою, спонукало поета залишити Ясси. Він переїздить до Бухареста, де з 1877 року входить до складу редакції газети «Тімпул» («Час»), а потім і очолює її.
У ті часи щоденну газету випускали самі редактори, отож М. Емінеску, І. Славіч та І. Л. Караджале за мізерну плату з ранку до ночі писали передовиці, огляди парламентських дебатів та зарубіжних новин, статті на різні теми. Саме тут на повну силу зазвучав пристрасний голос Емінеску-публіциста. Невдовзі Славіч і Караджале пішли з редакції, і випуск газети повністю ліг на плечі поета. Одночасно Емінеску напружено працює й над художніми творами — саме тепер з’являються друком його славнозвісні «Послання» та вершина його поетичної творчості — поема «Лучафер».
Шість років виснажливої праці в редакції газети позначилися на здоров’ї поета. У 1883 році сталося непоправне — розум його потьмарився. Поетові було лише тридцять три роки!
Перша збірка Емінеску вийшла у світ уже тоді, коли поет був хворий. Друзі відправили його на лікування за кордон. Через півроку здоров’я Емінеску поліпшилося, і його виписали з психіатричної лікарні. Однак його поетичний дар згас. М. Емінеску зміг опублікувати лише дещо із написаного раніше, бо хоч мав значні плани, та до їх здійснення приступав важко, невпевнено і без колишньої вправності.
У 1885 році М. Емінеску, сподіваючись, що грязі Куяльницького лиману допоможуть вилікувати виразки на ногах, приїздить до Одеси, де дістає медичну допомогу в санаторії доктора Яхимовича. Виникла версія, ніби саме в цей час Емінеску познайомився з творчістю Пушкіна, проте важко довести автентичність листів-апокрифів, у яких про це йдеться. Але Емінеску завжди з повагою ставився до російської літератури. Ще в 1874 році він надрукував статтю, в якій захоплено писав про перевагу російської комедії над французьким водевілем, про реалізм комедії М. В. Гоголя «Ревізор», який полягав у правдивості, природності і соціальному спрямуванні.
Після деякого поліпшення здоров’я Емінеску приїхав з Веронікою Мікле до Бухареста. Але тут знову настала криза, і його розум потьмарився назавжди. 15 червня 1889 року серце поета перестало битися.
Творчість Міхая Емінеску справедливо порівнюють з айсбергом, у якого лише незначна частина перебуває над рівнем океану, а основна маса прихована під водою. На поверхні творчого доробку Емінеску лише 64 поетичні твори, що увійшли до прижиттєвого видання єдиної збірки, 4 надруковані у журналах прозові твори та велика кількість газетних статей, авторство яких проте не завжди твердо встановлено, оскільки вони не підписані. Але в творчій лабораторії письменника залишились десятки поем, сотні віршів, чимало творів у прозі, цікаві драматургічні задуми. Автор постійно зберігав їх у великій скрині, яка після захворювання поета потрапила до рук Тіту Майореску, а вже на початку цього століття надійшла до фондів Румунської Академії. Публікація рукописної спадщини Емінеску не завершена й досі.
Свого часу вона викликала гостру суперечку серед румунських літературознавців. Нащадки, вважали одні, повинні знати все, що вийшло з-під пера генія національної літератури. Інші гадали, що було б святотатством порушувати волю письменника, який вирішив окремі свої твори не друкувати. Останні погляди поділяв і видатний критик та історик літератури Гарабет Ібреїляну. Він вважав посмертну публікацію творів Емінеску «блюзнірством стосовно автора і обманом публіки». Та згодом пристрасті вляглися. Окремі невдалі речі, що залишилися в рукописах, не могли применшити величі поета, його талант набув ще більшої виразності й переконливості, став ще цільнішим і унікальнішим. Читачі ще раз переконалися у суворій вимогливості письменника до своєї творчості.
Першим прозовим друкованим твором М. Емінеску була казка «Фет-Фрумос із сльози» (1870). Вона свідчить, як багато для письменника важила усна народна творчість, як він, митець-романтик, розумів свою місію у злитті стереотипів народного епосу з яскравими засобами романтичної повели. Народна казка, оброблена й відшліфована майстром, повернулася в народ у пишних романтичяих шатах. А ще до публікації згаданої казки Емінеску завершив чималу повість — «Зневірений дух».
Хоча в «Зневіреному дусі» йдеться про революцію 1848 року, цілком очевидно, що герої роману висловлюють благородні ідеї та мрії автора, якими він жив через двадцять років після зображуваних подій. Тому й сповнені гніву слова про суспільство, в якому талановитій людині судилося бути вбогою, а дурню — їздити в золотій кареті, спрямовані проти поетової сучасності, як і філіпіка проти псевдоінтелігентів, що є «румунами за народженням і французами— за покликанням», готових продати рідну землю, аби лиш мати зиск.
М. Емінеску особисто пересвідчився в тягарі соціального й національного гніту в Трансільванії. Тим цінніші його інтернаціоналістські за змістом міркування, вкладені в уста головного героя повісті «Зневірений дух»: «Мені хочеться, щоб людство стало схожим на призму, єдину, сяючу, пройняту світлом, що вбирає в себе багато барв. Народи — це барви людства, і відмінності між ними такі ж природні й легко зрозумілі, як зрозуміла цілком очевидна відмінність між окремими людьми. Треба зробити так, щоб усі ці грані були однаково яскравими, однаково сяяли, однаково висвітлювалися світлом, яке їх формує і без якого вони б зникли в нетрях небуття, адже в пітьмі несправедливості й варварства народи рівні лише в жорстокості і в тваринному стані, у фанатизмі й у невігластві,— а досить світлу переломитися в них, і вони одразу заграють живими переливами палітри». Іншими словами, М. Емінеску, визнаючи своєрідність і особливість кожної окремої нації й народності, відстоював повне рівноправ’я всіх народів земної кулі.
У повісті використана яскрава романтична символіка, навіть імена дійових осіб символічні: Софія (Мудрість), Поесіс (Поезія, Творчість), Ноур (Хмара). Та не забуваймо, що авторові, коли він писав свого «Зневіреного духа», минало лише двадцять років. Головне — це активна позиція автора, котрий шукає виходу з тяжкого становища, в якому перебуває народ.
Приблизно в той же час написано філософську новелу «Бідолаха Діоніс» де письменник прагнув показати умовність істини та неоднозначність людського існування. Тяжка дійсність однаково пригнічує й Тому Ноура, й бідолаху Діоніса. Але якщо Ноур обирає активний шлях непокори й боротьби, то Діоніс тікає від дійсності в свої фантастичні сни. За допомогою магічної книги він залишає на землі свою матеріалізовану тінь, а сам подається в зоряні краї, на Місяць, забираючи з собою й кохану. Вільно оперуючи часом і простором, Діоніс зводить земну кулю до розмірів перлини, яку нанизує на разок намиста своєї Марії. Та Діоніс, володар зоряних просторів, блюзнірствує — наважується подумати, що, може, він сам і є богом! Цей величезний гріх призводить до трагедії: бідолаха, який насмілився ототожнити свою присутність у світі з всесиллям бога, жорстоко покараний — його вигнано з неба.
Слід підкреслити, що деякі з творів Емінеску написано під впливом філософії Шопенгауера, для якого, як і для Екклезіаста, навколишній світ — суєта суєт. Ця думка не раз пробивається і в творчості Емінеску: «Коли збагнеш, що мрія зі смертю одпалає, Що ти ніщо у світі — такий життя закон, Тоді важка утома пориви всі здолає, Лиш думка зостається, що все життя безкрає — Це смерті непідкупний химерний вічний сон». У нього зустрічаються й інші рядки, які повторюють смисл деяких його прозових творів: «Єдиний біль у душах одвічно корениться, Людина кожна в світі подібна до усіх. Міняється лиш одяг, людські відмінні лиця…»
