Зрозумівши, що заблукала, Чезара вкотре роззирнулася довкола й подумала: «А якщо я перебуду ніч у цьому раю? Хто мене бачив і хто кинеться мене шукати?..»

Запала ніч. Великі зорі яскраво мерехтіли вгорі, місяць срібними мечами променів шматував хмари, що траплялись на його шляху. Ніч дихала теплом, пахощами квітів; укриті полотном туману, біліли пагорби, й по дзеркальній гладіні озера, посеред якого темпів на острівку гай, зрідка прокочувались до поснулих берегів блискучі кола хвиль.

Чезара відчула себе часткою цієї нічної феєрії, цього райського куточка на безмежних грудях моря, і вже сама ставала білим привидом із довгим золотавим волоссям. Всі принади запашної літньої ночі сповнювали душу трепетом; хотілося мріяти і… плакати.

Пригадався коханий, і Чезарі здалося, ніби вона — Єва в раю, проте одна із власними болями. Проходячи повз озеро, Чезара нагледіла брід, що білів під водою стежечкою з викладеної гальки. Ступила у воду, й від ніг побігли легенькі хвилі. Щось тягло її в той чарівний гай на острівку — бажання щастя, спрага кохати, цілувати й бути цілованою, неподолана пристрасть, від якої вона вся в’янула, ніби квітка у спеку… Увійшла в гай, і голуба тінь упала на її тіло, від чого вона стала схожа на мармурову статую в бузковому світлі…

Раптом чиясь постать майнула між деревами. Чи не привиділось їй? А може, то тільки мерехтіння листя? Але постать виднілася дедалі виразніше, набуваючи його обрисів.

«Господи, — всміхнулася Чезара, — я геть божеволію. Звідки він може взятися тут, у тиші гаю посеред ночі?»

Наближаючись, він так само вважав, що бачить перед собою привид. Дивився довго й пильно, потім узяв її за руку: вона скрикнула.

— Чезаро! — вигукнув Ієронім, стискаючи кохану в обіймах. — Чезаро! Ти привид, сон, нічна тінь у місячному сяйві — чи це справді ти, ти, ти?!.

Чезара не могла вимовити слова, вона плакала й думала, що або вона збожеволіє, або їй сниться сон, і якщо це сон, то нехай він триває вічно.

— А це ти? Справді ти? — спитала вона глибоким голосом, що йшов із самої душі, коли до неї вернулася свідомість, вернулися, справдившись, усі найсолодші мрії. Вона знову хотіла жити. Дивилася на коханого й не могла надивитися… аж доки знепритомніла.

Безперечно, є дуже багато речей, що їх збагнути не здатна голова якогось неотеси члена примарії або помічника комісара поліції, хоча вони загалом розуміють усе. Принаймні, коли треба затримати курокрада або прошпетити м’ясника за погане зважування, то людей меткіших, ніж оті двоє, названі вище, ми не знаємо. І все-таки нам здається — ясна річ, ми нікому не нав’язуємо власної думки — що, окрім кривої ваги й крадія, котрий цупить курей серед вулиці, існують ще певні речі, по-справжньому другорядні, напр., філософія, поезія, мистецтво, які позбавляють прозірливості деяких панів, хоч існування цих речей вони не заперечують.

Видно з усього, що автор хоче почати від азів. Справді, світ, як ми бачимо, існує не інакше, як тільки в нашому мозку. Ніхто не заперечуватиме, що існує відмінність між гусаком і собакою. Очі в собаки розумні, він розуміє в цьому світі набагато більше, ніж гусак, хоча обидві ці істоти мають і очі, й мозок. Світ не такий, як комусь хочеться, а такий, яким ми його бачимо; для гусака — він такий, яким він його бачить, і для собаки — item [14] для члена примарії й для Канта — item. І все-таки певна відмінність між тим, як поверхово свинським оком сприймає світ член примарії, і тим, як глибоко прозирає світ мудрець із Кенігсберга, є.

У чому ж полягає правда? У тому, що чітко бачить гусак, чи в тому, що ледь-ледь помічає, наче в тумані, Кант? Справді, дивне діло. Перший чітко розрізняє кукурудзини на жовтому камінні, він упевнено плаває по воді, вимірює на око відстань, яку може подолати, й не дуже розчулюється перед незайманою гускою. Другий забуває поїсти і, намагаючись перескочити через яму, падає в неї, чари не- чи займаності проходять повз нього, а він навіть не помічає їх. Однак, незважаючи на це, ми припускаємо, що філософ розумніший, ніж гусак, навіть більше — у його сумнівах сенсу більше, ніж у впевненості гусака.

Це ознака того, що для великого розуму — все сумнівно, а для сімдесяти п’яти грамів мозку — все безперечно.

Відомо, що закон Піфагора в геометрії називається мостом віслюків. Міст віслюків, по якому можна пройти в будь-яку глибоку думку, твердить: ми не можемо зрозуміти світ у собі, і всі пояснення його — то просто пояснення реакції мозку і нічого більше. Світ у собі залишається проблемою, вона освітлюється зсередини то слабеньким промінчиком, то ударом блискавки, глибокий розум закарбовує її на папері, і коли ти читаєш її, вона народжується в черепку твоєї голови довгим резонансом, який вимушує тебе переконуватися, що світ і життя — сон.

Але, як я вже сказав, все це дрібниці для члена примарії. Життя для нього має сенс лише остільки, оскільки береться плата за запис в акти громадянського стану, смерть — оскільки береться плата за похорон, а в реєстр додається один помер народженого чи померлого. Член примарії бачить у цих людях лише індивідів, котрі підлягають оподаткуванню, помічник комісара поліції — індивідів, за якими потрібен нагляд, аби вони нічого не крали один в одного і трималися в рамках закону.

Після цього прошарку людей ідуть навчителі слів. Ці питають: «Quid novissimi» [15] Для них найкраща книжка — новенька. Вони багато читають і тримають у своїх головах силу-силенну визначень, формул та слів, у правдивості яких ніколи не сумніваються, бо в них нема часу на сумніви. Їх називають словоблудами, бо їхня мудрість полягає в словах, в оболонці думок, які зберігає їхня пам’ять. Бо думка — то акт, потрясіння нервів. І чим дужче потрясаються нерви, тим думка чіткіша. У них цей акт, завдяки якому чужа думка має точнісінько повторитися в їхній голові, не відбувається, бо цього не дозволяє мозок, бо він стомлюється від довгого читання. Усе прочитане осідає, мов полова, в коморі пам’яті, а потім випливає звідти на поверхню точнісінько в такій самій формі.

Я зі свого боку думаю так. Хоч би про що думала самотня людина, не читаючи нічого й не слухаючи інших, вона збирає насіння правди. Тому в старих книжках, які люди писали не просто для того, щоб писати, а тому, що думали про щось таке, що гнітило їм серце, і прагнули передати свої думки іншим, отож, у тих старих книжка й знаходиш поміж не дуже ясних речей світлі зернини — я сам читав їх і запам’ятав.

Одного дня я стояв, насвистуючи, біля відчиненого вікна, надворі йшов сніг і було дуже гарно, і враз побачив якогось старого в довгому пальті і в надто широкополому капелюсі. Я бачив, як він зайшов у «Поїв ковчег». Той ковчег — корчма з добрим угорським вином. Мав і я там свого столика, і вечорами, коли набридало читати й писати, йшов туди і мені здавалося, ніби я знову дитина в часи Сима, Хама та Яфета.

Побачивши, що старий зайшов до корчми, я сказав сам собі: «Що за чортівня! Я не бачив його ні разу… треба подивитися, хто він такий…» Знімаю з вішака бриля, Швидко збігаю по сходах — і в «Ковчег».

Заходжу всередину… а старий — за моїм столиком.

«Ковчег» — це простора склепінчата темна кімната, тут навіть удень горить лампа. Старий був цікавий. Волосся на голові біле, свіжопоголений, очі сірі, великі й проникливі, крім того, від нього здалеку пахло нюхальним тютюном, а мені завше подобалися люди, які пахнуть таким тютюном.

Я привітався й сів перед ним, бо мав право сідати за свій столик. Він ледь-ледь підвівся, але не сказав нічого. Потім почав вистукувати по столу довгими тонкими пальцями й насвистувати крізь зуби… Це було непристойно… але я змовчав, бо хоч свистіти й непристойно, але мотив був винятково чудовий… мов дзижчання бджоли, здавалося, ніби в старого в роті опинився віртуоз-музика завбільшки з долоню, і його скрипка — мов шкаралупина горіха, виспівувала вона так тонко й гарно, що можна було закохатися в скрипаля… Потім він замовк, знову почав вистукувати довгими пальцями, і його рука видалась мені великим павуком, який виграє трембланте.