Еутанасіус».

Ієронім та Онуфрей саме виходили із котроїсь старої будівлі, коли до них підійшов Франческо й запросив до себе в гості. Втрьох вони вже були рушили до помешкання художника, аж тут отець Онуфрей мовби ненароком підштовхнув руку Франческа, в якій той тримав кілька золотих монет. Монети вішали на брук, Онуфрей кинувся збирати їх з думкою про те, що все знайдене — на добро, а тоді з величезною вдячністю міцно стис художникові руку, дійшовши виснову, що має доволі підстав полишити щире товариство; принаймні вивіски на корчмах давно його чекають і запрошують — чим не вагома причина?! — й подався собі геть.

А тим часом Чезара, згораючи з нетерпіння та цікавості, міряла кроками кімнату художника. Підійшовши до розпочатої картини «Падіння ангелів», вона зняла покривало й поглянула, наскільки просунулася робота. З ясним строгим обличчям архангел Михаїл простягав свій вогненний меч. Русявий чуб майорів довкола білої, аж наче мармурової голови, голубі очі випромінювали силу й енергію. З-за простягненої в хаос руки вигиналися над плечима довгасті білі крила, над світлим чолом аркою нависли блакитні зорі. Тлом картини був хаос, прошитий кількома летючими зірками, що падали згори в холодну темряву. Меч архангела уткнувся в сіру смугу полотна, на якому художник залишив місце для постаті переслідуваного демона.

В коридорі почулися кроки. Чезара кинулась до ліжка, що стояло за ширмою, і, вмостившись на ньому, визирала зі своєї схованки. Коли увійшли Франческо й молодий чернець, серце її мало не вискочило з грудей. Художник показав гостеві картину, пояснив, яке місце той має зайняти на полотні, й вони вийшли в кабінет господаря. Чезара затамувала подих.

За мить Франческо вернувся, приготував палітру та пензлі, запнув вікно шовковою фіранкою, від чого кімнату виповнило бузкове світло, тоді поставив на потрібне місце чорний дерев’яний постамент, розчинив двері кабінету і…

Чезара мало не скрикнула й затулила однією рукою рот, а другою — очі. Й тут нам слід перейти на шепіт, мої читачі принаймні здогадуються, що далі я казатиму їм на саме вухо… Втім, погляньмо, невже Чезара досі не відняла руки від очей? Серце її так калатало, так ходили груди, аж від кептаря, отороченого чорним оксамитом, відірвався гудзик… як вона не здогадалася його розстебнути? Але хто ж знав, що серце так розхвилюється. Чезара розстебнула решту гудзиків, звільнивши білосніжні груди, глибоко, але тихо вдихнула. Прибравши з-над очей мізинчик, вона глянула крізь пальці, й побачила красиву голову на широких плечах — наче вирізьблене з мармуру погруддя. Рука мимоволі сіпнулась, і Чезара замалим не розірвала коралі на шиї. Вона зняла їх, задихала рівніше й тепер могла спокійно оглянути цього вродливого юнака, від усієї постави якого віяло гордою шляхетністю. Чезара опустила руки, втомившись не так від споглядання, як від надміру емоцій. Тремтіла, мов листок на осиці, і якби не міцно стулені губи, чулося б цокання зубів.

Пензель художника пурхав над незайманим простором полотна, і з того, що лишав він на ньому, поволі окреслювалися форми Ієроніма, прояснювалася вся його постать від голови до пліч, за якими Франческо поки що ескізно зобразив двоє довгих, чорно-сліпучих крил. Упродовж тривалого сеансу Ієронім стояв на постаменті прямий, нерухомий, гордий, мов античний Аполлон, у кімнатній півтемряві, що була також тлом для зображуваного демона.

— Ієроніме! — раптом розітнув тишу голос господаря.

Чезара здригнулася від несподіванки. Їй спала дивна думка, ніби художник збирається відсунути штору вбік, і вона постане перед чоловіками невдягнена, з розпущеним волоссям, запалими очима й розпашілим, як жар, обличчям.

Проте Франческо сказав Ієроніму:

— Я приступив до голови. Тут мені потрібно, щоб ти був чимось пригнічений. Пригадай якусь сумну пригоду, а я подивлюся на вираз твого обличчя.

Ієронім подумав про лист Еутанасіуса, йому стало шкода старого, й гіркий усміх ліг йому на вуста, ледь скрививши їх болем. Чезарі аж сльози навернулись на очі, і все ж вона подумки попросила, аби він бодай трохи побув саме таким.

— Так, це якраз те, що треба! — вигукнув Франческо, очі його натхненно спалахнули, й він заходився переносити на полотно болісне й похмуре обличчя демона.

«Нещасна ця людина, якщо неприємний спогад так змінив її обличчя!» — подумала Чезара, солодким спокоєм втішивши власну душу. Тепер юнак був для неї не просто статуєю з білого мармуру — тепер він мав живу душу. Чезара відчула, що от-от заплаче, тінь болю й солодощів кохання торкнулася її уст. Лігши на подушку, вона заплющила очі й відчула, що несамохіть плаче.

— Мені потрібно буде ще кілька сеансів, — сказав художник.

Чезара напружила зір. Франческо відсунув фіранку на вікні, й графиня знову побачила свого Адоніса при світлі сонця. Зажмурившись, вона почула, як художник і гість вийшли в кабінет. Тоді вона хутко вискочила із схованки, прошмигнула до себе в будуар і, впавши обличчям на подушку, терзала її доти, доки не увійшов Франческо. Чезара кинулась йому на шию, рвучко обняла, поцілувала…

— Що з тобою, дитино моя? — спитав художник.

— Нічого.

— Він сподобався тобі?

У відповідь вона прошепотіла щось незрозуміле; очі її були повні сліз і неясного бажання.

«Прости жінці, яка признається тобі в коханні. Молодій і вродливій жінці, якою я є. Втім, я знаю твою гордість, твій холодний погляд. О, я розтопила б лід твоїх очей, коханий мій, своїми устами. Кохаю тебе й не бажаю ховати свого кохання під вуаллю сором’язливості, ладна стати твоєю служницею, спати в кутку твоєї кімнати, тільки б ти дозволив цілувати подушку, на якій лежала твоя голова. Тепер ти бачиш, якою покірною робить людину кохання, бачиш, якої зневаги варта я, безсоромна жінка. Але зваж бодай на те, що якби я була смирним ягням, якби, дивлячись на тебе, не зронила й слова — чи знав би ти про моє кохання? Я зовсім не відаю, що діється в твоєму серці. А чи можу знати? Скажи мені все, як є… розкажи, що робиться в тому куточку твоєї душі, де хотіла б жити тільки я одна. Ти хоч знаєш, як мене звати?

Чезара».

«Що ти вродлива — вірю; що кохаєш мене — дякую; вдячний також за те, що хочеш зробити мене щасливим і здатним пожертвувати життям заради тебе. Цілую твої руки за твоє бажання дати мені щастя, хоча ти й помиляєшся, коли думаєш, що зможеш досягти цього своєю любов’ю. Любов — то нещастя, а те, у пю ти віриш як у щастя і що пропонуєш мені — то отрута. Втім, твоя недосвідченість у цьому робить тебе ще чарівнішою. Але якби ти могла бодай на мить глянути довкола моїми очима — яким іншим видався б тобі той світ, у якому ти шукаєш і сподіваєшся знайти те, чого в ньому не існує: щастя. Ти хочеш від мене кохання. — Якби ж то я міг покохати тебе, наче зорю в небі!.. А зітхати, тужити… Я чую навколо себе доволі цих банальних зітхань, бачу цю тугу, так само банальну… заради чого все це? Заради тваринного задоволення, розмноження в купі землі нових червів, які свої низькі інстинкти вдягають у лаковані шати інтиму при місячному світлі, а огидні поцілунки порівнюють із подувом леготу в безумстві бузкового листя. Хіба ж не так?

Поглянь на фемінізованих молодиків із банальними усмішками та непристойним нашіптуванням, придивись до жінок, що очима, губами і ще чим завгодно відповідають хтивістю на хтивість, і ти побачиш: життя людства крутиться довкола одного інстинкту. їсти й розмножуватися, розмножуватись і їсти!.. Ти хочеш, аби я теж опустився до такого? Щоб вимолював поцілунок, був рабом твого черевичка, тремтів при вигляді твоїх оголений грудей, які завтра стануть тліном і які, власне, є ним уже сьогодні? Щоб намагався тобі сподобатися й задля цього гибів у перукарнях, казав тобі приємну неправду, перетворюючись на ляльку для твоїх розваг? Ні! Я не опущусь до цього підлого лицемірства, яке обплутало цілий світ; мені шкода й тебе, і цілого світу. Краще я вигребу з серця вогонь, нехай він розсиплеться іскрами, аніж грітиму ним почуття не тільки, на мій погляд, оманливе, але й нице. Нехай інші втішаються своїми почуттями, нехай закохуються, нехай і помирають так, як жили; я ж хочу перейти через життя байдужим самітником, навіть якщо це божевілля!., тільки б не так, як інші. Суть життя, його серцевина — егоїзм у шатах брехні. Не хочу бути пі егоїстом, ні брехуном. Коли мені часом доводиться стояти на кам’яному узвишші, я сам собі здаюся забронзовілим разом із брижами накинутого на плечі плаща, статуєю, повз яку проходять люди, знаючи, що ця бронза не має жодного живого почуття. Облиш і ти мене в моїй гордій холодності… Якби світові загрожувала загибель, а я мав можливість врятувати його брехливим словом — я не сказав би такого слова: краще нехай світ загине. Навіщо тобі треба, аби я зійшов із постаменту і змішався з натовпом? Наче статуя Аполлона, я дивлюся вгору… ти ж будь яскравою холодною зорею в небі. Й тоді мої очі дивитимуться на тебе вічно!