Посеред цього озера, дзеркало якого завжди темне від навколишніх очеретів, трав і рокит, є маленький острів із помаранчевим гаєм. У гаю стоять мої вулики, а ще причаїлася печера, яку я обладнав під житло. Увесь цей острівок на острові я засіяв квітами зумисне для бджіл. Отак i знаходжу щодня собі роботу. Аби ти знав, у молодості я бував у одного скульптора, й ті відвідини не минули даремно. Отож, розгладивши гранітні стіни моєї печери, я прикрасив їх орнаментами та барельєфами, як ото ти свої стіни всілякими замальовками. Різниця тільки в тому, що для скульптури одяг не обов’язковий, і я виліплюю оголені постаті. На одній стіні — Адам і Єва… Тут я спробував відтворити первісну непорочність. Ні він, ні вона не знають, що таке кохати. Вони кохають одне одного, не відаючи про кохання… їхні форми невизрілі й цнотливі. У зовнішність Єви я вклав ніжність, а не пристрасть, це лагідна й чиста ідилія двох людей, які не усвідомлюють власної вроди й наготи. Обійнявшись, вони ходять у затінку дерев за отарою ягнят.
Зовсім інша річ — Венера й Адоніс. Венера — саме кохання! Вона схилила хмільну від пристрасті голову на плече по-жіночому вродливого юнака, сором’язливого й закоханого в себе, і він покрадьки, стидаючись робити це відверто, дивиться на досконалі форми богині, котра ощасливила його любов’ю. Він удає наївного хлопчика, ідо відкрив сам себе з допомогою коханки.
Взагалі мені подобається зображати жінку агресивною. Чоловіча агресивність цілком зрозуміла, закладена самою природою, яка в цьому аспекті повторюється безліч разів, а от агресивна жінка — це вже виняток. Є щось невимовно зворушливе в тому, як жінка, любляча й непорочна водночас, має віддатись або непривітному до неї, або ж іще сором’язливішому, ніж вона сама, мужчині. Ти розумієш, я кажу не про тих жінок, чий попередній досвід є надійним провідником кохання, — мовлю про агресію жіночої цноти. Скажімо, зараз на найбільшій стіні печери я ліплю Аврору та Оріона. Пригадуєш? Юна Аврора полонила Оріона, в якого закохалася ще зовсім дитинна й непорочна Діана, й сховала його на острові Делос. В обличчя Оріона я вкладаю ту ж тугу й погорду, що їх зустрічаємо у всіх юнаків; в Аврорі ж — це невситимі веселощі молодої дівчини. Зобразити агресію на такому обличчі дуже важко. Втім, одне мені здається дивним. Після часів так званого пастушого кохання в людині залишилася глибока пригніченість і сум, я навіть стверджую, що вона, більш байдужа до смерті, ніж будь-коли, стала здатна на самогубство. Проте з іншого боку вважаю, що неспокушений юнак важче піддається спокусі, ніж дівчина, і що хмільна Венера що намучиться біля Адоніса. Є щось глибоко потаємне в їхній майбутній антипатії, у смутку після втіхи. Але цього розгадати мені поки що не вдається.
Я пішов у науку. І знаєш, до кого? — до моїх бджіл! І мені почало здаватися, що думки, які витають на поверхні людського буття, то брижі накинутого на рухліше тіло плаща. Вони зовсім не відтворюють руху тіла, хоча й залежать від нього. Розкажу передусім про бджолиний устрій. Скільки в їхній роботі порядку, мистецтва, гармонії! Маючи книжки, газети, університети, читаючи авторів, що виплітають геніальні мережива слів про цей порядок, можеш дійти висновку, ніби все створено розумом; аж раптом бачиш, що не розум, а щось значно глибше надійно й безпомилково дає всьому лад. Тепер щодо колоній. Упродовж літа спостерігаємо, як два-три рої відділяються від материнської сім’ї, але що нас при цьому особливо радує — це відсутність того словесного рейваху, яким серед людей супроводжується будь-яка міграція. Далі — революції. Щороку вибухає революція проти аристократії, фаворитів королеви не влаштовують умовності подружнього життя, одні члени парламенту визнають у цьому питанні тільки право церкви, іпші виголошують палкі промови про права природи. Ginis et umbra sumus [10]
«Але ж, отче, — заперечиш ти мені,— ти виводиш думки й міркування про природу за аналогією до людського суспільства, судиш таким чином про переваги устроїв тваринного світу тільки тому, що бачиш їхню схожість із людськими, дивишся на наш світ мовби крізь призму тваринного». Відповім тобі — ні. Люди самі живуть інстинктивно. З обрядів та звичаїв, котрі з’явилися цілком природньо, виросли суб’єктивні релігії, лихі й мерзенні дії, спрямовані винятково на пригноблення розуму щонайбільшого числа людей. Так ведеться вже давно. Ти народжуєшся, радієш із життя, плодиш дітей точнісінько так, як це відбувається й у тварин, хіба що чотириногі джигуни хизуються просто на сільській вулиці, а в людей для цього існують зали для балів, танців під музику, де можна зустріти, одначе, тих же мавпочок, але із запахом парфумів. Так минають цілі епохи, й ти, знаючи а чи й ні про переваги цього світу, ідеш собі з життя, й нікому навіть не тикнеться за тим нещасним, який ще недавно так хвацько продукував науковоподібну літературу або, залежно від обставин, був речником республіканських ідей і таке інше. Можливо, часом тебе осявають хвилини, коли ти, наче прокинувшись зі сну, раптом із подивом помічаєш, що прожив за якимось строго організованим порядком, який існує поза твоєю свідомістю й бажанням. І цей так званий розум, це містилище безглуздя, що його в безцільній, непривабливій колотнечі та в боротьбі недолугої історії людства зрідка провідує проблиск світла, щось іще й базікатиме?! Впливатиме на вас, пояснюватиме, розшифровуватиме щось у природі, сам давно будучи розшифрованим природою? Навіть слів не маю.
Аналогію з бджолиними роями знаходимо й у великому переселенні народів, коли неповполітні сини полишають і країну, й материнський вулик. Правду слід шукати не в поясненнях фактів, а в самих фактах.
Позитивні доктрини, чи то релігійні, чи філософські, правові, державні, все одно не надто переконливо свідчать на користь розуму, цього advocatus diaboli [11], який мимоволі змушений усе виставляти в блискучому світлі, прикрасами та удаваною глибокодумністю прикривати ницість людського існування, приховуючи його справжню вартість та обдурюючи в церкві й школі малих бовдурів, варто їм тільки з’явитися на арені життя. Для державних діячів таким прикриттям е почесті, для воїнів — слава, для принців — зовнішній блиск, для вчених — визнання, для дурників — рай на небі. Змінюються покоління, і одне з них обдурює інше з допомогою цього успадкованого advocatus diaboli, цього раба, присилуваного хитрувати, вдаватися до софізмів. Він то витійствує попом, то набуває помпезного професорського вигляду, то розпинається адвокатом, то вбирається в лахміття жебрака. Кожен має при цьому свій зиск: жебрак — склянку вина, яке зігріває йому petio [12], той — високий чин, інший — гроші, ще інший — корону, але по суті це один і той же хміль, що паморочить свідомість.
Ось чого я навчаюсь у моїх учителів, моїх бджіл. У їхній школі добре видно, що ми — безвольні тіні, приречеш автоматично викопувати те, що нам відведено, але щоб ми не зневажали за це самих себе, нам дано якусь крихту розуміння, яке хотіло б переконати нас, що насправді ми робимо тільки те, що нам хочеться чи не хочеться. Це — омана, в якій ми самі легко плутаємо, де те, що бажаємо, а де — що приречені виконувати.
Отже, внутрішнє буття історії — то інстинкти; життя ж зовнішнє, усі ті королі, попи, вчені — то глянець і ефектна фраза. Ллє як за угорськими шовками на покійнику неможливо визначити, чи вже точать його черви, так само за фальшивими шатами історії неможливо визначити її справжню суть. Завдяки природі я скинув із себе пута суєти. Знаю, що ти й досі мирянин. Не постригайся в ченці, дитино моя… не міняй свого вбрання на рясу та скуфійку, розумнику мій. Я завжди був самітником, але ж не ченцем! І зараз хочу тільки одного: аби хтось прийшов мені на зміну в цю самотину, бо я вже старий і відчуваю свою недалеку останню годину. Чекаю тебе тут, але після того, як помру… а тим часом дай мені спокійно дожити. Мені потрібна самотина. Старість — це повільна смерть; ще до шістдесяти літ серце моє билося жваво, нині ж воно дедалі тихне, тихне, і — о світе ясний! — настане день, коли олія в моїй лампадці вигорить зовсім. Я знаю, що не відчую смерті. То буде спокійний перехід, заведений природою, якого не треба боятися. Я засну, аби ніколи більше не прокинутися… Цілую твоє чоло, срі^-є хаХє[13].
