— Ось і все, дітки! — сказав старий, важко зітхнув і зійшов з каменя, на якому досі стояв. — Вертаймося в гори!

Я ніколи не забуду цього неповторного у своєму роді видовища…

А тим часом утиски угорців стали нестерпні. Найменшої підозри було досить, щоб будь-кого повісити або розстріляти. Смерть стала нормальним станом життя, а життя — винятком. Вороги по-варварськи спустошували румунські села, без жалю вбивали жінок і дітей, ніби намагалися перевершити один одного в жорстокості та люті. Тож цілком природно, що румуни, вимушені мститися, вимагали зуб за зуб, око за око. Угорці робили не революцію, а займалися розбоєм, простіше кажучи — грабунками, і ці грабунки непростимі тим більше, що спрямовані вони були проти гнобленої нації, нації парії — супроти румунів. Тим-то люди й змушені були ставати за себе! Зуб за зуб, око за око! Це був девіз пікінерів — і вони відміряли тією мірою, якою міряли і їм. Румуни не грабували, вони вбивали. Людей рахували не по рангах, а по головах, бо коса не знає різниці між кучерявою головою чорного магната й між собачою головою гонведа. Цей народ став жорстоким, коли струснув свої залізні ланцюги — жорстокий, мов лозина господня. А хіба не всі народи такі? Вони лагідні й милостиві в мирний час, у них добродушна вдача й щирі очі, вони схиляються під важким тягарем життя. Але подивіться на них у революцію! Ви побачите глибини цієї страшної душі, котрі приховувалися під маскою добродушності, побачите, як вивергаються невідомі досі прокляття минулому, побачите, як летять кайдани з їхніх рук у морди їхніх бездушних гнобителів. І бояться тоді бездушні визискувачі, і віддають усеньке своє майно, аби лиш вирятувати своє життя. Але простолюдин не хоче майна, марно його обсипати золотом, марно одягати його в шовки. Хліб, відібраний від рота його дитини, переважить золото; його гіркі сльози і кривавий піт перетягне всі перли Сходу; тому він не хоче ні золота, ні твоїх перлів, він хоче твоє життя! І хто ризикне назвати його несправедливим і злим? Чи є в природі закон, який не виправдає його? Чи є в природі закон, який не виправдає тебе, якщо ти вбив того, хто впродовж століть батожив твоїх батька-матір, хто спалив у вогні твоїх прадідів, хто наповнює криниці й річки тілами твоїх дітей? Закони, які становлять основу моральності, навіть спрямовують тебе, вимагають від тебе робити саме так, як ти вчинив, бо тільки так може бути відновлена рівновага і справедливість на землі. Але доброчесність просить: не убий. Ніхто не зобов’язаний бути доброчесним, але кожен повинен бути справедливим — і якщо вирок цього права не знаходить жертви, ти сам маєш принести себе в жертву йому. Убита людина — непрочитана думка; спалене місто — перегорнута сторінка. Це кодекс закону революціонерів і скрижалі божої справедливості!

(Далі з рукопису Томи вирвано дуже багато сторінок. Чи він сам визнав за краще зняти їх, чи чиясь чужа рука, кому він довірив свою сповідь, мала нескромність вирвати їх і присвоїти… Та хоч би там як, а нам досить прикро, що ми неспроможні довести до відома публіки зміст тих сторінок; що ж, вдовольнімося тим, що залишилося):

… що я застав його вдома. Та й що він міг відповісти? Тим більше, що рішення давно прийняте, а я мав намір виконати його, навіть якби до мене не дійшла ця звістка. Дід Терінте наполягав ось на чому: я маю прийти до нього в село й стати священиком. Про згоду єпископа на висвячення можна не турбуватися. Революція закінчилася, і я не бачив підстав відмовлятися від сану священика, тільки душа моя не могла терпіти ряси. Невдовзі очікувалося відновлення миру, але ми, гвардія Карпат, ще не перестали існувати.

Одного дня дід Терінте послав мене принести води з криниці, яка була недалеко. Стояв ясний теплий день, довкруг зеленіли кодри. І тоді мене охопила неймовірна туга по мандрах. Я прийшов до криниці, довго дивився у воду на її дні, потім упустив туди глека, а сам подався в гори.

Село наше теж було спалене, пустельне, і тільки сільські собаки то сям, то там вили від голоду та біліли подекуди скелети мертвої худоби.

Я прийшов до своєї хижки. Кинувся в обійми старенькому татові, який вважав, що я загинув. Довго ми стояли отак, обнявшись, обоє — батько й син, очі мого старенького тата виповнилися слізьми, він не сказав ні слова, тільки гладив мене по голові й по чолу та цілував, плачучи мовчки від радості. День і піч я розповідав йому про все, а він ніяк не міг удовольнитися почутим… Коли я спитав його, як йому велося в буремний час, він, хитро усміхнувшись, кивнув мені на косу, що висіла иа кілку.

— Робив і я, що міг, тільки старий уже став! Немає сили в руках! — сказав він бадьоро. — Гай-гай, якби я зараз був такий, як ти… але я старий, і тут нічого не вдієш.

І він щасливим поглядом зміряв мене від голови до п’ят, ніби не міг повірити, що це я, а не хтось інший.

Прийшла й Фініца. Вона була заручена з одним ставним вродливим парубком. Я заговорив про весілля, і вона зайшлася рум’янцем аж по самі вуха. Але… я знав, що це їй приємно.

У країні запанував цілковитий мир. Фініца одружилася, я був на весіллі старшим дружбою — врешті, був я собі вдома та й був, аж ось одного дня помер тато. Я поховав його поряд з матір’ю, поставив в узголів’ї дерев’яного хреста, увінчав його вінком із васильків. Фініца, бідолашна молодиця, витерла сльози фартухом і пообіцяла, що приноситиме квіти на їхні могили, а на свята ставитиме по свічці за упокій їхніх душ.

Сум поселився в моєму серці, сум і порожнеча.

Я поїхав у Клуж. Почекав, поки смеркне, щоб піти до її хати й побачити, що сталося з дівчиною. Мені спало на думку вибачити їй усе і, якщо в неї залишилася ще хоч іскра кохання до мене, забрати її з собою, зробити її своєю дружиною. Серце моє було переповнене любов’ю, і я, мов потопаючий, ладен був ухопитися за соломинку.

Ніч видалася дощовою, чорні хмари мчали по небу, і в їхніх розривах вряди-годи прозирав місяць. Я прихопив із собою маленького ліхтаря, вийшов надвір і поплентався під плюскіт та шум дрібненького дощу по вулицях, вибрався за місто й почалапав через поле, залите водою, хлюпаючи ногами по калюжах, у яких тонула зелена трава. Стояла така темінь, що це видно було витягнутої руки. Я підійшов до її будинку, засвітив ліхтаря перед дверима, хотів постукати в двері, але побачив, що замок опечатаний. Що це може бути? Мабуть, як і кожна жінка, що захрясла на стежці пороку, вона заплуталася в боргах і змушена була відкупитися своїм майном: помешканням. Мені до того байдуже — мені треба ввійти в хату й ще раз пережити щасливі хвилини свого життя. Я зірвав печатку з замка, вирвав і сам замок.

Зайшов усередину — у її кімнату. Все тут було так само, як і останнього дня мого кохання. Піаніно стояло відкрите, біля нього стілець, перед каміном крісло старого з високою спинкою. Зліва під стіною — біле чисте ліжко Поесіс.

Я поставив ліхтаря на стіл і побачив конверт із сургучевою печаткою. Взяв його. Він був заадресований мені ніжним її почерком. Я швидко розкрив його й прочитав. Лист був написаний тремтливою рукою, подекуди чорнильні рядки розпливлися від сліз, які падали на папір. Наводжу його так, як він був написаний:

«Любий мій, любий і коханий!

Ти вирішив, що я зрадила тобі, що я зрадниця й розпутна, і пішов світ за очі. Так, я була злочинниця, любий мій, злочинниця, ик і Марія Магдалена. Томо, я не прошу твого кохання, бо коли ти читатимеш ці рядки, ти не зможеш любити похоронений прах і мертві очі божевільної дівчини — збожеволілої від любові до тебе і вбитої любов’ю, до якої її вимусила природа — любов’ю до свого батька. Батько хворів — я не могла заробити нічого. Що я могла вдіяти? Жебрати — соромно. Я продала себе. Відтак заробила багато грошей, навіть надто багато, бо тато помер. Описати тобі, що я відчувала, похоронивши його? Скільки разів я думала піти до тебе, обняти твої ноги — і просити тебе, благати в тебе прощення. Ти міг би зробити із мене свою рабиню, бо я любила тебе, я люблю тебе! Я була в Йоана. Молила його потурбуватись про тебе, віддала йому всі гроші свої, які мала, але взяла з нього клятву, що він не згадуватиме мене при тобі. Перш ніж піти, він прийшов до мене й розповів про твій стан, але я послала його назад, бо знала, що перша думка, яка спаде тобі в голову — накласти на себе руки. Я знала, що ти мене любиш так само, як я тебе. Одного дня ти зник. Навіщо тепер мені було продаватися, коли тато помер, а ти пішов? Я написала заповіт, яким заповіла тобі цей будинок… потім запалила вогонь у каміні, зачинила двері, зачинила й віконниці, бо мені здався дуже гарним намір померти такою смертю, яку вибрав для себе ти. У задушливій кімнаті я пишу тобі оцей лист. Потім сяду до піаніно й почну грати ніжний м’який вальс, який я грала, коли твоя чорночуба геніальна голова лежала в мене на колінах. О, якби я могла погладити це мармурове чоло — але я не можу навіть сподіватися. Ти мені вибачиш? Аби ж то ми були тільки вдвох на світі — ти і я… як би ми любили одне одного — ти і я. Ми перейшли б через усі зелені кодри, аж поки й померли б у обіймах одне в одного для того, щоб уже на тому світі могли йти, взявшись за руки, два янголи по небесних зорях. Прощай, мій хлопче! Я люблю тебе! Думай про мене, а я, хоч би де була, думатиму про тебе і тільки про тебе. Не відштовхуй мене — дозволь мені бути твоєю…