На далекому бескиді я побачив вартового з мушкетом, який стояв, дивлячись на хмари. Орел, тримаючи в своїх мідяних кігтях білу горличку, пролетів з гортанним криком над моєю головою, важко вимахуючи крилами, але, запримітивши мене, почав колами підніматися до хмар. Вартовий звів мушкет до чорної крапки, що ширяла в повітрі, і вистрілив. Крутячись у повітрі, орел разом із горличкою впав у прірву.
— Помста! — пробурмотів я. — Не можна мені померти, не помстившись. Після цього я матиму час і померти, і жити, якщо захочу.
Я швидко закидав могилу, зламав зелену гілочку на дереві, кинув її на могилу і, зловісно насвистуючи крізь зуби, подався назад на пагорб.
Прийшов до багаття. Старий, поринувши в сумну задуму, сидів біля вогню, витягнувши ноги й приклавши руку до чола. Я сів поряд із ним.
— Що будемо робити? — спитав я тихо й здавлено.
— Думав я, думав, — прошепотів він, — така каша, здається, заварилася в мене в голові, що й сам дідько її не розхльобає. Вони вбили хлопця — не я ж бо його вбив, ти маєш це розуміти. Ніж залишати його напівживого в їхніх руках на муки й знущання, краще врятувати від усього. Ти не знаєш, Томо, як муки й найжорстокіші болі пробуркують до життя душу навіть помираючої людини, але хіба то життя? Чи, може, ти думаєш, що я їм забуду це… прощу сасові, який продав нас, мов Іуда Ісуса Христа? Я вже послав вивідника Ніце, сина Флоари, він уміє трохи по-циганському, до того ж, наквецяв собі обличчя сажею й одягнувся в дрантя — хай подивиться в млині, там вони ще, чи вже пішли. Якщо їх нема, то вже сьогодні ввечері ми підемо до кума-саса й вип’ємо келих-другий за його здоров’я.
До нас долинув якийсь гамір. Наші хлопці з веселим реготом вели, оточивши, Ніце, сина Флоари, а той — босий, волосся вибилося з-під кечули, лікті стирчали з сіряка, коліна блискали крізь штани, чорний і зморений, як чорт, з запалими очима, кечула сповзла набік — галасливо розказував, пересипаючи мову циганськими слівцями, що він робив у свого доброго дядька — в саса. Але підійшовши ближче до нас, він став серйозний, очі його жорстоко зблиснули. За блазенською маскою приховувалась душа, сповнена ненависті й помсти — дурнуватий вираз на обличчі, хитрувата усмішка прикривали справжній стан його душі. Хлопці відійшли від нас, а він, підступивши ближче, півголосом розповів про все.
Старий звелів хлопцям спати цілий день, бо вночі буде робота.
Ніце назбирав у траві листочків отруйного латука, заліпив їх у великі грудки мамалиги й поклав собі в тайстру.
Давно вже смеркло, хлопці спали — тільки я все мовчки ходив, голова моя розвалювалася від незнаної тривоги, а в душі зяяла жорстока, нечувана порожнеча. Що в мене ще залишалося на землі? Був у мене тільки він — і він пішов від мене. Аби я мав брата і той помер, хто знає, чи переживав би я дужче. Небо затягли попелясті хмари, волохаті й швидкі, вони летіли в нічному теплому повітрі, червонокрилий місяць контрастував з ними. Хлопці вставали й потягувалися зі сну; їхні сизі списи вилискували при місяці, високі шапки витанцьовували в темряві відважно й зловісно.
— Ходімо, дітки! — сказав старий ватаг. — Сьогодні в нас буде чудова вечеря: попробуємо мельника!
Я здригнувся, почувши ці слова, одначе не спромігся стримати радість.
Ніце йшов попереду, ведучи нас темними гірськими плаями. Ступав він легко й нечутно, мов пантера, жоден камінчик не ворухнувся під його ногою. Гори відкидали на сусідні схили тіні, небо переганяло хмари, а в скелях — покалічених кам’яних скелетах — свистів вітер. Час од часу зривався якийсь камінь, не втримавшись иа скелі, і з гуркотом летів униз.
Ми спускалися до млина. Млин був зачинений, а пес, спущений із ланцюга, завивав на місяць. Його ліниве завивання линуло далеко в нічному повітрі.
Ніце подав знак, ми всі припали до землі, а він сам тихенько пішов уперед і здалеку кинув собаці грудку мамалиги. Той схопив її на льоту й жадібно проковтнув, невдовзі латук почав діяти, і пес покотився, жалібно стогнучи, по піщаному березі річки. Ніце махнув нам, і ми пішли вперед. Живіт у пса роздувся, мов барабан, він страшенно мучився. Хтось із хлопців пожалів його й прикінчив списом.
Ми підійшли до млина. Постукали в двері й почули переляканий голос мельника:
— Хто там?
— Це я, пане, — відповів Ніце по-циганськи.
— Що ти хочеш, зараз же ніч? — спитав мельник.
— Я приніс погану звістку, пане: ідуть горяни… я щойно бачив їх і прибіг сказати, що тобі треба тікати…
Ми почули, як сас піднявся сходами, важко покашлюючи, нарешті відсунув засув. Тільки-но двері відчинилися, Ніце схопив його за горлянку так, що сас ледь не знепритомнів. Він випустив із рук ліхтар та ключ, очі його вибалушились, обличчя почервоніло.
Ніце неодмінно задушив би його, коли б старий не зупинив. Він звелів запхнути мельникові в рот кляп і зв’язати. Усе було зроблено швидко й мовчки, сас не встиг навіть скрикнути. Очі старого ватага спалахнули жорстоким вогнем і страхітливо забігали в орбітах. він став схожий на блідого старого демона смерті. Ще через хвилину були зв’язані сонні наймити й дружина мельника.
— Пускайте колеса! — крикнув старий.
Колеса почали крутитися, млинові жорна з важким скрипом заходилися перемелювати самих себе. У страшному скреготі голих каменів, у свистячому шумі коліс, які спінювали воду, у скрипі млина, що, розгойдуючись, тріщав усіма суглобами, тонули слабкі й глухі крики зв’язаних. Кілька хлопців вискочили на дах млина й почали рубати його сокирами, скидаючи великими шматками гонт у воду. Гонт спершу пірнав, а потім виринав, мов душі потопельників. У кутку на підлозі стояла бочка смоли, її розлили по всій підлозі. Потім привели полоняників і міцно прив’язали до товстих балок, які стирчали із спустошеного млина, мов кості скелета. Старий звелів витягти кляп із рота зрадника.
— Навіщо ти нас продав? — холодно й жорстоко спитав ватаг, дивлячись, мов мармуровий демон, в очі мельника.
Сас онімів від страху. Він не міг вимовити ані слова… ні пощади, ні ненависті… щелепи його зімкнулися й тремтіли, очі бігали, мов у божевільного, язик затинався, неспроможний вимовити ані звука. Жах скував його. Жінка гірко плакала, наші хлопці благально й щиро дивились на розлюченого демона помсти.
— Розв’яжіть усіх, крім мельника, і на берег, а він залишиться тут!
Наказ одразу виконали.
Ми теж зійшли на берег.
— Хто нас видав? — суворо спитав старий жінку.
— Він! — сказала жінка зі стогоном. — Чоловік мій… Казала ж я йому, щоб він не встрявав у ці діла. Та ж ні… не послухав. Угорці дали йому двісті золотих, і за них він продав вас.
— Жінко, — сказав старий ватаг, — ми не маємо нічого ні до тебе, ні до вас, хлопці,— звернувся він до наймитів. — Розв’яжіть жінку, хай вона візьме гроші і що хоче в млині.
— Гей, зарядіть рушниці та давайте розстріляємо цих сасів! — сказав Ніце, усміхаючись.
— Холостими! — прошепотіли ми один до одного.
Наймитів розв’язали.
— Тікайте! — звелів їм Ніце. — Хлопці, вогонь! — крикнув він до своїх.
Наймити побігли, тільки п’ятами замиготіли — рушниці гримнули, але оскільки були заряджені холостими патронами, то лиш примножили страх у втікачів. Жінка вийшла з вузликом із млина й пішла, плачучи.
Мельник, прив’язаний до балок млина, почав стогнати.
Старий ватаг скрутив солом’яне перевесло, вмочив його у смолу і, запаливши, кинув у млин. В одну мить підлога, просякнута смолою, загорілася, мельник розпачливо закричав, його крик пересилив рокіт коліс і гуркіт жорен. Старий ватаг дико засміявся — сатанинський намір здійснився. Схопивши сокиру, старий перерубав мотузку, яка тримала млин біля берега. Млин гойднувся й поплив, палаючи, по воді.
— Вогнем і водою! — люто вигукнув старий. Він вискочив на камінь і підняв кулака до неба: — Якщо я вчинив зло, то хай гріх упаде на мою душу!
Жахливе видовище! Ревіли колеса, скреготіли млинові камені, охоплений полум’ям млин тріщав, дико кричав мельник у своїй вогняній могилі. Весь млин був схожий на старого хворого вогняного дракона, який із ревом рвав своїми могутніми крилами почервонілі від вогню хвилі. Млин плив швидко, гнаний колесами і підхоплений течією річки. Прибережні діброви освітлювалися там, де пропливав палаючий палац, і дивилися своїми лісовими очима на це видовище… Сірі хмари на небі порожевіли від вогню, важкий щільний дим тягнувся вслід за відпливаючим млином і забивав подих.
