— Як парадоксами?

— А так! Бо якщо сказати людині, котра тільки-но вийшла із шкаралупи природи, що сонце стоїть, а земля обертається… вона сприйме це як ненормальне явище, як парадокс проти людського розуму… Скажи такій людині, що зорі — теж світи… і вона визнає це за парадокс.

— Але ж проте це правда.

— Правда? Це як вважати… Як створюються, як зникають невідчутні на дотик теорії руху, коли ми припускаємо те, до чого примушуємо самих себе… що простір безмежний… Де ж рух, якщо простір безмежний?.. Земля стала часткою його… Гаразд… Над нею й під нею залишилося стільки ж само простору, бо він безмежний… тобто, скільки шляху земля пройшла, коли вона не пройшла нічого, бо стоїть на тому самому місці, в тій самій точці, в безмежжі, і чи стоїть вона на місці, чи рухається — однаково… Який критерій її руху? Тільки наші відчуття, тільки наша ілюзорна чутливість, а тому рух землі не піддається осягненню думкою, як це ми можемо сказати про людину. Земля рухається так, як ми рухаємося вві сні. Далеко заходимо, але все одно залишаємося на місці… І позад нас, і попереду віддаль і не збільшилася, і не зменшилась — бо вона безмежна.

— А час?

— 0, цей проклятий час, то надто довгий, то геть короткий, а проте, незважаючи на це, завжди однаковий, не можна його ні зупинити, ні пришвидшити… Ось хлопець чекає взимку біля хвіртки під парканом свою кохану… а вона не йде… він чекає… а вона все не йде… Що тоді час? Вічність. А коли читаєш гарну книжку… тисячі картин розгортаються перед очима… Що тоді час? Одна мить. Хто не переживав подумки хоч раз коли-небудь повний роман? А щоб по-справжньому пережити його, треба було б ціле життя, або всю юність!.. Вві сні можна за піч прожити ціле життя однієї людини. А чому однієї людини? Чому не всіх, серед яких ти крутишся? І за скільки часу? Всього за сім чи вісім годин. А що таке трагедія чи, навпаки, комедія? Справді, якщо твір цікавий, то навіть не помітиш, як спливе час. А візьмімо критерій нормальності: ми перекреслили всю винятковість певної умовної можливості та форми й поставили замість неї іншу, рівнозначну. Тоді ми вже не кажемо: тільки це можливе і тільки так можливо, а кажемо: наскільки ми можемо вважати, то воно є отак… але дідько його знає, чи не може бути тисячі разів інакше…

— Яка дивна думка про життя!

— Уяви собі старий манускрипт з потертими сторінками, десь у кутку шухляди… наприклад, комедію. Директор театру випадково натикається на неї, читає… читає… потім ляскає пальцями… «Ти знаєш, а це ж гарно!..» І ось вона з'являється на сцені, ця жива картина життя… публіка сміється, актори кривляються, одне слово, все, як і колись… сотню років тому. І тут тобі хочеться сказати, що або публіка й театр віддалені одне від одного на дві сотні років, або п’єса нова. Де час? Коли перевертаєш бінокль, усе тобі видається ненормально віддаленим… Аби хтось народився з біноклем на носі, то він усе своє життя бігав би за власним носом, щоб наздогнати його, і це було б дуже природно… Де простір? Тому, коли ми чуємо тріскотняву великих правд, які подаються так самовпевнено, ми тільки посміхаємось і кажемо: «Слова! слова! слова!» Ми слухаємо казки, бо вони, щонайменше, дозволяють нам опинитися в житті інших людей, дають змогу перемішати наші думки та мрії з їхніми… У них живе Археус… Може, казка — найкраща частка життя людини. Казками нас загойдує світ, казками присипляє. Ми прокидаємось і вмираємо з ними… Ти чув коли-небудь казку про короля Тла?

— Ніколи… Але я хотів би спершу дізнатися, хто такий Археус?

— Гм! Як же я тобі в дідька скажу, коли ти й досі не второпав! Гей, хлопче! Незважаючи на всі переміни, яких людина прагне для самої себе, кожен все одно волів би залишитися самим собою… своєю власного персоною… Я знав людей, які прагнули б бути вродливішими (скільки жінок!), мудрішими (скільки державних діячів!), талановитішими (скільки письменників!), я знав людей, котрі прагнули б бути Цезарями, бо марять всесвітньою славою… але й вони воліють залишатися самими собою. Хто й що є він чи я, котрий, попри всі переміни в світі, воліє залишитися самим собою? Оце, може, і є містерія, вся загадка життя. Ніхто не хотів би мати щось інше, аніж те, що вже має. Не хотів би мати інше тіло, інший мозок, іншу фізіономію, інші очі, не хотів би бути іншим… хоче бути тільки самим собою. Він волів би мати спромогу перевтілюватися в тисячі інших образів, мов хамелеон… але все одно хоче залишатися самим собою. Якщо абстрагуватися від цього бажання, то кожен має сповнене бажання… адже байдуже, що пам’ять не займається ототожненням людини з її уявленням про себе, скажімо, чи є вона королем, чи не є. Такий-то — король у власній пам’яті, якщо тільки він не претендує, щоб це був саме він… Ось тобі інше тіло, інший розум, інше становище, тільки ти не будь ти. Ну, тепер збагнув, що таке Археус?

— Ні. Ще менше, ніж раніше.

— А це й не легко збагнути, бо воно — вічність. А вічність — це все, що завжди перед тобою… саме в дану мить. Не те, що було, бо то були стани речей, не те, що буде, бо то знову будуть стани речей. Тільки те, що є. І якби час зупинився, ми могли б чітко побачити, що таке вічність… Тільки в одній точці, в якій народився мораторій між життям і смертю, бо світ — вічний боржник за життя, вічний інкасатор з боку мертвих. І ця обставина — мама часу. Без неї всі існуючі справді могли б дивитися на все, але ми знаємо, що це супроти часу.

— Яка користь мені з цих викладів, коли все одно я не знаю, що таке Археус?

— Гм! Ти твердолобий. Коли хтось думає, що незначна величина людського тіла не співвідноситься з фізичною силою і силою духу (згадай Наполеона), що людина — тільки почасти слабкий, мов подих, засіб, для якихось грізних пристрастей, коли думає, що носій цих пристрастей будь-якої миті може перемінити оболонку, мов посудина, яку розірвало вино, то потім, коли бачить, що один і той самий житейський принцип проростає тисячами квіток, з яких більшість опадає на півдорозі, а меншість залишається, та й їм, зрештою, судилася та сама доля, тоді він перекопується, що душа людська невмируща. Є один і той самий punctum saliens [16] він відстоює себе в тисячах людей, оголений часом і простором, цілий і неподільний, він перемішує оболонки, накладає їх одна на одну, викидає їх, творить інші нові, поки плоть його картин зберігається як матерія, мов Агасфер форм, здійснюючи мандрівку, яка здається вічною.

— А вона таки справді вічна.

— У кожній людині прокльовується дух всесвіту, він напружується, пробивається, мов новий промінь того самого блиску, намагаючись сягнути небес. Але залишається на шляху, звичайно, в найрізніший спосіб — тут як король, там як жебрак. Але що допоможе оболонка комусь, хто закам’янів у дереві життя? Натиск — це молодість, зупинка на шляху, розчарування — повернення до стану досвідченої тварини, старість і смерть. Люди — це проблеми, які порушує перед нами дух всесвіту, а їхні життя — спроби розв’язання проблем. І хіба ця довга мука, вічна гонитва за чимось невідомим не схожа на жадобу знайти відповідь на одне цікаве запитання?

— Але мені здається, що там, де є проблема, одразу виникає і її розв’язання.

— Так, Кант. Однак більшість людей зараз лише ставлять питання — іноді комічні, іноді дурні, іноді повні мудрості, іноді пустопорожні. Коли я бачу людський ніс, то завше хочу запитати: що цей ніс шукає у світі?

1875(?)

Золотавий овид місяця випливає із-за хмар, і тоді на холодній, вогкій цеглі в’язничної підлоги вимальовувались обриси високого склепінчастого вікна з плетивом грат. Посеред темниці, притулившись спиною до стовпа, що підпирав склепіння стелі, стояла висока жінка. Навіть при місячному світлі її обличчя здавалося неприродно блідим, вицвілим, як вапно, а каламутні очі вражали безтямною нерухомістю. Жінка заламувала руки, закуті в кайдани, й час від часу поправляла розпатлане волосся, що спадало аж до стегон давно не чесаними переплутаними пасмами. Біля її ніг лежало на солом’яній підстилці худе, виснажене тіло мертвої дитини з пов’язаною на шиї червоною биндого. У присмерку темниці жінка була схожа на статую, витесану з того ж матеріалу, що й стовп, до якого вона тулилася.