«Ой, та це ж Марія!» — здригнувшись, подумав він.

Так, то була вона. Говорила сама з собою, з дівчатами таке трапляється часто. Той шепіт для нього був медовим:

— Я переодяглася і втекла з дому… Все відкладала на завтра, на післязавтра… лікар казав, що це буде небезпечно для нього. Це я небезпечна! — проказала виразно. — Якщо він отямиться, о, тоді… Спи, спи… — шепотіла вона, схилившись над ним.

Він відчував, що на його волосся падає роса… І раптом обняв дівчину… Злякавшись, вона пробувала вирватись, але він притис її до своїх грудей… І підвівся.

— Пусти мене, — почервонівши, просила вона.

А він, скинувши того хлоп’ячою капелюха, гладив їй чоло, русі коси, що спадали на плечі… Потім узяв її руки в свої… вона не чинила опору.

— Ти мене любиш, Маріє?

— А якщо мене звуть не Марією? — вдала сердиту.

— А як же?

— Так, так! Марія, — сказала вона ніжно, — але мовчи, тобі не можна говорити… і вставати тобі не можна.

Вона поклала його на подушку… Він хотів говорити, але вона поцілунками затуляла йому уста… Він заплющував очі й відчував, як у грудях шаленіє серце… Потім глянув на неї, обняв, усміхнувся, пройнявся вогнем і…

Часто довгими зимовими ночами, по тому, як вона стала його багатством, коли вони з доброї волі переїхали жити в село, щоб бути подалі од людського гармидеру, Марія входила до освітленого тільки мерехтливим полум’ям каміна салону, одягнена за хлопця, як тієї ночі, коли вона прийшла до нього вперше. Струнка, в тій самій оксамитовій блузі, в ширококрисовому капелюсі на її золотавих косах, у хлоп’ячих черевиках, вона підступалась до нього, і вони, побравшись за руки, ходили в теплому мороці й цілувалися або ставали перед дзеркалом і, прихилившись одне до одного головами, сміялися, дивлячись на приємний контраст; його обличчя — змужніле у важкій молодості, а її — овальне й миле. Наче молодий демон і сміливий, рішучий ангел, який ніколи не знав сумнівів.

І нарешті. Хто справжній у цих випадках — Дан чи Діоніс? Багато з наших дослідників шукатимуть якогось ключа і знайдуть складові елементи його душевного буття в реальному житті: Рубен — це Рівен; тінь на стіні, що відіграє тут важливу роль — це портрет з голубими очима, з його зникненням зникає те, що ви називаєте ідеєю фікс. І нарешті, вхопившись за нитку причинності, багато хто пояснюватиме суть усіх цих випадків просто снами чи хворобливими видіннями.

Сон чи ні — ось питання. Чи можемо ми з певністю сказати, що за лаштунками життя є режисер? Чи не є ми тими статистами, які, прагнучи показати велику армію, по кілька разів проходять сценою і поза лаштунками? Чи не так і в історії людства: одні зникають і з’являються, а глядач у залі приймає їх за нових, і тільки режисер знає, скільки їх насправді. Ми того бачити не можемо. А чи не може бути, щоб за якихось умов ми могли заглянути в минуле?

Спробуємо прочитати кілька уривків із листування Теофіла Готьє, який ілюструє цю думку: «Ми не завжди належимо до тієї країни, в якій народилися, і тому шукаємо справжню свою батьківщину. Такі люди почувають себе вигнанцями в своїх краях, чужими біля власного вогнища і страждають від ностальгії… Якби ж то можна було легко визначити не тільки країну, а й століття, в якому вони мали б прожити насправді свій вік… Мені здається, що я колись жив на Сході, і якщо під час карнавалу переодягаюся в якийсь каптан, то думаю, що знайшов свій справжній одяг. Я завше дивуюсь, що вільно не володію арабською мовою. Очевидно, забув».

Був літній ранок. Над безкраєю блакиттю моря здіймалося в синю чисту височінь сонце, прокидалися після тривалого сну квіти, а темні, зарошені вночі прибережні скелі висихали й ставали сірими, поволі розімлівали від спеки, час від часу струшуючи з себе пісок та камінці.

На захід від гостроверхих скель височів старий, оточений муром, схожий на фортецю монастир; із-за муру то тут, то там визирали зелені верхівки тополь і каштанів. Укрита мохом черепиця на стрімких дахах, чорна баня церкви, довколишні стіни, поруйновані часом та густими заростями чортополоху, де розкошували мурашині колонії та влаштовували нескінченні процесії божі корівки, що вигрівалися проти сонця, дубові ворота столітньої давності, вичовгані тисячами підошов кам’яні сходи — усе це скоріше нагадувало пустку, на яку хіба що знічев’я звернеш увагу, ніж людське житло.

Праворуч від монастиря тяглися пагорби, до поміж лісів, садів та виноградників тулилися до видолинків маленькі села з білими хатами; по праву руку через безкраї зелені поля, що губилися десь на обрії, звивалася стрічка дороги, а прямо перед монастирською брамою синіло море, поверхню якого подекуди прорізали шпичаки скель, здіймаючись над водою.

Уздовж поруйнованих стін по схилу пагорба збігало кілька стежок, місцями перекопаних кротами. Однією з них прямував до монастирських воріт старий чернець, склавши руки за спиною. На ньому була ряса з грубого полотна, підперезана білою мотузкою, вовняні китиці клинцем звисали на грудях, дерев’яні черевики ледве повзли й спотикалися за кожним кроком. Окрім білої ріденької борідки та каламутно-невиразних і навіть дещо недоумкуватих очей, нічого смиренного чи аскетичного в його вигляді не було.

Під брамою чернець смикнув шнурок дзвоника, хвіртка відчінилася, й він ступив у двір, так само занедбаний, вимощений квадратами камінних плит, між якими пробивалися тонкі стріли високої трави, посеред двору блищав ставок із забур’яненими берегами. Зарості лопухів, буркуну, коров’яку та вики спліталися в квітчасті пледи, над якими розлягалося густе мереживо гілок. До колонади довгого затіненого ганку вели з двору сходи. Старий чернець відчинив сінешні двері й зник за ними.

У довгій і високій стіні чорніли з боку саду загратовані вікна келій, у яких, певно, давно ніхто не жив, і тільки в отворі одного вікна, обвитого темним густолистим плющем, виднілися білі троянди, які, здавалося, тяглися своїми голівками до світла, до сонця. Якби хто заглянув у цю келію, то побачив би на стінах різноманітні дивацькі замальовки — ось тут священик, в іншому місці цуценя, що качається в траві, ще в іншому ретельно виписані жук-рогач, квіти, кущі, жіночі профілі, чепчики, черевички й нарешті приклеєні до стіни окремі аркуші з малюнками, які колись складали альбом. Інтер’єр помешкання не був багатий: шафа з церковними книжками, стілець із високою спинкою, чернече вбрання на цвяху, розмальована квітами скриня, під простеньким ліжком — пара черевиків і чорний кіт. Крізь тремтливе, наче живе листяне мереживо на вікні пробивалися сонячні промені, розтинаючи келійний присмерк яскравими смугами, в яких плавали міріади пилинок, що ставали невидимими, тільки-по зникали з царства світла.

На стільці сидів молодий чернець. Він перебував у тому етапі неробства, в якому розкошує дворовий пес, коли переловить над головою всіх мух, — у етапі сонливої розімлілості, відсутності будь-якого бажання. Його широке й воднораз високе чоло, облямоване чорним блискучим чубом, здіймалося над запалими очима й рівним носом. Портрет доповнювали тонкі губи, округле підборіддя та радісні очі, у виразі яких вгадувалося незвичне поєднання мрійливості та холодної розсудливості, а почуття власної гідності межувало, сказати б, із зухвалістю.

Молодий чернець підійшов до вікна, глянув униз на садок, м’яку незайману траву в тіні дерев, на помаранчі, що світилися крізь листя, тоді взяв олівець і намалював на стіні помаранчу. Потім дістав із-під ліжка черевик і поставив на стіл, оглянув його, розкрив церковну книжку і в куточку аркуша намалював черевик. Чим не глум над святим писанням?! Береги інших сторінок теж були заповнені жіночими голівками, зображеннями попів, кавалерів, жебраків, комедіантів… Одне слово, будь-яке вільне місце у книзі виповнювалося справжнім життям у всій його реальності.

Раптом до келії увійшов старий чоловік.

— Слава всевишньому!