Звідки ці незбагненні почуття, це нестримне божевілля? Він не відчував голови, серця, не відав, що було довкола в рожевому світлі; йому ввижалися тільки білі фіранки і з-за кожної являлась усміхнена, по-дитячому соромлива голівка. Закоханий у неї? Ні, цього мало! Він закоханий у кожну її думку, в кожен її крок, у кожну усмішку. Його любов множилася в тисячу разів. Був би він Богом, забув би про цей всесвіт, шукав би інший в її голубих очах і не знати, чи знайшов би… Шукання було б вічним. Як він її любив! Якби вона знехтувала ним, він любив би її нехтування.
«Ах, — болісно посміхнувся він, — один лише раз поцілувати її, і нічого більше не хотів би… Ангел мій!»
Відіславши листа, Дан, хвилюючись, стояв біля вікна, ніби чекав смертельного вироку; не знав, що думав, а може, й не думав нічого… Ох, просив зневаги, а сподівався на любов…
Коли вона з’явилася у вікні, він відступився. Його очі світилися нездоровим блиском; явилась вона красива, але заплакана, її очі дивилися у далечінь; в опущених руках вона тримала листа, і по її пригніченому обличчю було видно, що вона ось-ось заридає, як дитина, котра провинилась. І він став у вікні, і ті очі глянули на нього… глибокі, жалісливі, соромливі. Вона зіжмакала в руці листа, притисла його до серця… і… гострий біль пронизав йому груди; здавалось, що він помирає, що розривається серце, білий туман заволікає очі… і все. Він упав на підлогу.
Дівчина, злякавшись, відскочила од вікна.
— Що то за лист у тебе в руці, Маріє? Чому так зблідла? Що з тобою? — лагідно спитав старий, що теж з’явився у вікні, беручи дівчину за підборіддя.
Вона спробувала усміхнутись, але тільки болісно скривилась…
— Покажи!..
Розгортаючи зіжмаканий аркуш, він глянув на дівчину:
— Від кого лист? Де живе ця людина?
Вона впала батькові на груди й заплакала:
— Отам він, бідолаха, в опустілому будинку, що через дорогу… Я крізь вікно побачила, як він упав, наче мертвий… Побіжи, тату, може, він ще живий…
— Як він виглядає?.. — захвилювався й старий.
— О! Він вродливий! — відповіла вона швидко. — І коли усміхається, прикушує губу.
З’явився ще один — лисий, в окулярах. З ним заговорив батько, показуючи листа. Лисий похитав головою.
Вони швидко збігли сходами, і вже були в будинку, що через дорогу. Хоч обидва були старі, але так квапились, наче переживали за Діоніса. Відчинили двері. Він лежав на підлозі — волосся скуйовджене, очі заплющені. Лисий підняв його, оголив груди:
— Щастя, що не розірвалося серце… Здається, він дуже вразливий. Такі вмирають і від радості. Не треба будити… Дамо понюхати хлороформ — і непритомність перейде в глибокий сон.
Поки лікар (ви вгадали, що лисий був лікарем) говорив сам із собою, похитував лисиною, піднімав брови, пересував на лоб окуляри, Маріїн батько розглядав портрет на стіні і пояснював випадок коротко: персона, якою займався ескулап, мала право на спадщину, про це свідчила його схожість з тим, що на портреті, та й інші речі, які нас не цікавлять, але вони пов’язані з походженням Діоніса… Отже, його матеріальне становище відтепер мало змінитися.
Його положили на ліжко. Мармурова блідість обличчя виділялась на тлі скуйовдженої чуприни. Одна рука лежала на серці, наче затискувала біль; друга звисала з ліжка. Під чорним плащем вимальовувалася струнка постать. Маріїн батько, нахилившись, уважно розглядав обличчя хворого.
«Ага!» — щось лукаве подумав лікар.
Густий, сірий, мерехтливий туман… Потім темно-синє небо з блідими од дихання ночі зорями, з кучерявими хмарами, з теплим повітрям… і знову старе місто з кривими вулицями, з похилими будинками під замшілими дахами у місячному світлі… і Дан квапливо перетинає смуги місячного світла… входить у свій будинок, впізнавши його в тривалому сні.
— І мені згадалася, — каже він, — та загадка, про яку думав Рубен, що вона не під силу людському розуму.
Його тінь спить у ліжку.
Він читає книгу Заратустри… тінь поволі підводиться… в неї заплющені очі… вона витоптується… приліплюється до стіни і сидить перед ним якось іронічно, насмішкувато, завелика в порівнянні з ним.
Дан почуває себе хворим, знеможеним під вагою своїх думок. Крім того, якась блискавиця в мить його падіння пролетіла йому крізь серце. Він лягає на ліжко, вкривається рясою… Перед ним проходять якісь дивні, ніколи не бачені істоти. «Ах, я скоро помру, — думає він, — це вже потойбічні тіні». А його тінь наче посміхається. І диво! — в неї голубі очі. «Чорт би її забрав, — думає він, — і моя тінь глумиться з мене».
Відчиняються двері, і входить учитель Рубен.
— Що трапилось, учителю? Коли це ти відпустив бакенбарди й став одягатися в жидівський лапсердак?
— Дай мені спокій, пане, давно! Відколи ти мене пам’ятаєш, — каже Рубен, погладжуючи бороду. — Хіба ж ти хоч раз бачив мене інакшим біля Старого ринку?
— Біля Старого ринку… Там Рівен — букініст. Хіба ж ти не вчитель Рубен?
Рубен довго дивиться на нього й серйозно проказує:
— З тобою погано, пане.
— Я помираю, вчителю Рубене… Заглянь у мій стіл, там спогади моєї тіні, цієї, що бачиш на стіні, вони написані, коли я був на місяці.
Єврей знову дивиться на хворого й похитує головою:
— Тінь, про яку ви кажете, — це наш портрет.
— Учителю Рубене, ти, певне, з глузду з'їхав відколи ми не бачились, — каже, усміхаючись, молодий, — а може, я став істотою вищою за свого вчителя, адже можливе й таке.
Єврей підійшов до столу, відсунув шухляду і справді дістав перев’язані голубою ниткою старі, пожовклі папери. Глянув на них і поклав на стіл. Тієї ж миті до келії ввійшло двоє людей, яких Дан не бачив ніколи. Один із них кістлявий, лисий, підійшов помацати його пульс, другий говорив з Рубеном, той показував йому папери… чоловік швидко їх переглядав… «Безсумнівно…»— сказав він сам собі, потім спитав єврея:
— Відколи ти його знаєш?
— Давно. Він купував у мене книги. В основному найстаріші, ті, що я не міг продати нікому. Я сам купував їх огулом у старих людей і продавав за безцінь, як папір на вагу. А в нього була пристрасть до тих нудних, незрозумілих книг. Тепер також маю кілька таких, от приніс показати йому, він, звичайно, купив би, але… як бачите… І не каже мені: здирцю Рівене, а — вчителю Рубене! Єдиний бог знає, як може звихнутися в голові нещасної людини.
Хворий, чуючи ту розмову, не знав, як її розуміти. «Дурні люди, — думав він, — і вчитель Рубен зовсім зсунувся з розуму… не впізнає мене. Ага! — подумав потім. — Я помер, і Рубен прийшов продати медикам труп… Правильно, після всіх моїх перетворень моє тіло мусить бути феноменальним. Але чи лікарі вони — оті двоє? Мені здається, що обидва схожі на Сатану. А може, це одна людина розділена надвоє, і з ними про мене лукавить Рубен… Одна половина з волоссям, друга — з лисиною. Та, що з лисиною, промацує пульс, а та, що з волоссям, розглядає повішану на стіні тінь. Диви! Зараз одірве її од стіни і віддасть Рубену».
— Браво, вчителю Рубене! — крикнув він. — Твої чорти добре навчились відривати тіні од стін, і цей лисий забере мою… хоч, як бачиш, вдає із себе лікаря… Браво! Браво!
Він, сміючись, заплескав у долоні.
Рубен забрав тінь і папери зі столу і вийшов, гримнувши дверима.
— Ти, єврею, поніс мене… Ти продав мене мучителеві душ… — болісно шепотів він, ховаючи голову в подушку.
— В нього жар… він марить… — серйозно проказав лисий.
Ніч… Крізь відчинені вікна ллється духмяна прохолода, і Діоніс у ліжку тремтить од гарячки, в нього сохнуть губи, чоло обливається потом, йому болить важка голова. Але Діонісу здається, що він прокинувся після довгого примарного сну і з недовір’ям дивиться на дійсність, що оточує його. На стіні не стало батькового портрета, на підлозі не стало старих книг… житло те саме, тільки в ньому ноні, дорогі меблі, на підлозі — килими, тільки ліжко те, що було. «Дивно, — думає він, — із чуда в чудо, я вже не знаю, що відбувається зі мною». Місяць виливав усе своє золото в його кімнату, і під тією прозорою поливою меблі й килими здавалися дрімотно-матовими; тихо й розмірено чвакав якийсь годинник на стіні, а в голові жужмами пролітали давні й недавні божевільні події. Все йому здавалося сном; відчував, що розум прояснів, освіжився. Не стало затуманеної юності; він дивився в майбутнє, наче в чисте, прозоре, як сльоза, озеро. І не міг пояснити цього просвітлення в розумі. Заплющив очі — і відчув, що на краю його ліжка хтось сидить. Потім відчув на своїм чолі дотик маленької ніжної руки. Ледь розімкнувши повіки, побачив бліде овальне обличчя хлопчини, золоте волосся, прикрите чорним оксамитовим, ширококрисим капелюхом, тендітні плечі облягала теж чорна, оксамитова блуза з широкими відлогами. Діоніс, вдаючи, що спить, зміг його оглянути з голови до ніг — до маленьких черевичків, що світилися на квітчастому килимі.
