Подібні ідеї висловлено і в новелі «Археус» та в повісті «Перевтілення фараона Тла». На думку автора, у кожній людині світовий дух немов перевіряє себе, він існує вічно, тільки щоразу в іншій подобі: тут — як король, там — як старець… Порив, рух — це юність; зупинка, розчарування — це старість і смерть. Людина — це загадка, яку світовий дух — археус — пропонує розгадати їй самій, це спроба звільнення, розв’язування протиріч. Подібним археусом є й бідолаха Діоніс, і фараон Тла, який за інших часових і просторових координат став севільським старцем Балтазаром чи багатим маркізом Більбао, чи самотнім юнаком Анджело. Користуючись широкою палітрою засобів фантастичної літератури, Емінеску показував людське існування в різних суспільствах і в різний час, щоб відповісти на питання — який смисл буття людини иа землі? Філософська проза Емінеску була справжнім викликом тодішньому суспільному життю, тодішнім смакам, прийнятій тоді літературній формі. Але тогочасне суспільство виявилося нездатним оцінити новаторство письменника.

Не становить винятку й романтична новела «Чезара». Особливе місце тут належить старому пустельникові Еутанасіусу. Його життя на райському острові — це гімн незайманій природі й розкошуванню в ній аж до так званої блаженної смерті, яка стає природним переходом до іншого етапу. В цьому образі автор втілив шопенгауерівське вчення про нірвану і смерть як втечу від страждання.

Не менш цікавим є образ Ієроніма, який спочатку виступає носієм філософії Шопенгауера (у листі до Чезари він наводить відомий афоризм німецької філософії, що «зерно життя — це егоїзм, а його шкаралупа — брехня»), а потім, закохавшись у Чезару, немовби сам і спростовує її — кохання виявилося сильнішим від філософського індивідуалізму.

Заслуговує на увагу й писане вже в Бухаресті незакінчене оповідання «Смерть Іоана Вестіміє». У ньому Емінеску вдається до химерного роздвоєння особистості героя, який бачить сон про власну смерть.

Серед романтичних оповідань М. Емінеску одним з кращих є «На іменини», у якому автор спостерігав за психологією народження кохання. (Цікаво, що головні дійові особи цього оповідання мають такі самі псевдоніми, якими користувалися в своєму листуванні М. Емінеску та В. Мікле).

Окреме місце серед творчого доробку письменника посідає сатиричне оповідання «Батюшка Єрмолакіє Киселиця». Це цілком реалістична замальовка життя дрібного румунського духовенства.

Молдавський літературознавець К. Ф. Попович мав усі підстави сказати в монографії, присвяченій життю і творчості письменника: «Романтична проза Міхая Емінеску підтвердила в нашій літературі громадянські права філософського оповідання, відкрила шлях використанню фантастики, сприяла урізноманітненню літературних жанрів. Ліризм цієї прози заклав наріжний камінь традиції, яка принесла плоди через багато років у творах інших письменників». Це цілком справедлива оцінка значення художньої прози великого поета.

Важливі соціальні проблеми, які порушує М. Емінеску майже в усіх своїх творах, свідчать, що його практична філософія розходилася з його теорією, ніби все життя — це лише сон чи марення. Поет хотів жити в суспільстві, в якому немає брехні, він постійно шукав досконалість. Ідеї, які надихали М. Емінеску, живі й сьогодні, бо вони закликали до добра і справедливості, а це поняття, які ніколи не втрачають своєї цінності.

Станіслав Семчинський

Тассо в Шотландії

Дюма твердить, що роман існував завжди. Може, й так. Роман — метафора життя. Придивіться до зворотного боку фальшивої монети, вслухайтеся в безглузду пісню дня, котрий і не пробував зчинити на світі більше галасу, аніж загалом інші дні, видобудьте з усього почутого й побаченого поезію, яка може існувати в ньому, і ось вам готовий роман.

У припалій пилюкою купі старих книжок (у мене велика пристрасть до раритетів) я натрапив на якийсь майже новенький томик «Новела з шістьма гравюрами». Розкриваю й натрапляю на історію одного шотландського короля — йому судилося стати здобиччю смерті через одну забальзамовану мертву голову. Але уявляєте собі, кого літограф зобразив на гравюрі в образі короля Шотландії? Тассо! Пояснити легко: економія. Я зумисне роздобув портрет Тассо, щоб порівняти. Так, це був він, достеменно він, до найменшої рисочки. «Які дивовижні збіги бувають на світі! — сказав я сам собі, усміхаючись своїм думкам. — Але чи може з Тассо приключитися історія, подібна до тої, яку я прочитав?»

Однак я забув, що об’єктивно неможливо в дійсності цілком допустиме в нашій свідомості, і, зрештою, все що ми бачимо, чуємо, думаємо, обговорюємо — то не що інше, як довільні витвори наших власних пристрастей, а не реальні явища. Життя — сон.

Стояла сумна ніч. Дрібний дощ сіявся на немощені вулиці Бухареста, які петляли, криві й брудні, тяглися крізь юрмище маленьких погано зведених будиночків так званої столиці Румунії. Я хляпав по ковбанях, які обдають тебе своєю липкою водою, тільки-но ступиш крок уперед. Із шинків та лапок крізь великі немиті вікна пробивалося брудне світло, ослаблене на додачу дощовими краплинами, що збігали по шибках. Вряди-годи я проходив повз вікно з червоними занавісками, де виднілося в напівтемряві жіноче обличчя… То сям то там бачив то мрійника, що йшов насвистуючи, то якогось чоловіка напідпитку, котрий щось приглушено вигукував під вікнами розпусти, а нафарбована жінка по той бік скла запалювала сірника, аби показати своє густо наквацьоване обличчя та зів’ялі спустошені груди — може, це останній засіб придушити брудні бажання в серцях, погублених розпустою та пиятикою. Пияк заходив, півтемрява ставала справжньою темрявою, а сутінки моїх думок перетворювались на свинцеву північ, коли я думав про те, що й він іменується чоловіком, а вона — жінкою. Треба вибачати, такими є три чверті світу, а четверта… Господи, як мало тих характерів, гідних називатися людськими.

Крізь відчинені двері якоїсь корчми долинало цигикання струн, вони фальшували, караючись під грубим смичком та заскорузлими пальцями бідолашного циганчука, а перед ним вистрибували, рвучи долівку, підпила молодиця й довготелесий обірваний циган з голими ногами, засунутими в широкі напхані соломою капці. Якась дивна зловтішна веселість вигравала на обох обличчях.

Поряд була кав’ярня. Дощ і пронизливий холод змусили мене зайти всередину. Запах тютюну, вічне «трік-трак» гравців у доміно цього разу особливо дратівливо вплинули на мої почуття, притлумлені дощем і холодом. Дзигар, вірний тлумач старезного часу, обізвався дванадцять разів своєю металевою мовою, сповіщаючи світові, який його не слухав, що спливла вже й дванадцята година ночі. То сям то там виднілися за столами групи картярів з розкошланим волоссям: гравець тримав карти у тремтячій руці, пальці другої клацали перед тим, як зробити хід; усі гравці мовчазні, погляд зупинився, вони ворушили губами й покутували їх, не кажучи й слова та вряди-годи потягуючи каву чи пиво, що стояло перед ними… знак тріумфу!

Якийсь юнак, схилившись над більярдним столом, виписував на зеленому сукні слово «Ільма». Це був, мабуть, один із паростків Арпадової лози, який видобував із сховку власної пам’яті ім’я своєї коханої або ідеальної угорської героїні з романів Мауріція Йокаї. Я лиш ковзнув поглядом по фігурі цього молодика, очевидно, закоханця, і почав листати іноземні газети, затримуючись на літературних, мистецьких і т. ін. оглядах. (У нашій пресі нема і, мабуть, не буде нічого подібного).

Молодик підійшов до мене.

— Я за вами, якщо дозволите, — прошепотів він, нахилившись.

Вимова в нього чисто румунська — не угорець.

— Будь ласка, — сказав я, простягаючи йому газету, цілковито поглинутий цікавістю, яку він викликав у мене, тільки-но я підвів очі.