Чоловік, якого я знав, не будучи з ним знайомий — один із тих, кого ти, здається, вже бачив колись, хоча насправді не бачив ніколи, феномен, що його можна пояснити, лише припустивши духовну близькість. Я почав пильно розглядати його. він був вродливий якоюсь демонічною вродою. Над блідим, енергійним м’язистим обличчям височіло ясне, мов думка філософа, холодне чоло. А над чолом вихорилося в геніальному безладі чорно-лискуче волосся, спадаючи на міцні надійні плечі. Великі карі очі горіли чорними вуглинками під кущуватими бровами, що зрослися на переніссі, тонкі сині вуста були прикро, аж до суворості стиснуті. Можна було б подумати, що це поет-безбожник, один із грішних ангелів, сам сатана, але не такий, яким його зображують живописці — зморшкуватий, гидкий, потворний, а сатана-красень, вродливий чарівною красою, сатана, гордий своїм падінням, на чолі якого Бог написав: «Геній», а пекло: «Затятість» — він був схожий на божого сатану, котрий, прокинувшись на небесах, покуштував найсвятішого світла, зачарував свій зір найвищими ідеалами, омив свою душу в найчистіших мріях, а потім, упавши на землю, позбувся всього, залишилося тільки розчарування та журба, викарбувана довкола вуст, бо він уже на небесах. Тремтливі ніздрі і жвавий полиск його очей засвідчували, що в нього серце рідкісного шаленця, пристрасна вдача, а топкий білий стан та біла рука з довгими аристократичними пальцями не могли приховати залізної сили, що таїлася в ньому. Від усього його вигляду віяло благородною мужністю, хоч і позначеною печаттю пекла.

Він узяв румунські газети. На сторінці оголошень прочитав саркастичним півголосом:

— Італійська опера «Гугеноти»…

— А ви хотіли б, щоб вона була румунська? — байдуже перепитав я.

— Ясна річ… Хіба ми не могли б мати музику… ніжнішу й кращу, ніж італійська?

— Ви, мабуть, недавно приїхали?

— Так, недавно.

— Розумію.

— Що?

— Наші люди, — сказав я, — прибічники сухого, гіркого й скептичного космополітизму — ба навіть більше: вони завели собі гарний звичай любити будь-що чуже і зневажати осе своє. Ми геть порвали зі своїм минулим — чи то мова, чи то самосвідомість, чи то світогляд, чи спосіб мислення, бо ж інакше Європа не запримітить нас як цивілізовану націю.

— І що… ви справді такі, якими хочете видаватися?

— Гм… ви взагалі не з наших країв… як мені здається…

— Ви вгадали.

— Ага… то це вже міняє суть справи… Ну гаразд, тоді я мушу вам сказати, що тут ніхто й не хоче бути таким, яким видається. У нас є історики, які не знають історії, літератори й газетярі, які не вміють писати, актори, які не вміють триматися на сцені, міністри, які не вміють урядувати, фінансисти, які не вміють рахувати, і саме тому стільки паперу мазюкається без найменшої користі, тому стільки диких тваринних криків виповнює атмосферу нашого театру, тому стільки міністерської чехарди і стільки фінансових банкрутств. Ви швидше знайдете тут людців, які ставлять на голосування існування самого Господа, аніж душі, залюблені в мову та звичаї своїх предків, серця, закохані в виняткові риси свого народу, уми, зайняті найжиттєвішими питаннями цього народу, на спинах якого ми виписуємо всі фальшиві фантасмагорії нашої цивілізації. Розлучення… перелюбство ходять обіруч із хворобливими, грубо розмальованими обличчями, мов живі маски, по наших вулицях: підморгнуть жінкам — і вони стають безплідними, усміхнуться чоловікам — і висушують їх, але, незважаючи на це, ми шануємо їх, жертвуємо їм наші зимові ночі, розтринькуємо нашу молодість, котра мала б належати праці, спрямованій на досягнення тих ідеалів, до яких прагне все людство, і родині… Жінка в нашій країні не працює… вона має за що жити; чоловік не працює, бо йому нема біля чого працювати — вся світова промисловість конкурує з його нікчемним мізерним ремеслом. А щодо нашої інтелігенції — то це покоління службистів… недоуків… людців, котрі лиш вираховують, через скільки років воші зможуть прийти до влади… псевдо-інтелігенція, вона краще знає історію Франції, аніж історію свого рідного краю — синки всіляких зайд, які забрели сюди з усіх закутків землі, бо справжні діти народу ще не доросли вчити грамоту… це людці, які, зрештою, успадкували власну сутність і вдачу від своїх іноземних батьків і лише ім’я від своєї мами — знедоленої Румунії.

І аби хоч чим-небудь заслужили собі право називатися румунами! Та де там! Вони ненавидять свою батьківщину злішою й лютішою ненавистю, ніж іноземці. Вони вважають своє перебування тут за заслання, за досадний збіг обставин свого буття… вони… це вони самі так про себе кажуть, румуни за народженням, французи за покликанням — і якби Франція змогла дати стільки вигод нашим недоукам, забезпечити ті прибутки, які їм дає їхня нещасна вітчизна — вони давно вже виїхали б звідси… всі до єдиного!

— Слово честі,— провадив я далі, витираючи піт, — покажіть мені людину, котра напише роман про ницість нашого покоління, і ця людина вибухне, мов бомба, в спустошеному середовищі нашої інтелігенції, стане для мене напівбогом — і, може, спасителем для народу своєї країни.

— Перемініть громадську думку, дайте їй інший напрямок, розбурхайте національний дух — притаманний народові його власний дух, що дрімає в глибинах, зробіть докорінний моральний переворот, здійсніть революцію ідей, в якій ідея румунська стане вищою від вселюдського, загального, прекрасного, станьте, врешті, румунами, румунами і ще раз румунами, — сказав він тихо й приглушено.

— А хто це зробить? Хіба не всі однакові? Хіба не однакові і французи, і італійці, і іспанці, і тільки румуни інакші?

— О, для цього не треба багато людей… Громадський дух — справа небагатьох людей. Богопомазанний одинак спроможний сформувати з океану людських думок один могутній гігантський вал, котрий здійметься з морської безодні вгору аж до неба, до тої світлої зірки, котра зветься генієм… А люди… Покажіть їм привид майбутнього і вони злякаються його… Вкажіть їм місце, куди вони прийдуть, якщо й далі житимуть так само, і вони відсахнуться… Але, зрештою, — додав він, скептично усміхаючись, — навіщо ми намагаємося підперти плечем усе покоління? Все, чому судилося збутися в світі, збудеться. Отже, якщо їм судилося згаснути, то вони таки згаснуть, чи з нами, чи без нас, — а якщо ні, то ні.

— Космополітизм? — додав він тихо. — Ні! Космополіт я й сам; і я хотів би, щоб людство стало, мов призма, одна-єдина, пронизана світлом, яке має силу-силенну кольорів. Призма з тисячами кольорів, веселка з тисячами барв. Нації — то тільки грані призми людства, і різниця між ними так само природна, як і легко пояснима, так само ми можемо пояснити за певних обставин різницю між окремими людьми. Зробіть так, щоб усі ці барви були однаково яскраві, однаково блискучі, однаково наділені світлом, яке їх формує і без якого вони загинули б у порожнечі небуття — бо в пітьмі несправедливості й варварства усі нації однакові в брутальності й підлості, у фанатизмі й вульгарності; а тільки-но світло ледь відіб’ється в них, воші одразу виграють барвами призми. Душа людини — мов хвиля, душа нації — мов океан. Поки злий вітер, темна піч і похмурі хмари панують над морем та над його хвилями, воно спить, безтурботне й темне, у глибинах своїх, белькочучи щось нерозбірливе; коли ж у небесній голубіні розцвіте вогняною квіткою світило, кожна хвиля відіб’є на своєму гребені сонце, а море позичить у неба кольору, його голубої блакиті — і стихія дістане мрію, глибоку, як вона сама, і світлу, мов відображена пего небесна твердь. Коли нація перебуває в пітьмі, глибини її духу та незвіданих сил дрімають і мовчать, але коли свобода й просвіта ширяють над нею, люди вищої духовності підводяться, щоб стати на чолі народу, сприйняти їхнє світло й відбити потім довгі промені в народні глибини — відтак у всьому огромі морської глибини спалахує ясний день, який відбиває у собі все небо. Поети, філософи одного народу славлять у піснях і мислях небесні висі й передають їх іншим народам. Але їм заважають хмари, вони, затьмарюючи небо, затьмарюють і землю. О хмари, володарі землі, ви завжди насилаєте свої громи — війни на хвилі народів; ви, хмари, не що інше, як крижаний і похмурий подих нещасних хвиль. Хмари гримлять, блискають і затягують залізною завісою золотисте сонце, і допоки вони будуть тиранами над гребенями хвиль, допоки пітьма, яку кидають вони своєю велетенською тінню, проникатиме в глибину душі моря, мов холодна й мовчазна ніч, доти й люд божий буде нещасний. Найгрізніші й найотруйніші хмари — монархи. Далі за ними, не менш отруйні — дипломати. їхні громи, якими вони руйнують, спустошують і знищують цілі народи — то війни. Зітріть на порох монархів! Знищіть їхніх найвилощеніших поплічників — дипломатів; ліквідуйте війну, хай усобиці між народами стануть перед народним трибуналом — і тоді найщасливіший космополітизм обігріє землю своїми мирними благодатними променями.