— Треба йти у вежу до Хагар, — монотонно бубонів Леві.— Хагар, Хагар! А ще мій нещасний небіж Ізмаїл. Вражі люди забрали в нього воду, геть осушили глечик, отож пошли йому, господи, джерело в тюремній пустці.

Старий заходився перевдягатися в багате вбрання. Воно повисло на його виснаженому тілі, мов на опудалі. Леві нав’язав за спиною реміння шаблі… Надягнув шапку з султаном, запалив каганець і глянув на себе в дзеркало і сам злякався свого незвичного вигляду.

«Тепер я вельможа, помазаник злидарів, а він ще й нарікає, що я продав дочку. Господь мені простить. Я маю йти в Єрусалим і мені потрібні гроші. А тепер я став вельможею. Хоч і зганьбив свою дитину під час пиятики в Лота, все одно став вельможею! Ти мене помазав, господи, миром сіонського трону. А Хагар моя у вежі, я піду до неї й заспіваю їй псалми немовлят Асафа і звеселю струнами сіонської арфи».

В нападі божевілля Леві узяв глечик з водою і подався вузькою вуличкою єврейської околиці. Дорога не підвела його, вивівши на пустир, по один бік якого здіймалися мури сучавської фортеці, а по другий — тюремні мури. Сюди можна було дістатися тільки вузенькою стежечкою, що звивалася між знайомими нам хатинами, одну з яких нещодавно полишив Леві.

Зайшов місяць, і в нічній темряві розтала велетенська тінь од в’язниці. Ледь-ледь мерехтіли на небі зорі. Молода єврейка сиділа край вікна, її мертвотне обличчя зливалося з сірою масою гранітної стіни.

Аж ось під вікном спинився старий перехожий; у своєму багатому вбранні він мав ще дивовижніший вигляд, ніж раніше. З-під ярмулки, що вигиналась на голові, шарпалося за вітром довге сиве волосся.

Побачивши старого, єврейка засміялася.

— Ти вже добудував новий палац? — спитала вона. — З розкішними залами, червоним шовком на стінах і високими шестикутними дзеркалами, в яких мене буде видно голу від голови до п’ят… А що, хіба я не зможу ходити гола, з відкритим білосніжним тілом, по твоїх пурпурових залах? Хіба я не твоя снігова квітка, Штефане?

Вона просунула крізь грати тонку виснажену руку.

— Поглянь сюди, Штефане! Ти бачиш вождя єврейського народу. Ти приготував йому трон і скіпетр, аби він правив Ізраїлем, наче сам Самуїл?.. Але щось ти заслаб, любий мій друже, — сумно сказала єврейка, придивившись до людини під вікном пильніше. — І, здається, дуже постарів… Може, це тому, що ти справляєш піст? Прошу тебе, не справляй.

На якусь мить до неї вернувся розум, і вона впізнала старого.

— А ти часом не Леві Канаан? — вигукнула еврейка. — Халіла! [17] Геть від мене!

І висмикнула свою руку із рук старого.

— Так, я Леві Канаан, — ствердив той, намагаючись погамувати гикавку. — Невірні зробили все, щоб висушити джерело. Я приніс повен глек води, я прийшов до своєї Хагар.

— Ой ні, Штефане, — тихо озвалася Хагар. — Як невчасно ти прийшов. Тебе дуже довго не було біля мене й біля нашої дитини. За цей час у тебе виросла борода, ти не мав коли стригти її, адже будував палац… новий палац для нас… А ти ж був такий вродливий, Штефане, й цілунок твоїх уст обпікав, наче вітер з Кіпру, а очі твої були, ніби в голуба.

— Хагар, моя Хагар… Це ж я, Леві Канаан, багатий єврей.

— Ти Леві Канаан, багатий єврей? Халіла! Геть від мене!.. Але, любий Штефане, поглянь на свою дитину. Ти дав мені солодкого вина, обкадив ладаном та благовоннями свою палату й поцілував мене в уста… Забери, забери мене звідси в новий палац, він буде ще кращим, ніж старий…

Леві подав їй глечик.

— Халіла! Геть від мене!

Глечик випав з рук старого, брязнув об каміння і розлетівся на друзки. Леві зробив великі очі, навіщось придивився до віконних цвяхів і поторгав грати. Ярмулка впала з голови, й він сам теж безсило впав поруч із нею.

— Заснув, любий мій наречений, — сказала Хагар. — Спочив у своєму палаці на пурпурових перинах, під золотистим пологом.

Вона в неусвідомленому пориві простягла руку до старого, який не підводився, й упівголоса, мовби присипляючи дитину, мовила:

— Солодкого сну тобі, моє кохання, солодкого сну!

1869–1874

Іоан Вестіміє не мав ніяких підстав для того, аби бути видатною людиною, та й не прагнув цього. На відміну від інших, він був геть позбавлений заздрощів, завжди перебільшував чужі заслуги й применшував власні, отож люди казали про нього як про споглядальний розум, хоча, зізнаймося, важко уявити, яким чином в одній людині можуть поєднуватися вишуканість споглядання і ревматизм… втім, зараз мова не про те.

А мова про нашого Іоана, котрий день у день регулярно відміряв шлях від свого будиночка до канцелярії, від канцелярії до кав’ярні, звідки, переглянувши кілька ілюстрованих газет, рушав у трактир, а вже з трактиру вертав додому, жодного разу не дозволивши собі порушити чи урвати узвичаєний маршрут, в той час, коли в битті його серця, навпаки, раз по раз траплялися перебої.

Може, через це, а може, з якої іншої причини, але надійшов час, коли Іоан, маючи досі блискучу пам’ять, мало-помалу почав її втрачати. Отож одного вечора сталося так, що він, збираючись написати листа своїй дівчині-білявці, котру вірно кохав понад шістнадцять років, ураз геть забув її ім’я. Він розкрив словник власних імен, переглянув жіночі імена на кожну літеру абетки, та дарма: того імені так і не міг пригадати.

Щонайперше він подумав, що його спіткала часткова афазія й він забув якусь літеру в абетці; потім йому спало на гадку, буцім під черепом у нього з’явилася пухлина, яка й тисне на мозок, навіваючи іпохондричні настрої. На наш погляд, одначе, все пояснювалося тим, що Іоан передчасно затулив заслінку в комині й трохи вчадів.

Втім, сам він цієї думки не поділяв. Уклавшись на ніч, він раптом відчув, як права рука почала дерев’яніти.

І хоч Іоан був абсолютно при пам’яті, все ж рукою поворушити не міг. Услід за тим затерпла права нога, й нарешті він заснув.

Проте сон тривав не довго. З ліжка він схопився так легко й чувся таким здоровим, як ніколи досі; серце билося бадьоро й випромінювало тепло, і сам він ступав так легко, наче молодий олень. Була десята година вечора. Іоан швидко вдягнувся й подався в місто, зайшов до своєї улюбленої кав’ярні й заходився гортати газети.

Але от що йому здалося надто дивним: завсідники кав'ярні вихоплювали з його рук газети, навіть не питаючи дозволу, при цьому багато з них його мовби й не бачили, й тільки ті, що вирізнялися своєю аристократичною блідістю та глибоко запалими очима, дивились на нього й зітхали. Чимось ці люди були йому вкрай симпатичні, але чим, він і сам не знав.

Десь трохи ближче до опівночі Іоан відчув неясну тривогу.

Вийшовши з кав’ярні й не випивши своєї традиційної чорної кави, він ковзнув поглядом по одній з вечірніх газет і з величезним подивом прочитав:

«Повідомляємо, що сьогодні, о сьомій годині вечора, п. Іоан Вестіміє помер від розриву серця. Гірко оплакуємо передчасну смерть молодої людини, яка, окрім твердого й гідного всілякої пошани характеру, відзначалася також витонченим споглядальним розумом та помітною розважливістю».

Іоан не міг собі пояснити, хто пожартував з ним так зле, давши це оголошення в газету.

Він побрів навмання вулицею. Повний місяць щедро лив на землю напівпрозоре світло, тут і там вихоплюючи з вуличної темряви то кравецьку майстерню, то зачинені вікна спорожнілого салону, чи довгий білий мур навколо церковного двору. Він геть розчулився від цього небувало солодкого світла, а ще дужче — мід легкості власної ходи, аж доки нарешті прийшов додому й ліг спати. Певне, вже займався день, бо проспівали півні, а він усе ще міцно спав; так міцно, що навіть не пішов на роботу в канцелярію, не кажучи вже про інші справи. Проте й крізь най-міцніший сон чулося йому щось схоже на бджолине дзижчання, таке меланхолійне й сумне. Час від часу Іоану хотілося струсити головою, позбутися наслання, й він напружував зір, бачив спалахи вогнів, але одразу ж знову провалювався в сон, так і не збагнувши нічого з того загадкового й жалісного дзижчання.