На другий день, коли сонце вже підбилося в зеніт, він розплющив очі… й побачив, що його човен застряв між кам’яними скелями, які стриміли з води. Від сонячного світла сяяло небо й море. Ієронім перевів погляд на берег, такий же кам’янистий. Там височів старий монастир. Було навіть видно, як поміж сірих гранітних колон порталу чинно походжали черниці. Одразу від монастирських стін тягнувся схилом садок до самого узбережжя, де бризки хвиль залітали в кипарисовий і трояндовий боскет, який притулився під навісом скелі й служив чудовою схованкою для купальниць.

Ієронім роззувся і, перестрибуючи з каменя на камінь, обстежив своє скелясте пристановище. Струмок із живлющою смачною водою, яка весело плюскотіла між камінцями, привів його до печери. Ієронім увійшов. Приємна прохолода огорнула тіло, розімліле під час сну на палючому сонці. Чимдалі печера ставала темнішою, і раптом у вже майже повній темряві ніби зблиснула зоря. Він пішов на те світло й побачив, що воно б’є з невеличкого отвору, в який хіба що руку можна просунути. Підійшовшії зовсім близько, Ієронім зазирнув у отвір і побачив густі чагарники, відчув паморочливий запах трав. Ієронім спробував розширити отвір, але камінь не піддавався; ворухнулась одна тільки брила. Він наліг на неї — вона відхилилася, паче на завісах, відкривши маленький прохід. Без вагань протиснувшись у нього повзком, Ієронім повернув брилу на місце й навіть затулив щілини камінцями та грудками землі, а коли роззирнувся — завмер від краси, яка постала перед його зором.

Велетенські сірі скелі громадились до самого неба, внизу прослалася западина долини, з гаю витікали струмки і впадали в озеро, посеред якого виднівся острівець, а на ньому — довгі ряди вуликів.

«Та це ж острів Еутанасіуса!» — з подивом відзначив Ієронім і поволі рушив уперед, чудуючись на кожному кроці. Здавалося, в цьому раю навіть комахи були приручені. Голубі, золотаві, червоно-плямисті метелики злітались Ієронімові на голову, вкривши собою його довге чорне волосся, від чого голова стала схожою на велику квітку. Повітря бриніло дзижчанням бджіл, джмелів, прозорокрилих бабок, трава сягала до грудей, чіплялася за ноги… і над усім цим відчутно панував у тепліні терпкий дух. Ієронім підійшов до озера, перебрів на острів. Бджоли привітно оточили свого нового молодого господаря… Аж ось і печера, про існування якої він уже знав; вона була справді витесана в кам’яній брилі, в ній він знайшов знаряддя праці скульптора, ліжко, глечик з водою. Не було тільки старого Еутапасіуса. На столику лежав списаний аркуш.

«Відчуваю, що скоро плоть моя стане землею; кров моя охолола й перетворилася на воду, а очі ледве вбирають світ, у якому я ще існую. Згасаю, й не лишається нічого, крім глиняної лампадки, яка немарно освітлювала пройдений шлях. Знайду собі вічний притулок під каскадом струмків; ліани й водорості обів’ють моє тіло, вплетуться в бороду й чуб і віднесуть мене у своїх долонях до вічного витоку життя, а оси вмурують у свою воскову фортецю. Річка, несучи води в майбутні віки, розчинить мене і зрівняє з усією природою, зате вбереже від зогниття. Отак я стану схожий на того старого короля з казки, що поринув у столітній сон на чарівному острові».

Ієронім оглянув стіни із скульптурними зображеннями любовних сценок, старі книги й рукописи на полицях шафи, притуленої до стіни, понюхав воду в глечику: давно не міняна, вона застоялась, отож старий, певне, вже відійшов у інший світ. Ієронім, тепер уже справжній спадкоємець острова і всього, що на ньому було, переглянув книги; то виявилися рідкісні видання, які обіцяли багато цікавого дозвілля. Тут же лежали записи старого Еутапасіуса, де кожна думка виказувала глибокий розум щасливої людини, а кожна прочитана Ієронімом фраза викликала цілий світ роздумів і асоціацій. Новий господар швидко освоївся на острові, лагодив статуї в парку, порався коло бджіл, топтав трави в найдальших чагарях. Теплими ночами спав на березі озера, вкрившись полотняною рядниною, і тоді вся природа — плюскіт чистих джерел, морський прибій, велич ночі — заколисувала його міцний щасливий сон, у якому він, мов безтурботний листок, не знав ні болю, ні мрій ні бажань.

У той день, коли Чезара мала вінчатися з Кастелмаре, батько її, маркіз Біанкі, помер від апоплексії прямо за столом, серед склянок у товаристві співтрапезників. Побачивши його простягненого на ліжку, з розплющеними скляними очима й піною на губах, вона безтямно сперлася на підвіконня, сповнена відрази до цього трупа, який, живучи тільки для себе, готовий був продати її, святу Мадонну, найогиднішій людині на світі, аби лиш оплачувати свої ниці пристрасті, котрим давно було вготовано саме такий безславний фінал.

Прибув Кастелмаре, почав її втішати.

— Графине, — прорік він, — твій батько відійшов, і в тебе лишилась єдина опора в житті — це я, твій майбутній чоловік.

— О ні! — відказала Чезара. — Ти перестав бути моїм майбутнім чоловіком. Ця щаслива перспектива відсувається принаймні на рік, доки я носитиму жалобу. Через рік і поговоримо.

Кастелмаре вийшов, закипаючи зі злості. В його прощальному погляді було стільки відвертої неприязні, що Франческо порадив Чезарі полишити місто, де залицяльник не перестане її переслідувати, й перебути якийсь час у монастирі серед черниць. Це зовсім недалечко, всього кілька годин ходу, одразу після похорону батька можна й вирушити…

Проте нещасна дівчина більше побивалась не за себе, а за Ієроніма, від якого не мала ніякої звістки, окрім того, що човен, у якому втікач вирушив до моря, бачили розбитим на узбережжі. Чезара вже була готова змиритися з думкою, що її коханий загинув.

Вона сама обрала тишу монастирських стін. Вікно відведеної їй келії виходило на сад і море внизу. Замкнувши двері на засув, аби ніхто не порушив її жаданої самоти, вона годинами дивилася на табуни хвиль, що даленіли і щезали на обрії, на красивий, але занедбаний сад, порослий дикими чагарями та декоративними деревами. Іншим разом Чезара гуляла тінистими алеями, вивчала трави на стежках чи, піддавшись безнадійній тузі, годинами просиджувала в прибережних заростях.

Одного разу вона спустилася до моря, роздяглася, сховала одяг у гущавині. Якби хто побачив її в цю хвилину, то подумав би, що перед ним чарівний привид, у якому сором’язливість і щемка ніжність дівчини поєднувалися з підкресленою шляхетністю зрілої вродливої жінки. Крізь прозору гладеньку шкіру виднілися синюваті прожилки вен.

Море підхопило й омило її тіло, й Чезара подумала, яка вона ще молода. Невеселий усміх, гіркий, як і все її дитинство, ліг їй на обличчя. Море пестило її, а вона то випручувалася, прогортаючи долонями голубі шумливі хвилі, то, вклавшись на хвилях, мов на постелі, лежала горілиць і віддавалася їхнім пестощам.

Почало смеркати. Чезара, навтішавшись морем, вийшла з води, сповнена солодкої чутливості; біліла шия, наче сніг, волосся розсипалося на круглих плечах і грудях, спраглих кохати. Стояла гола, вродлива, мовби антична статуя, — навіть краща, ніж статуя, в котрої бути не могло такої теплої, такої гладенької й ніжної шкіри, на якій від найменшого доторку залишається слід. Вона знову кинулась у хвилі й попливла з наміром дістатися до скелястого острова, що виднівся неподалік, хвилин за п’ятнадцять плавби.

Гойдливе море легко її підштовхувало, й незабаром Чезара ступала вздовж кам’янистого берега, спираючись долонями на стрімкі стіни скель. В одному місці їй трапилася печера, з якої дзюрчав блискітливий струмок, вона увійшла в неї, і враз її очам відкрилося неземне видовище…

«Господи, який рай! — подумала Чезара. — Побуду тут трохи».

Вона рушила по теплій пахучій траві, що лоскотала ноги, скупалася в чистій, наче сльоза, воді озера, після чого її потягло на сон, але вона вирішила ще побігати в помаранчевому гаю, ганяючись за метеликами та бджолами. Почувала себе малою безжурною дитиною, котра заблукала в казковому саду. І вже аж коли сонце торкнулося обрію, вона згадала, що треба вертатися в монастир, але дорогу назад забула.