Ураз жінка сіла, взяла на руки дитину, безкровні губи її викривилися в божевільній усмішці, й вона пристрасно зашепотіла:

— О зірко моя, мій ангеле, красивий мій ангеле, слухай, слухай! Во ім’я сіонського храму, повергнутого в прах, во ім’я зруйнованих стін Єрусалиму, во ім’я слави ізраїльського народу, во ім’я зневажених його вождів — стою самотня і плачу. Але прийде такий день, коли повстане герой, який принесе своєму народові нову славу й нову силу. І цей герой — ти. Ти Месія, Ангеле мій! Батько твій носить корону, а мати рабиня. Короную тебе, дитя рабині й вінценосця!

Вона зняла з шиї золотий обруч і прикрасила ним чоло дитини.

— Хоч би де зараз був твій батько, ясноликий високий красень у чорних шатах і з дорогою короною на голові — нехай бачить, як у цій колисці виростає володар усього світу. Всміхайся, всміхайся своїм маленьким ротиком — то ангели розмовляють із тобою, ангели охороняють твою матір, трон, скіпетр… Спи! І нехай тобі приспиться, солодкий мій, що ти вельможний князь і владар усього сущого на землі!

Жінка рвучко випросталася, слідом за нею метнулася тінь по стіні. Безсилою рукою вона доторкнулася до тіні, іншою відгорнула волосся з обличчя й радісно проказала:

— Ти… Штефане… Який ти вродливий, володарю мій! Мій солодкий володарю! Запам’ятай цю ніч. О, ти знаєш цю ніч, коли на твоєму ліжкові я вперше оповила тебе своїми руками… коли пригорнулася всім тілом до твого тіла… Поглянь же тепер на квітку нашого кохання, царю! Ось вона… Спи, спи, моя любове, квітко моєї любові!

Місяць поволі пропливав небом, і тіні від залізних грат на вікні та стовпа посеред темниці пересувались по вологій підлозі й сірій стіні.

Дивовижно незбагненна, мов ієрогліфічне письмо, простяглася під місяцем вулиця єврейської околиці Сучави. Ряди бідних хатин із полатаними дахами то вражали своєю непривабливою одноманітністю, то строкато рябіли, наче порвана одежина чи ганчір’я з єврейських бесагів.

У вікна, завішені атласними фіранками й затулені різноколірним склом та масними шматками паперу, на яких випікалися святкові коржі, зазирає місяць — то в одну хату, то в іншу, то в усі одразу. Під його промінням висвічуються старезні книги у старезних шафах, масивні мідні канделябри, діти, що сплять на підлозі, атласні жупани й бідняцькі свитки. Місяць по черзі оглядає майно в кімнатах цих непоказних хаток, таких, здавалось би, однакових знадвору й таких різних усередині. В центрі змореної сном околиці стоїть храм — чудодійний Сіон, — підпертий з усіх боків дубовими колодами, а під будинком єврейської общини лежить весь у крові принесений у жертву бик. Від усього цього віє сумом, наче від видінь Ісайї або стогону Ієзекііля. Зовнішня похмурість храму ніби переходить у внутрішнє німування балюстрад, в одній з яких, середній, зібрано надбані з покоління в покоління пожитки, біліють на лавах шати. Загратована огорожа криласу кидає на стіну при самій підлозі помережану тінь. Єлоїми навпроти виходу виблискують, наче написані…

Це не був храм з високими пишними склепіннями, сяючими розписами святих ликів на них, з колонами, освяченими мелодійним божественним співом, — це була холодна, гола, недбало зведена будівля, у якій краси не більше, ніж у зовнішності небіжчика…

Попід стінами цієї синагоги прокрадався молодий єврей з мішком за плечима. Було вже за північ. Місяць так щедро заливав світлом вулицю, що можна було перелічити всі камені бруківки. По стіні храму ковзала за євреєм його власна тінь. Ось він побачив у маленькій хатині вогник гасової лампи; її блимання ледве пробивалося крізь прибиту пилом, закіптюжену шибку. Підійшовши до вікна, єврей тихо постукав. На порозі виріс господар — старий Леві з довгою сивою бородою.

— Ти приніс? — пошепки спитав господар і тут же додав: — А як там моя Хагар, любий зятю? Моя прекрасна Хагар!..

— Хагар? Ти називаєш мене зятем і питаєш про Хагар? — гнівно скрикнув молодий єврей; його звали Рубен.

— А хіба не зять? Якщо я продав Хагар християнинові, то ти мені вже й не зять? Я заплачу тобі за твою жінку, але скажи мені: невже моя Хагар не у вежі? Нещасна Хагар!

— Чому християнин досі не вернув її мені? — сказав молодий, і сльози заблищали в нього на очах. — Я прийняв би її назад і навіть не гнівався б на неї. Я бідний єврей, я так її любив… Яке мені до того діло, що за неї заплачено гроші й таке інше, аби лиш була моєю… Я відкупив би її навіть за півціни, як поношений одяг. А її замкнули від мене. Чому?..

— Бо вона належить тому, хто купив її… він один має право втішатися з нею, от і замкнув… Ти дорікаєш їй, Рубен? О, бідолашна дівчина, як вона побиватиметься з туги й самоти, як мене проклинатиме, що я приніс у жертву свою Хагар, наче той…. Але мовчи! Краще помовчімо, — старий став погладжувати бороду. — Давай поділимо золото, яке мені дав християнин. Тридцять венеціанських червінців! Поділимо, як ведеться між кровною ріднею.

Старий закотив полу свитки, дістав потертий шкіряний гаманець і поклав його на стіл. Тоді підсунувся до столу разом із стільцем.

— Мені дали тридцять… Рівно половина — п’ятнадцять — твої. Забирай.

— Дай сюди, — сказав Рубен, майже опустившись на коліна і обхопивши голову руками.

Старий відрахував п’ятнадцять червінців. Рубен узяв їх, виважив на долоні й сердито мовив:

— Мені тільки половина? Хіба Хагар не вся моя?

Леві поклав решту грошей у гаманець і непоквапом сховав його в кишеню.

— Я не поділюся з тобою жодним червінцем, — підвищив голос Рубен, — вони належать мені, отож давай їх сюди.

Леві наче води в рот набрав. Мов загіпнотизований світлом лампи, він дивився на те світло незмигно й відсторонено, тоді висунув шухляду старого столу з чорною, давно не струганою стільницею, і знову втупився в лампу.

— Я не збираюся ділитися з тобою грішми, — наполягав юнак. — Досить з мене того, що я проплакав стільки ночей без Хагар, не міг прихилитися до подушки, на якій вона спала, й після всього цього ти не хочеш заплатити мені повністю?

Старий якось дивно глянув на Рубена. Світло в лампі задрижало, почало мерехтіти; либонь, закінчувався гас.

— Зараз лампа згасне, — зауважив Рубен. — Доки ще видно, віддай мені решту грошей…

Ураз Леві дістав із шухляди столу великого ножа, кілька разів змахнув ним над верхом лампи. Світло знову зайнялося яскравіше, горіло рівно.

— Клянусь тобі всіма святими Сіона: вже цієї ночі всі гроші будуть моїми. Чи ти, старий, геть оглух і не чуєш мене?

— Лампа ще не згасла, — спокійно озвався Леві.

— Я сказав і від свого не відступлюся! А світло ось, між нами, — Рубен поставив лампу на підлогу.

Вогник у ній погас, і тільки видно було, як жеврів у темряві вершечок гноту.

Рубен подався через стіл і схопив старого за бороду. Той мовчки однією рукою спіймав очкур гопака, а пожем у другій ударив супротивника в шию, аж цівка крові бризнула старому на щоку. Разом із стільцем Рубен упав навзнак, кров цебеніла на долівку, мовби зумисне вкриту товстим шаром піску. Червінці випали з рук молодого єврея просто в калюжу кроні. Не звертаючи на гопака ані найменшої уваги, Леві підіймав з долівки червінець за червінцем, піском зчищав з них кров і складав у потертий гаманець… По тому довго сидів у тиші, мовби щось розмірковуючи.

Але ось він схопився із стільця, кинувся до мішка, якого приніс Рубен, розв’язав зубами вузол на ньому й почав діставати якісь лахи. То було багате, хоча вже й поношене, вбрання, котре, втім, якби його продати, ще чимало б коштувало. Леві щось промимрив у бороду, підгорнувши її рукою до губ.

Він визирнув надвір — вулиця була безлюдна. Зайшов місяць, і ніч стала такою темною, ніби з її серця витекла сяюча кров… Старий перевірив, чи добре замкнено двері, накрив старою рядниною мертвого і вклався спати.

Проте справжній сон до нього не приходив. Крізь дрімоту він, крутячись у ліжкові, час від часу бив себе кулаком по голові, зітхав і стогнав, аж доки нарешті надумав устати. Довгий і худоребрий, він у повній темряві намацав руками стіл, на якому лежало багате вбрання.