Прокинувшись на другий день пізно увечері, він побачив за столом кількох приятелів, які грали в карти, й озвався до них захриплим голосом: «Добрий вечір». Вони враз підвелися й з великим подивом перезирнулися.

Тільки найзухваліший з-поміж них, Олександр, сказав:

— Слухай, злодію, спав би ти собі смирно, коли не хочеш зіпсувати нам landsgruenet[18].

Усі почали сміятися, хтось навіть потягнув Іоана за ногу.

Його все це розсердило, він підвівся й мовчки вийшов геть. Щоправда, трохи дивним було те, що вкладався він роздягнений, а встав у своєму найкращому чорному вбранні, в якому й опинився надворі. Падав перший у цьому році сніг, і вздовж усієї вулиці гарно вбрані дітваки гралися в сніжки й весело сміялись.

— Гей, хлопче, як тебе звати? — спитав Іоан котрогось.

— Я не маю імені, бо нехрещений, — засміявся у відповідь хлопчак.

Те ж саме почув Іоан і від інших дітей.

Цього вечора до кав’ярні він не пішов, зате потоптався перед театром, милуючись вродливими жінками, що виходили з вистави.

Ось його погляд прикипів до принцеси Б., однієї з найперших красунь міста. Вся вона була схожа на червону троянду в обрамленні білявого волосся, що вибивалося з-під світло-сизого капюшона.

Іоану давно запала в серце ця висока, дебела, молода і вродлива воднораз жінка. Але яким чином йому зараз вистачило зухвалості підсісти до неї в екіпаж, обійняти за шию й поцілувати?

— Непогано сидиш, — мовила вона, всміхнувшись і приготувавшись боронитися.

Швидко домчали до будинку дами, він подав їй руку, й вони піднялися сходами. Принц, побачивши Іоана, зовсім не обурився, вона ж ухопила бідолашного парубка й потягла за собою в будуар, увібраний у біле та бузкове. Геть не соромлячись, вона почала роздягатись, і коли він обвив руками її білошкіру шию, принцеса засміялася, поглянувши йому в очі так глибоко і з таким невимовним щастям, наче вони були знайомі років з десять.

Втім, її поведінка зовсім не дивувала Іоана. Білосніжне тіло чарівної жінки світилося святістю й ангельською непорочністю, аж було б несподіваним, якби вона раптом здумала соромитися своєї відвертої розкутості. Вона обдивилася себе в дзеркалі, тоді спинила на Іоанові довгий, замріяний і водночас зосереджений погляд і сказала:

— Ходи, ходи зі мною спати!

Рожеве світло від лампадки мерехтіло на бузкових стінах, оздоблених сріблястими квітами, на тонких, розшитих білим по фіолетовому, вилогах шатра над ліжком; жива статуя неземної краси лягла на постіль, а бідолашний парубок сів біля неї, вбираючи її поглядом і пестячи груди.

Вона сміялась ненастанно, мовби снився їй рай, лінькувато потягалася на м’якому ліжку й тихо нашіптувала:

— Який ти гарний, як я люблю тебе, відколи ти поглянув на мене своїми страдницькими очима! О, яке солодке кохання, про яке не знає ніхто на цілому світі. Правда ж, ти ні про що не мрієш, коли я тебе кохаю? Не думаєш про те, що зітхатиму за тобою, наче горлиця вночі, та й навіщо тобі про те думати? Але ти якось дізнався, що вродливий і що я покохала тебе до безпам’яті, чи не так? Тільки не втрачай розуму й не живи моїм, щоб на тебе не вказували інші… Так… у прихистку будуара, коли ніхто не знає мене, коли зі мною тільки ти, єдиний, тоді я тебе дуже-дуже кохаю…

Вона замовкла, й Іоан її палко поцілував. Вона притислася до нього й заснула в його обіймах.

При рожевому світлі лампадки він поволі вивільнив руки, поцілував ажурні панчохи на її ногах і довго дивився на цю мармурову чистоту й витонченість, а вона спала так тихо, що навіть дихання не було чути, й тільки груди, які раз у раз підіймалися, та легке роздування тонких ніздрів свідчили, що вона жива.

Опівночі він відчув поза спиною холод. Знову схилившись над обличчям жінки, він припав до нього в довгому й міцному поцілунку, аж доки не відчув на губах присмак крові. Потім рвучко випростався й вийшов з будуару.

Удома він застав приятелів, які поснули, де грали, з картами в руках. Іоан ліг у ліжко й одразу ж поринув у сон.

На третій день він почув біля себе доволі сильний гамір, йому навіть здалося якоїсь миті, ніби його кудись несуть силоміць. І одначе навіть при цьому йому не вдалося, незважаючи на всі зусилля, поворушити ні рукою, ні ногою, які геть задерев’яніли; проте в душі й на серці він відчував надзвичайне полегшення.

Тепер він прокинувся не вдома, а у великому ошатному садку, запорошеному снігом. Гурт дітей, що гралися в сніжки, хутко втік із садка. Натомість він побачив молоду дівчину в білому, надто бліду з лиця і з напіврозплющеними очима, підійшов до неї, вона йому всміхнулася.

— Ходімо разом до міста?

— Звісно, — відказав Іоан, — хоч люди й сміятимуться з нас.

— І нехай, — наполягала дівчина. — Тепер їхні кпини вже не мають ніякого значення. Ще позавчора вони могли завдавати мені болю сміхом, а нині…

— Так, твоя правда. Але куди ми йдемо?

— Як, ти досі не знаєш? Ми його ще побачимо; зараз він спить і я йому снюся, душа його мене так притягує, так притягує, наче магніт…

Дивно, але Іоанові пригоди не здавались йому надто незвичайними. Спершу він вважав, що в нього частковий провал пам’яті, тоді утвердився в думці, ніби віднині йому під силу робити все, що завгодно, навіть пройти туди, куди іншому зась, нарешті третя й остаточна його думка зводилася до того, що все це відбувається уві сні, фізіологічною причиною якого є легкий біль у правій скроні.

Цього разу він спершу прийшов додому. Олександр похропував у його ліжку.

— Вставай, — почав він будити приятеля.

Олександр злякано підвівся, заходився напомацки шукати сірники.

— Навіщо тобі сірники, хіба ти так не бачиш?

— Та бачу, але мушу затуляти очі рукою.

Іоан відчув у всьому тілі неприємну дрож. Йому прийшло осяяння, що коли проказати зараз три магічних слова, котрі він казна-звідки взнав, то Олександр стане таким самим, як і він.

— Я тобі відкриюся, — сказав Олександр, — але про це нікому ні слова. На сонце я можу дивитися, тільки прикривши очі рукою. От якби ти міг мені зробити…

Але далі Іоан не розчув: до нього долинув голос коханої. Вона кликала його з екіпажу, що спинився біля ганку.

— Їдьмо на бал, на бал! — гукала вона. — Я весь вечір тільки й думаю про тебе.

В одну мить він опинився біля коханої, міцно обняв її й, побачивши, що вона плаче, спитав:

— Чого ти плачеш, Анно?

— Господи, ти ще й питаєш, мій нещасний! Хіба ти не знаєш, що я знайшла?

— І що ж ти знайшла?

— Тс-с… аби ніхто не почув та не дізнався раптом.

Іоан увійшов до бального залу, сповненого співами, гамором, танцями… І все ж дивним видалось йому те, що декотрі жінки всміхалися до нього, поплескували його віялами по щоках і навіть найпоштивіші дівчата втрачали сором’язливість у його присутності. Дехто з них дозволяв собі попросити його застібнути підв’язку панчохів, і хоча й дуже звеселялися при тому, все ж лишалися глибоко порядними.

Знову заграла музика, й Іоан почав підспівувати, спершу тихо, далі все сміливіше, голосніше. Чарівно пурхала публіка, захоплена стихією вальсу, демонічною майстерністю вражали музики, а він усе співав, співав, і голос його був схожий на вітер, який пролинув крізь Еолову арфу.

Однак цього ніхто не помічав. Навпаки — вся увага публіки була прикута до хмільного сухотного скрипаля, чия скрипка нагадувала мелодійний скрик болю, підхоплений іншими інструментами.

Вона звалася Клеопатра, а він — Гай Юлій Цезар Октавіан Август. Себто вона читала один роман і уявляла себе двадцятишєстирічною царицею, хоч мала тільки чотирнадцять літ; він — вивчав у школі історію римлян і хотів бути сорокарічним у свої вісімнадцять.

Але сьогодні, в день святого Єрмила, він, іменинник, а не Октавіан Август, приймав поздоровлення. Тато подарував йому красивого годинника, мама — туалетну скриньку, сестра — капці, Еліс — нічого. Еліс — тобто Клеопатра, його двоюрідна сестра. Він пішов до своєї кімнати, де на скрині в непорушному урочистому порядку вишикувались класики, і заходився міряти великими кроками кімнату. Він був чорнявий і трішечки схильний до поезії. У нього голубі промовисті очі, і взагалі він — вродливий хлопець. Він зупинився з подивом перед дзеркалом, запитливо глянув у власні очі. «Отже, ти така, Толло». Колись нинішня цариця Єгипту звалася Толлою — на честь героїні одного іспанського роману. А він тоді був Бертранд… tempi passati! [19]