— Нічого! Нічого! А я ж подарував їй на іменини ляльку. Втім, хіба то я подарував? Сам не знав, що їй піднести! Мама сказала — ляльку. Толло, Толло — додав він, усміхаючись. — Яка ти люба мені!

Він сів до столу й глибоко замислився… про рівність двох гіпотенуз. Узяв великий аркуш паперу й написав посередині: «Царице! Я люблю тебе!» і підписався: «Гай Юлій Цезар Октавіан Август manu propria [20].

Увечері було гуляння. Запрошено й двоюрідну сестричку Еліс, і диво дивне — вона прийшла. Батько-мати залишили її вдома в іменинника, а самі пішли у своїх справах. Імператор Октавіан Август проведе її ввечері додому, якщо йому дозволять справи римської імперії,— а сьогодні державні справи дозволяли це. За весь вечір він і словом не обізвався до панночки. Вона зганяла брови на переніссі, поблискувала очима з-під лоба, сиділа, забившись у куток, заклавши ногу за ногу й міцно стиснувши губи. Одначе тайкома вряди-годи зиркала в його очі. Вона була сердита. Два роки тому розсерджувалась дуже легко і добріла так само легко. А ще раніше не сердилася зовсім.

Наближалася північ. Він підійшов до неї дуже серйозний.

— Дозвольте, панночко, провести вас додому?

Вона глянула на нього й засміялася.

— Чому ви смієтеся? Що тут смішного?

— Гаразд. Ходімо!

Стояла чудова ніч — місячна, морозяна, без найменшого подиху вітру. На частоколах і парканах обабіч провулків лежав сніг. Сніг пригинав гілля дерев, важко налягав на дахи будинків. Льодок потріскував у них під ногами, а він ішов, тримаючи її під руку… вона порожевіла на обличчі, одягнена в киптарик із хутряним комірцем, білий вовняний капюшон обрамляв її лице й чоло. Еліс була білява, дуже білява, волосся — мов куделя конопляного клоччя, а киптарик — хоч і надто грубий — все одно підкреслював її гнучкий і ніжний етап. Гнучкий, мов у рибки. Вони сміялися й розмовляли — тобто більше сміялися, ніж розмовляли. Хай кожен пригадає свою молодість — а була вона в кожного — хай пригадає рішучість бути серйозним у коханні до кінця життя, хай пригадає неприступну оборону, позиції якої виписані по пунктах — не називати по імені, не тикати, а особливо — не цілуватися. Ну, перше ще сяк-так, але цілуватися? Та нізащо! Отакими були й вони. Поговорити про… історію, географію, про інші потрібні речі — можна! Якщо хочеш, ясна річ! Але цілуватися? Звертатися на «ти»? До мене? Та ніколи!

Так би воно й було — але ж місяць, місяць!

Місяць освітлював її біле, мов молоко, лице, рожеві щічки й біляве волосся, дуже біляве — воно розкішно й ніжно спадало обабіч її кругловидого й усміхненого личка. Поки він розводився про астрономію — байдужу йому, так само, як і їй — тобто поки вони морочили словами одне одного, вона дивилася на нього й не чула його; вона ладна була повиснути в нього на шиї, поцілувати його тисячі разів — це щонайменше, аби… аби ж то можна було.

«Ох, який же він дурний, — думала вона, — не може поговорити про щось інше хоч би сьогодні,— додала подумки, ніжно дивлячись на нього знизу вгору. — Який же він красень! І навіть отак, коли меле дурниці, все одно подобається мені».

Потім вона вже не думала нічого, а може, й думала, тільки бог знає що — досить того, що після тривалої мовчанки, хоч і не слухала його, вона, ніби ненароком, зронила:

— Єрмиле, ти… — і, налякавшись власних слів, знову замовкла.

Обличчя її порожевіло від сорому.

Він став як стій, стиснув її руку й тихо мовив:

— Скажи ще раз!

— Ні!

— Ні?.. Я розсерджуся… Так і знай!

— Ти… — тремтливим голосом тихенько повторила вона, приплющивши очі.

Оте «ти» — самотнє, без ніякого зв’язку із фразою, та то дарма, все одно, що воно — «ти»? З її вуст воно зірвалося вперше.

Вони знову почали говорити — вже щиріше — ще не про любов, але все одно про поважні речі — про шлюб, як основу держави, про походження шлюбу в індіанців, тобто про серйозні й глибокі речі. «Ти-ви» крутилося, мов карусель. Тільки-но вони збиралися сказати «ти», як завмирали від сорому й після тривалої боротьби в душі проказували серйозно: «Ви, добродію»; тільки-но встановлювалося дипломатичне «ви», як ненароком, помилково виривалося «ти-ти», і так знову все спочатку.

Нарешті вони підійшли до її хвіртки.

— Еліс! Ти… ти не знаєш, як я тебе люблю, і не можеш знати, бо… бо в тебе нема серця.

«На ім’я й на «ти»? Ну й ну!» — подумала вона, але не сказала нічого.

— Відтоді, як я тебе побачив, ти знаєш… ти знаєш, що я тебе люблю… і завше оцей холод, коли ми залишаємося наодинці… Завше ти примушуєш мене говорити казна-що, а сама навіть не слухаєш… У тебе зле серце, Еліс!

— Пане! — сказала вона, опанувавши себе й випроставшись перед ним. — Ви будете повчати мене, як мені поводитись?

— І все-таки, — сказав він тихо й болісно, — місяць прикрасив світ заради нас.

Вона глянула вгору, її вологі від солодких слів очі заблищали в місячному промінні. Він обняв її за стан, вони дивилися одне на одного й не думали ні про що. Було стільки болю, стільки щастя на їхніх обличчях і в їхніх душах, що хоч смійся, хоч плач, побачивши їх.

Врешті вони — двоє дітей — таки розсміялися і сміялися до сліз. І той сміх був такий сріблистий, а вуста такі прекрасні — хоч напийся з них води.

— Пане, — сказала вона, враз посерйознівши, — сьогодні ми дозволили собі надто багато недозволеного… Але це тільки сьогодні, і мені дуже прикро… що треба вже… вже…

— Що вже?.. Знову цей зверхній тон… Я не дитина, Еліс… аби ти знала, вже ні… Ось, наприклад…

— Що наприклад?

— Я тебе більше не братиму за руку, не називатиму по імені… віднині…

«Ось тобі й маєш!» — із прикрістю подумала вона, але що тут вдієш?

Вони сіли на кам’яну лаву біля хвіртки… Вона повернулася до нього спиною й почала кусати собі нігті… він задивився на сніг… Кепські справи!

Отак могло б минути хтозна скільки часу. Не знаю… нарешті вона… Саме вона, отак тихенько, ніби трішечки сердито, а може, й ні:

— Єрмиле!

— Слухаю!

— Я хочу сказати тобі відверто, аби ти не казав, що я тобі не говорила… але… я тебе геть не люблю… та ти й сам сказав сьогодні, що я тебе не люблю.

«Ось та-ак! Вона вбила собі сьогодні в голову намір… знайти привід для сварки. А чи знає вона, як іноді закінчуються сварки?»

— Так! Ти мене не любиш… можеш повторити ще раз, і, думаю, ти мене ніколи й не любила, — сказав він гірко. — У суцільному мороці минуть мої роки… Марно я намагатимусь забути тебе. У тебе кам’яне серце… Ні усмішка, ні сльози, ні благання, ні впертість не можуть пом’якшити його!

«Та досить, досить! — думала вона й посміхалась гордовито. — Невже я така жорстока?»

— Я вже казала вам, добродію мій, стільки разів, що нас може пов’язувати лише справжня дружба. А що вам ще треба?.. Що ви ще хочете від мене? — додала вона швидко.

— Що я хочу, — з лагідним сумом повторив він, — Що я хочу? Хіба ти не бачиш, як я страждаю? Скажи мені тільки, що ти мене любиш — скажи! Тільки не так двозначно, як тоді на балу… а щиро! Скажи!

— Так! — сказала вона холодно. — Ви знаєте, що я вас люблю, безперечно, так.

— О, який холод! Ти мене вбиваєш, Еліс! Скажи мені,— промовив він благально, — скажи так, як ти вмієш іноді говорити, із вражаючою лагідністю, з ласкавістю сестри… коханої…

— Добре, добре! Я знаю!

— Що ти знаєш? Це тільки аби не сердити мене… ти говориш лагідно. Ти даси мені руку? Так? Кажи!

— Бачиш, Єрмиле, — сказала вона сумно й по-дитячому серйозно, — ти думаєш… ти вважаєш, що в мене вода в жилах… що я… що я тебе не люблю?.. Але я тобі скажу… я не жорстока… Що ти сказав би… якби я тебе попросила не говорити нікому… якщо… але, їй-богу, не кажи…

— Що?

— Бачиш, я тобі не дозволяла… я взяла з тебе обіцянку, що ти мене не поцілуєш ніколи жодного разу. Так?

— Так!

— То аби ти більше не казав, ніби я тебе не люблю, — вела вона далі сердито, — а говорив, що я тебе люблю, — повторила вона соромливо граційно, — зараз… зараз…