Відчувши, що його рука обвила її стан, вона заплющила очі і, ні жива, ні мертва, припала головою до його плеча.

— О! Я тебе люблю… ти навіть не знав ніколи, як я тебе люблю… — голос її був лагідний, ледве чутний, сповнений сліз, освячений першим поцілунком.

— Ти — ангел… упертий… але все одно ангел.

Зухвала посмішка, благочестивий погляд, веселе кокетство… навіть спокій одразу повернувся після цих поцілунків. Вона все ще обвивала руками його шию.

— Я йду. А ти — віслюк.

— Хай я й віслюк, але ти не йди…

— Треба… ти… Дивись, ніколи не забувай цієї ночі,— сказала вона тихо, дуже тихенько, але все одно дужо чітко.

— Ах! Ніколи!

— А зараз… я тобі винесу щось із дому… Подарунок тобі на іменини… Добре?

Вона швиденько майнула й повернулася з великою коробкою… Ненароком вони випустили її, але то не біда… ще один поцілунок…

Гай Юлій Цезар Октавіан Август прийшов додому. Він сів перед каміном і сказав, усміхаючись:

— Ти — віслюк!

Відкрив коробку. Зверху лежав якийсь малюнок. Це був він… у кріслі; якась жінка… вона, позад крісла, затуляє йому очі руками. Він підводить очі, щоб побачити її, і на якусь мить йому здається, ніби він її справді бачить. Але де це може бути? І що ще в коробці? Ляльки, які він дарував їй на дні народження два роки підряд. На лобі в першої написано: «Бертранд — віслюк», на лобі другої — «У Гая не всі вдома».

Потім ще щось. Малесенький записник… враження від романів, віршів, які вона записувала щодня, і після кожного запису — мов висновок, мов роздум перед сном: «Єрмиле, я тебе люблю!»

Батюшка був високий на зріст, але ж йому, як попові, це й пасувало, їй-богу. Понад сажень заввишки, він ходив не згинаючись, через що лихі язики й прозвали його «піп Копистка». Волосся й борода в нього були руді, і тому він скидався більше на розбійника, ніж на пона. Але яке кому до цього діло? Найбільшим досягненням батюшки було те, що він звик бути дурнем і п’яницею. Його батько нас у селі свині і, оскільки в нього хлопець був ледачим, неслухняним і недоумкуватим, вирішив, що такий годиться на попа. До цього лишається додати, що звали хлопця Єрмолакіє Киселиця. Євангеліє він вивчив напам’ять, а де не знав, що казати, співав «господи, помилуй» або ж велів паламарю прочитати «Отче наш», а сам вторив йому: «гу-гу, гу-гу». Дуже гарно сиділа на батюшці камилавка, особливо трохи зсунута на потилицю, але й так, не зсунута, теж пасувала йому. І ще він був схожий на росіянина з заплетеною косичкою. Коли він читав, камилавка насувалася йому на очі. Тоді батюшка зле лаявся. Чи в церкві це, чи це не в церкві, його не обходило… «А, бодай тобі, не тримається!.. Чортова камилавка!..»

Зовсім іншим чоловіком — людиною дотепною і добре обізнаною з світом — був дяк Піцтілій Букілат. Тільки він дуже сердився на попа за те, що той матюкав його в церкві так, як не годилося б і в корчмі. А ще дяк нашіптував, що ніц неписьменний. Піп шептав те саме про дяка. Але ж обидва мали рацію! Щоправда, стосовно тіла дяк поряд з батюшкою був ніщо. Поклади собі на коліно капелюх — от і можеш собі уявити, яким був дяк. А щодо грамоти — сохрани, боже, й помилуй. Доки по складах не розбере, то хоч ти його ріж, не прочитає слова. А там, де не міг розібрати, плутав так, як теля на припоні.

Інколи Букілат помилявся в голосах.

— Букілате! — кричав піп з вівтаря.

— Чую, батюшко!

— Прокімен, сьомий глас… матері твоїй!

— Ну, батюшко! Хіба ж личить вам осквернятися та ще й моє ім’я до цього приплутувати! їй-богу, не личить!

— Мовчи, бо вб’ю, — відповідав з апостольським спокоєм батюшка.

Почесний пост паламаря посідав шановний пан Никодим Парпалак. Завзятий хлопець, попович, трохи дурнуватий, правда, але ж умів читати «вірую» напам’ять та так, що аж, аж, аж… Коли дзвонив у дзвони, то вже так, що можна було подумати, ніби село загорілося чи в лісі щось палає. За що, власне, й був не раз битий людьми — за гвалт, що зчиняв… Він був би радий зректися паламарства, але йому дуже подобалися калачі. По секрету можемо додати, що й коливо було йому до вподоби. Це ж тільки подивитися на бундючного Никодима, як він іде на похорон чи на парастас з Бзалтирем і Вангелієм (так він їх називав), поспішаючи за батюшкою і напускаючи на себе поважності, що йому так пасувало особливо тоді, коли взував високі чоботи. Так, це треба було побачити!

Те, що зробило з батюшки кумира для лісника — діда Єфтимія Феделеша, — це був голос, адже другого такого не знайти, їй-богу! Такої ж думки дотримувався й сільський чабан, отож вони й знайшли точку, в якій їхні міркування, досить різні в інших стосунках, збігалися.

— Ну й страшко ж реве наш піп! Я його чую аж у лісі.

— Реве, — байдуже відповідав чабан.

Якось під час утрені з попом, що мав такий страшний голос, трапився випадок, якого не доводилося пережити ніякому іншому попові у світі. Він тоді був у вівтарі. Тонко скачані свічки з жовтого воску горіли жвавим полум’ям, і розтоплений віск крапав на підлогу. Букілат, посадивши на ніс окуляри, щось гугняво розплутував у святій книзі, не помічаючи, як загорівся рукав його ряси. Смерділо вже паленим, а йому все пахло ладаном. Никодим із замком від церкви в руках куняв на боковій лаві, співаючи крізь сон «господи, помилуй». Коли прокидався, співав голосніше, а коли засинав, то лише губи шептали молитву. Біля паперті стояв гурток людей з панського маєтку, вони про щось тихо перемовлялися.

Піп тихо бурчав у вівтарі, навіть не дивлячись у писання. Хто там його зрозуміє? Раптом почав голосніше:

— Гу-гу, гу-гу-гу.

— Бе! — почулося раптом у церковному вікні.

— Нечиста сила! — сказав хтось у церкві, і люди кинулись тікати.

Никодим, продравши очі, почув, що смердить горілим, подумав, що загорілася церква, зарепетував — і ходу!

Букілат тим часом навалився на свічник і перекинув його, у церкві стало темно, а з вікна знову — бе!

Никодим кричить, Букілат відчуває, як йому щось припікає руку, і теж тікає. А піп у цей час знайшов у пітьмі свого кожуха і, піднявши його над головою, подався до дверей. А тут Никодим заволав:

— Ось він! Ось він! Нечистий! Швидше зачиняйте двері! — і зачинив двері на замок.

Піп грюкає в двері, а люди міцно їх тримають, щоб не випустити нечисту силу…

— Бач, як він мені спалив рукав, побий нечистого, святий божий хрест! — зі страхом роздивився на себе Букілат.

— А воно ж так смерділо в церкві,— каже Никодим, — що я подумав — хтось її підпалив!

— Це нечиста сила! Сморід пекла!

— Тю! А в церкві піп!

— Ні, тримайте, не відпускайте двері.

— Піптіліє! Вдар-но у дзвони, а я побіжу до корчми, покличу людей. Треба гасу знайти, щоб спалити нечистого.

— Тю, так він же в церкві!

О музо! Навчи мене оспівати трагізм цієї сцени. Погляньте на маленького Букілата, як він підстрибує, щоб дістатися до вірьовки дзвону, і як потім дзвонить, підстрибуючи. Дивіться, як чабан піднімає село і веде люд до церкви. А в церкві в цей час піп волає так, що аж тиньк із стін сиплеться.

І хто ж, музо, не знае славних імен тих, що зібралися на цвинтарі, аби спалити нечистого?! Попереду йшов з довгою жердиною сміливець Митруца Еуруяна. За ним з тичками й дрючками мудрий і страшний Фтома Кулбеч і щедрий Тоадер Зургелеу. Кого що бачить моє око у цьому звитяжному війську? Хіба то не страшний Даміан Кушмалунга? А хто може позмагатися у подвигах з тобою, пастире баранів Курко? І ще бачу я на шляху величі й звитяги тебе, наймудрішого з мудрих, Василіє Коткодаку, і тебе, Нягу Шоломоне!

А в кінці цієї колони подібно до нетлінного образу натовпу тлінних людських облич яскраво проступає на фоні сірого натовпу юний сміливець. Повен сподівань, захоплено кидається він у небезпеку, мріючи про щасливу перемогу. А прожив він на світі лише дванадцять місяців, і відповідно до такого віку негліже, в якому він перебуває, дуже йому пасує. Високі й просторі батькові чоботи надавали йому героїчного і сповненого гідності вигляду. Напнутий кожушок волочиться по землі, а шапка здається копицею сіна на голові гиндика. Та навіщо видавати його ніжне ім’я? Хто його не вгадає? Хіба історія не збереже його на своїх сторінках, якщо в неї не буде іншої справи?