ВЕРШИНИ

СВІТОВОГО

ПИСЬМЕНСТВА

Том 66

Серію засновано 1969 р.

МІХАЙ ЕМІНЕСКУ

Повісті, новели, казки

Переклад з румунської

Київ

Видавництво художньої літератури «Дніпро» 1989

Коли говорять про Міхая Емінеску, то мають на увазі передусім його поезію. Справді, йому судилося стати видатним поетом двох народів — румунського й молдавського. Одначе, як і багато великих поетів інших народів — Пушкін, Шевченко, Гете, Едгар По, Бодлер — він не обмежувався лише поезією. Протягом свого трагічно короткого життя М. Емінеску створив ряд цікавих прозових творів. Лишилася по ньому й багата публіцистика.

Міхай (Михаїл) Емінеску народився 15 січня 1850 року (хоча рідні твердили, що насправді — 20 грудня 1849 року) в місті Ботошані на півночі Молдавського князівства. Він був сьомого дитиною в багатодітній родині Георге та Ралуки Еміповичів, у яких народилося одинадцятеро нащадків — семеро хлопців і четверо дівчаток. Невиліковна хвороба лиховісною печаттю позначила всю родину — у ранньому віці померло двоє, у розквіті сил пішли з життя інші, і тільки наймолодший брат поета Матей прожив 73 роки.

Георге Еміпович був управителем поміщицьких маєтків, добре знав німецьку мову й вільно розмовляв українською — у тих місцях молдавські села перемежовувалися з українськими (висловлювалися навіть припущення, ніби він був українцем, але румунські дослідники доводять, що прізвище поета походить від румунського імені Евмін, яке мав котрийсь із предків, його нащадків назвали Евміновичами, а пізніше Еміновичами). Він усе життя прагнув дати належну освіту своїм дітям. Саме тому чи не всі його сини вчилися в гімназії та у вищих школах.

Отож і Міхай з 1858 року навчався в Чернівцях, де мав блискучі успіхи в гуманітарних науках. Здібний учень ніяк не міг змиритися з казенною методою навчання у цісарській гімназії, звідки не раз тікав до рідного села поблизу Ботошані, де тоді жили його батьки. Щоправда, він не засиджувався дома, а більше любив блукати по горах і долинах, по дібровах та по берегах ставків, що призводило до частих сварок з батьками. Певно, саме тоді він зустрів і своє перше кохання, яке відлунюватиме у всій його поетичній творчості. Саме тому він із таким захопленням згадував рідний край: «Не забуть довіку, мила Буковино, Горду твою вроду, горя та долини, Квіти з полонин… Ще й потоків чистих шум дзвінкий у скелях, Ще й річок перлистих на полях веселих Світанковий плин!» [1]

У 1866 році юнак наважився надіслати до журналу «Фаміліа» («Сім’я») свої вірші, які редакція надрукувала без змін, втрутившись тільки у прізвище автора, назвавши його Емінеску. На небосхилі румунської поезії запалала яскрава зірка, і її світло розгорялося все дужче й дужче. Саме в ці роки М. Емінеску подорожує по всій країні. Не маючи засобів до існування, він змушений працювати то вантажником, то конюхом на стайні, то суфлером у мандрівному театрі. «З чотирнадцяти років і до двадцяти я заробляв собі на хліб сам», — згадував пізніше письменник.

Але батько ніяк не міг змиритися з думкою, що його син Міхай «не вийшов у люди». Та й сам юний письменник усвідомлював обмеженість свого самонавчання, розумів потребу серйозних студій. Мир у сім’ї було відновлено, і в 1869 році М. Емінеску виїжджає до Відня. Не маючи документу про завершення середньої освіти, він записується вільним слухачем до Віденського університету. Тут, вивчаючи філософію й право, поет водночас заглиблюється в громадську роботу. Румунські студенти в австрійській столиці належали до різних товариств, суперництво між якими відбивало їхні політичні погляди. Поет розуміє, що розбрат і чвари не сприяють захистові національних прав, і докладав багато зусиль, щоб об’єднати молодіжні товариства. Скориставшись із святкування ювілею Путнянського монастиря на Буковині, де був похований прославлений господар Молдавії Штефан Великий, Емінеску допомагає об’єднанню товариств румунських студентів у Відні й стає, разом із своїми друзями, організатором культурних і політичних демонстрацій.

У цей же час М. Емінеску вступає до літературного гуртка «Жунімя» («Юність»), що його організував у Яссах відомий культурний і громадський діяч консервативного спрямування Тіту Майореску, і починає регулярно друкувати свої твори на сторінках органу товариства «Конворбірі літераре» («Літературні бесіди»). Тут з’являються «Венера і Мадонна», «Епігони», «Mortua est», «Ніч», «Єгипет», «Бідолаха Діоніс», «Ангел і демон», «Синя квітка», «Імператор і пролетар».

Тіту Майореску, маючи намір стати членом уряду, хотів, щоб талаповитпй юнак заступив після нього кафедру філософії Ясського університету. Тому поет знову виїздить за кордон — тепер уже до Берліна, щоб завершити свою освіту. Там він пробув до кінця 1874 р., але магістерської дисертації не захищав і університетських іспитів не складав.

Він повертається в Ясси, де обіймає посаду директора центральної університетської бібліотеки, а незабаром його призначають інспектором шкіл одразу двох повітів — Ясського та Васлуйського. Звичайно, останнє призначення відірвало поета від улюблених книг, та завдяки йому він познайомився з людиною, котра залишиться його найщирішим другом на все життя. Це був дяк-розстрига Іон Крянге, який працював учителем і під впливом свого молодшого друга став одним із найвідоміших письменників румунського й молдавського народів.

Робота інспектора шкіл відкрила поету очі на жахливий стан, у якому перебував народ. В одній з доповідних записок, поданих начальству, М. Емінеску писав: «Загальне враження від шкіл цього повіту погане. Всюди незадовільне відвідування, дуже погане керівництво, всюди — злиденність сільськогосподарського робітника, часто справді-таки жахлива смертність, соціальні труднощі та майже нестерпні умови праці, що породжуються цими труднощами. Як соціальне середовище, так і місцева адміністрація тут такі, що школа виявляється майже зайвою річчю. Я не наважуюсь висловити свою думку щодо причин такого становища, але уже тепер вважаю, що воно може бути поліпшене тільки новою системою податків і набагато вільнішою організацією праці». Навіть із наведених рядків видно, наскільки «не наважувався» М. Емінеску висловити свої погляди на ситуацію в країні. Але ще чіткіше він висловлював свої думки у художніх творах: «Не можна більш терпіти! Зберімося й зламаймо оцей порядок підлий, оцей нелюдський лад! Якщо опісля смерті нас щастя не чекає, То хай на цьому світі нам правда засвітає, Аби трудящі люди жили, як з братом брат!» («Імператор і пролетар»).

Тут же в Яссах Міхай Емінеску знову зустрів жінку, яка стала його Беатріче, — Вероніку Мікле. Вона надихнула поета на чудові вірші про кохання.

Вероніка Мікле, дружина ректора Ясського університету, на тридцять років молодша за свого чоловіка, була дуже вродливою й душевною жінкою, талановитою поетесою. М. Емінеску познайомився з нею ще навесні 1872 року у Відні, але вогонь кохання розгорівся саме тепер, і поет створює ряд віршів, що становлять так званий «вероніківський цикл» його лірики, в якому оспівано образ коханої і який напругою почуттів не поступається сонетам Шекспіра. Спочатку це було платонічне кохання. У 1879 році чоловік Вероніки Мікле помер, і закохані вирішують одружитися. Але проти наміру М. Емінеску одружитися виступив меценат Тіту Майореску, який прагнув «урятувати» поета від «згубного» кроку. Кохання Міхая Емінеску й Вероніки Мікле то спалахувало буйніш полум’ям, то на якийсь час пригасало. Дехто з емінескознавців вважав, ніби зустріч з Веронікою Мікле була для поета справжнім нещастям, однак подібні судження є надто суб’єктивними. Тим часом сам поет, як свідчать численні рядки його любовної лірики, обожнював свою кохану. Листування М. Емінеску й В. Мікле, їхні вірші — це справжній вир бурхливих почуттів. Забігаючи наперед, відзначимо, що Вероніка Мікле не змогла пережити свого коханого — невдовзі після його смерті вона наклала на себе руки.