Твоя Поесіс».

Я читав і перечитував її слова, а потім зайшовся невтримним плачем, мов дитина, змиваючи її рядки сльозами, стираючи гарячими, мов жар, губами.

— Поесіс! — кричав я, притискуючи повітря кімнати до своїх грудей. — Поесіс, вибач мені!

Я сів у крісло біля піаніно, в якому вона померла, натиснув на клавіші, по яких бігали її ніжні, красиві пальці, і біль мій ставав дедалі солодший, глибший, чистіший. Може, чиста її душа ніжно торкнулася мого чола. Може, вона, уже вся повітряна, торкнулася мого волосся, поцілувала мене в чоло. Я довго ходив по кімнаті, а в голові моїй роїлися думки — то ніжні, то гіркі. Потім, роздягнувшись, я ліг на її біле ліжко. Вона спала зі мною — мої гарячі губи на її білому чолі — і не було нічого. Марні обійми, марна ласка — і нема нічого. Я впивався нігтями в подушку, аж поки сон змилувався наді мною, і стомлений мозок мій заснув.

Я міг би залишитися в її хатині, яка тепер належала мені — я міг би провести тут усе своє життя, читаючи й перечитуючи в нападі божевілля це послання, написане її рукою, мріяти про неї все своє життя — уявляти, як вона ходить по хаті, як усміхається квітам на вікні, як не спить за шиттям чи плетінням для моєї дитини. Я міг би придумати собі ілюзорне щастя, ілюзорну родину, ідеальну жінку — одне слово, міг би збожеволіти. Але навіщо? І потім, хоч би як довго тривало божевілля — все одно до кожного приходить мить просвітління, і найперша думка такої миті — вкоротити собі віку — це мить відчаю, скептицизму, розчарування. Тому я й пішов світ за очі… В цьому листі було всеньке моє життя.

1868–1869

Вечір… Вечір… Безкрає й спокійне море розіслало своє плесо, наче прозоре голубе полотно, під місяцем, що золотим яблуком пропливає високо в небі, в голубому повітрі… Пустелі Нубії, мов припорошені легеньким сніжком крижані поля, світяться зеленувато-сірими барвами, а там, у далечині, видніються оповиті місячним сяйвом гігантські споруди Мемфіса, священного Мемфіса… Здається, ніби літньої ночі в цілому світі зненацька випав алмазний пил і від його блиску свіже повітря Єгипту стало приємним і ніжним, і тільки поміж довгі, порослі хитливим комишем береги Нілу течуть його води, в яких відбивається, наче у величезному дзеркалі, небесне склепіння, а хвилі, накочуючись, наче рухливий кришталевий саван, одна на одну, виспівують на глибині пісню пісень… Легко, ніби думка, проноситься невеликий чорний човен посеред величних краєвидів, що розкинулися вздовж обох берегів річки… Проноситься повз старовинні міста з їхніми сірими будівлями й нескінченними колонадами, оповитими нічним тьмяним світлом, повз незрушні піраміди — гробниці фараонів, повз мовчазні пальмові гаї. Тільки перелітні птахи, вишикувавшись у чималий ключ, пронизують своїми розпростертими крильми бездонні небесні глибини… Куди вони летять? Куди?

У чорному човні, поклавши велику голову на шовкові подушки, лежав хворий фараон Тла; довкруг його високого чола червонів вінок із квітів маку… квітів забуття й сну…

Його човен мчав вічними хвилями доти, аж поки на одному й другому боці Нілу з’явилися висячі сади… По два на берегах, над ними, ніби на спині гори, знову по два, а на самому верху сходів — іще по два… То були гігантські сходи, вимурувані аж до сонця, і на кожній сходинці розкинувся великий просторий сад, і всі вони, поступово здіймаючись до неба, один за одним відображалися, мов у дзеркалі, в безмежжі Нілу… Відображення висячих садів сяяли глибоко-глибоко в річці, а поміж них у глибині вод, на дні, здавалось, пропливає, виблискуючи, як дорогоцінний скарб, місяць. Човен причалив до берега… Блідий і замислений фараон ступив на берег і відразу пірнув під високі тінисті склепіння садів. Тінь його, неначе намальований вуглиною на білому савані образ, надала на посилані піском стежки. Серед найвищого саду стояв його палац, з круглим куполом, з рядами сірих колон, з гігантськими арками…

Ті мури були такі високі, що фараон здавався чорним жуком, який, опинившись серед нічного світла, поволі піднімався сходами, проходив попід склепіннями палацу.

Він зайшов до великого залу: Мемфіс лежав коло його ніг… Безмежне місто з білими куполами… з океаном височенних палаців, з широкими, викладеними довгими білими плитами вулицями, з пальмовими садами — все це утворювало чудову картину, а він зачудовано дивився на неї… Фараонові здавалося, що це мріє дух всесвіту… що для нього, кому земля з її імперіями є просто невеличким зерням, заповітна мрія в цю мить — Мемфіс… Склепіння вікон вигиналося високо над фараоновою головою, звід зали був розмальований усіма знаками зодіака… на високих стінах були зображені фараони Єгипту.

Фараон думав… Величезні примари проносилися в уяві сердешного смертного, який серед цього величного світу почував себе таким маленьким, наче мурашка на тремтливому листку, що пливе водами Нілу… Зненацька на високі вікна опустилися рожеві завіси… фараона в просторій залі огорнули рожеві сутінки, пронизані сяйвом місяця, що линув над Єгиптом. Мемфіс зник… І фараон зостався сам з своїми чорними думами… Ніч німувала… А фараон походжав у рожевій півтемряві залу в своїй чорно-лискучій мантії… потім вийняв з-за пазухи ампулу з суцільного аметисту, взяв велику чашу, наповнив її священною водою з Нілу… Відкрив ампулу й вилив три краплі рідини, мов чорнило, в чапіу, і вода в ній помалу-малу стала спершу жовтою, наче щире золото, потім рожевою, як небо на світанку, опісля синьою й глибокою, мов небесна блакить.

Фараон довго дивився на воду в келиху. Йому здалося, ніби із зміною її кольорів у ній відбуваються дивні речі… І справді, спершу в золотій рідіші він помітив на дні малого, мов мушка, чоловічка, старого й лисого, з паличкою в руці, який спав, простягшись на сонці, лише голову сховавши в затінок храму… У рожевій воді йому привиділася ясно-лілова рибка, дуже схожа на вродливого юнака… у блакитній же перед його зором постала людина похмура й холодна, з бронзовим обличчям…

— Через п’ять тисяч років, — прошепотів фараон, усміхаючись. — 0 Родоне, Родоне!

Він відчинив високі двері й зайшов до іншої зали. Підлога в ній була — суцільне дзеркало… зала без покрівлі… Угорі побачив небо, океан зірок… унизу, в дзеркалі — те саме зоряне небесне склепіння… Фараонові здалося, ніби він нещасний цвіркун, що висить у безмежжі…

— Ісіс! — гукнув фараон до дзеркала. — Покажися, Ісіс!

Підлога почорніла, і на ній показалися білі листки… зображення людей і тварин… Весь палац злегка здригнувся…

— Настала моя смертна година… — мовив фараон, ніби розмовляв сам із собою… — Хочу, щоб ти сказала мені правду… Не показуй минущих образів… які спонукали б мене думати, що на цьому світі ми тільки порох…

У залі пролунав регіт.

— Чого смієшся? — похмуро спитав фараон. — Мені не до сміху, демоне… Хочу почути правду, а не насмішку…

— Порох? — перепитав у нього хтось із холодною й лютою іронією в голосі,— Порох?.. Помиляєшся… Що ти таке, фараоне Тла? Ти — ім’я… тінь! Що називаєш ти порохом? Порох — це те, що завжди існує… а ти — лише одна із форм, яких він прибирає… Те, що два роки тому звалося фараоном Тла, колись було чимось іншим, зовсім не тим, що сьогодні носить ту саму назву…

— Твій образ, Ісіс…

На чорній підлозі з’явилося велике червоне коло… на ньому гронами висіли живі істоти й речі… Внизу мінерали, до яких тяглися корінням рослини… Тварини були прив’язані до рослин, люди — до тварин, мінерали — до людей, рослини — до мінералів, тварини — до рослин, люди — до тварин, і ці різноманітні форми, нанизані на мотузки й причеплені до червоного кола, оберталися й погойдувалися…

— Я все зрозумів…

Підлога знову стала золотим дзеркалом… Небо також заглибилось у свою безконечність.

Фараон побачив себе в дзеркалі, як зупинену мить…

— О Родоне, Родоне! — промимрив скрушно, — Кого я називав Родоне?.. Якусь тінь.