Отак міркуючи, Ієронім походжав парком біля палацу Біанкі. Чорно-блискучий чуб двома крильми спадав обабіч красивого втомленого обличчя. Нанівприкриті повіки не могли приховати похмурої демонічної синяви очей, повних зневаги; на устах лежала печать болю, й тільки гордий вигин шиї мовби ніколи й не спізнавав тягаря життя. Ніч видалася ясною, повітря здавалося прозорим від місячного сяйва, що пробивалося крізь темну зелень дерев. Ієронім сів на лаву, склав руки на колінах і в задумі опустив голову, від чого чуб одразу ж розсипався. Місяць із міжхмар’я навіював сон. Раптом юнак почув легкий шерех, насторожився… То була вона! Але ж як вона змінилася! Ще недавно худе обличчя округлилося, груди налилися, замість рум’янця на щоках з’явилася блідість, яка, втім, додавала дівчині невимовної лагідності. Очі більше не вражали тим нестримним темним сяєвом, у глибині якого блищала невиказана любов і потаємне бажання… тепер очі були прояснені, неймовірно глибокі… дивився б у них цілими днями. І на сумному тлі цього безкровного, страдницького обличчя яскрів усміхом пурпуровий рот — ця нев’янучої краси ієрихонська троянда. Чезара йшла білою від пронизливої нічної ясноти стежкою алеї, в густому мереживі тіней від листя. Побачила Ієроніма, проте ходи не наддала. Може, показувала характер. Він теж не підвівся їй назустріч; пильно спостерігав, як вона тихо наближалася, наче сновида.

Він сперся ліктем на спинку лави, поклав підборіддя на долоню і, поволі перебираючи пальцями, захоплено дивився на її сяючий стан. Підійшовши, вона сіла поруч, але ні схилилась до нього, ні руки не потисла. Місяць щедро освітлював її, однак вона ніби й не помічала цього солодкого й чутливого проміння. Ієронім незмигно дивився на неї, тоді простяг руку й поклав на тонке холодне рученя Чезари. Щось не знане досі торкнулося його серця. «Як вона мені зараз подобається!»— майнула думка. Він пригорнув дівчину до себе, тихо і пристрасно почав нашіптувати:

— Поглянь на цей опівнічний місяць, гарний, мов дитина у два тижні, й воднораз холодний… Хіба ти не відчуваєш, як зникають усі болі, всі бажання при вигляді цієї величної картини, часткою якої є і ти… Янголе мій! Така ти гарна, як ніколи досі… й ніжна… невже ти не знаєш, як я кохаю тебе?..

Вона здригнулась, але промовчала.

— А поглянь на все місто, на це сяюче мрево палаців і соборів, дивись, як, освітлені місяцем, блищать над чорнотою річкових вод вітрила й корабельні щогли! Але все одно центром усього цього е ти, ти, ти!.. Тиша… тільки десь далеко в саду тьохкає соловей та долинає від млина скрип колеса. Безвинна й мовчазна, дивишся ти на цей світ. Твоє обличчя цвіте, мов троянда. Хто королева й владарка душ — хіба ж не ти, чиста, мов джерело? Гнучка, наче кипарис? Солодка, як солов’їна пісня? Молода, ніби ясна зоря, дитинна, мов канарка, кохана, мовби сама богиня?.. Глянь, — сказав він зовсім тихо, — ота вулиця вузька й темна, тільки на одному розі її розтинає смуга світла, й там ніби сніг випав… Ходімо зі мною… Ходімо до мене додому. Ми розсунемо штори на вікні моєї кімнати й цілу ніч дивитимемось на небо… О, як я кохаю тебе! — вигукнув він. — Кохаю! Тепер я знаю, що люблю тебе!

Ієронім рвучко пригорнув Чезару, й руки їхні надовго сплелися в обіймах. Через якийсь час він знеможено відкинувся на спинку лави, підвів догори обличчя з печаттю дивовижного, не звіданого раніше почуття. Місячне сяйво било йому в заплющені очі. Примружившись, Чезара схилилася до нього, вхопилася за спинку лави й цілувала, цілувала, цілувала… Мов приспана матір’ю дитина, Ієронім втратив здатність щось відчувати.

Раптом зашелестіли кущі.

«Господи! — подумала Чезара сердито. — Не вистачало тільки, аби мене хтось побачив. Невже Кастелмаре? Бідолашний Ієронім!.. Як він вернеться додому? Його ж може вистежити отой».

Вона підвелася, проганяючи з голови солодкий хміль, тоді лагідно, аби не потривожити сон чи задуму коханого, спитала:

— Ти шпагою володієш?

— Так.

— Я принесу тобі шпагу.

— Так…

— І поцілую її…

— Так.

Чезара швидко піднялась до палацу й через хвилину-другу вернулася із шпагою; підперізуючи Ієроніма, робила це радше через те, що хотіла зайвий раз обійняти його.

— Солодка моя крижино! Ні, краще — мармуре мій, каменю!

— Облиш, Чезаро. Я за крок від смерті.

— Ні! Ні!.. Йди додому, і нехай тобі ніхто не заступить дороги. Думай про свою Чезару… перлино моя!

Не в змозі стриматися, вона знов обхопила йому голову й палко поцілувала.

— А тепер іди. Прошу тебе.

— Чому ти просиш мене про це?

— Бо я сама вбила б тебе, якби ти зостався.

— Як?

— Я знаю, як, — лукаво всміхнулась вона.

Чезара провела Іероніма до крайніх кущів і виштовхнула з парку. Вернувшись назад, вона припала до стовбура дерева й мовила щось незвичайне:

— Іероніме, хочу тебе вкусити!

І вдарила кулачком об дерево. Потім піднялася в свою кімнату, несамовито зірвала з себе кептар і, розкуйовдивши розкішне волосся, підійшла до дзеркала, глянула на себе: губи дрижали, а очі були повні сліз. Чезара зітхнула, кинулась на ліжко й довго лежала, шепочучи нечувано солодкі й піжні слова, з-поміж яких можна було розрізнити тільки проказуване дещо голосніше: «Ієронім».

Тим часом Ієронім вийшов на вузьку темну вулицю. Легкий нічний вітерець швидко протверезив його, до того ж він від природи був натурою не надто вразливою, отож тепер власне кохання розглядав тільки з погляду теорії. У вуличній темряві майже не чулася його хода, ваговита й водночас елегантна; зате позаду раптом залунали розмірені карбовані кроки, які, безперечно, належали людині військовій. Ієронім здогадався, що то Кастелмаре. Він спинився, обернувся на звук кроків, які наближалися. За мить запала тиша. Ієронім рвучко провів кінцем шпаги по гранітній стіні, викресавши сніп іскор, і в їхньому спалаху супротивники впізнали один одного. Одразу вслід за тим, не перемовившись жодним словом, вони схрестили шпаги. Через якийсь час почувся стогін, щось важке впало на холодний вуличний брук; одна тінь зникла в будинку неподалік, друга лишилася лежати безмовна.

Прокинувшись, Ієронім потягся рукою до вікна, відсунув убік фіранку й побачив, як місяць, сідаючи в річку, полишав на воді мерехтливу сріблясту доріжку. Раптом у двері обережно постукали.

Ієронім підвівся й відчинив. На порозі стояв художник.

— Хлопче, — сказав гість, увійшовши, — тобі треба чим скоріше полишити місто.

— Чому?

— Ти вбив Кастелмаре

— Знаю.

— Але ти не знаєш того, що він племінник і спадкоємець губернатора міста, в якому дуелі заборонено, отож тобі пряма дорога на шибеницю.

— А мені начхати.

— Як це — начхати? Де ти набрався таких словечок?! Ієроніме, — враз лагідно заговорив старий, — дитино моя, мені було б шкода твоєї красивої голови. Зваж бодай на це…

І він подав Ієронімові наспіх складеного аркуша в косу лінію. То був лист від Чезари.

«Втікай, прошу тебе! Ти не вбив Кастелмаре. Якісь люди принесли його до нас. Стікаючи кров’ю, він розказав, хто завдав йому рану. Прошу тебе — втікай!.. По тебе можуть прийти вже цієї ночі. Найприкріше те, що граф домагається заручин зі мною, незважаючи на його тяжкий стан, і я не маю сил опиратися далі. Знай, що я кохаю тебе й не переживу свого нещастя. Зоставшись у місті, ти не врятуєш мене, а тільки прискориш мою смерть. Мені так страшно, голубе мій! Втікай, а там побачимо… Може бути… о, де взяти надію, яка підтримала б мене?.. Ти ж бачиш, я навіть не знаю, що сказати тобі. Душа моя волає: прийди! Але я не можу цього сказати… Пообіцяй мені, що ти зникнеш звідси заради нашої майбутньої, зараз непередбачуваної зустрічі. Все може бути… Можливо, граф помре. Бажаю йому цього, а тебе кохаю! Кохаю так, що навіть не можу сказати тобі: лишайся… Прощавай, мій коханий!

Чезара».

Ієронім з плащем наопашки йшов берегом річки услід за Франческом; аж ось і човен, якого приготував художник. Юнак палко обійняв старого, відштовхнув човен од берега, скочив у нього й виплив на бистрінь. Через якийсь час попереду заблищало море. Ієронім полишив кермувати, опустив весла на воду й, відчуваючи себе маленькою крапелиною серед безмежного морського простору, міцно заснув просто неба, яке здіймалося над ним у своїй зоряній величі.