Але ж людина не може насититися щастям! Вічний символ над брамою перед Божим троном не давав Дану спокою. Не було на нього розгадки і в книзі Заратустри… Щоночі повторювався цей сон, щоночі Дан з Марією ходили у сонячних небесах… Кожного разу Дан брав із собою книгу Заратустри, силкувався розгадати напис над брамою, але даремно. Пролітали янголи, несучи в полах свого одягу молитви смертних, сумно поглядали на нього. Один із них підлетів до Дана і тихо спихав: «Навіщо ти шукаєш те, чого не може збагнути твій розум?» А другий: «Навіщо ти хочеш добути із міді дзвін золота? Не вийде!» Дивно, але Дану здавалося, що янголи літають так, як у своїх думках велить їм він… Тільки не міг збагнути тієї гармонії між своїм життям і життям янголів.
— Невже ти не помічаєш, Маріє: усе, що я задумаю, янголи вмить виконують?
Вона затулила йому долонею рота і зашепотіла на вухо:
— Коли йде дощ, виростають злаки, коли захоче Бог, ти думатимеш те, що думають янголи.
Даремно вона старалася. Його розум, його погляд були спрямовані тільки на вічно зачинену браму.
— Я хотів би побачити Бога, — сказав він янголу, який пролітав неподалік.
— Якщо ти не маєш його в собі, то він для тебе не існує, і ти даремно шукаєш, — серйозно промовив янгол.
Потім Дан відчув, що його голова наповнена піснями. Вони гули, як бджоли у вулику. Лунали чарівні арії, аж п’янів його розум. У такт тій музиці рухались зорі, усміхались янголи, слухаючи мелодії, що не вгавали в його голові. Янголи були в сріблистих шатах, з довгим волоссям, що спадало на плечі, з голубими променистими очима… А найкращий, якого він побачив у своєму сонячному сні, грав на арфі дуже знайому пісню… Дан міг назвати наперед кожну ноту. Повітря рум’яніло від тієї мелодії, тільки арабські знаки червоніли, як жар уночі.
«Ось питання! — подумав Дан. — Воно пронизує все моє єство. Невже янгол не співає того, що думаю я? Невже не літають усі так, як хочу я?» З невиразним болем він пригорнув Марію до серця… Омана землі палала перлиною в її намисті… «А може, я сам, не відаючи того, і є Богом…» І раптом страшно загриміло — вмерло море, розкололося небо на шматки голубої смальти і Дан відчув, що летить у безвість. За ним — стріли блискавиць, оглушливі громи. «О нещасна думка!..» — застогнав він, судомно тримаючи в руці книгу Заратустри, інстинктивно зриваючи намисто землі з Маріїної шиї. І Марія падала з його обіймів, мов ніжна вербова гілочка, тяглася до нього руками і кричала:
— Дане! Що ти зробив зі мною?
А за ними гриміло:
— Як же ти смів подумати? Маєш щастя, що не вимовив усю думку до кінця!
Наче залізний уламок, що одірвався од магніту, він летів у безмежжя, летів, як блискавка — за мить долав дорогу в тисячу літ. І раптом у просторі довкола нього стало тихо, запанувала темрява — жодного звуку, жодної цяточки світла. Він розгорнув книгу, кинув намистину й почав читати. Світла намистина летіла крізь морок і ставала дедалі більшою, аж поки не стала завбільшки як місяць… а він з книгою в руці вибирався на великі хмари й наближався до землі… вже бачив променисті шпилі та вогники міста, була тепла літня ніч, пахтіли сади… і він розплющив очі…
Поволі отямився від сну. Золота куля сонця була вже в голубому небі; сад за вікном, при якому спав Діоніс, був вологий і прохолодний після нічної зливи, квіти кокетливо тяглися до сонця, на їхніх пелюстках виблискували краплини. В будинку, що через дорогу, фіранки ще були зсунуті. В саду біля того будинку цвіли вишні й черешні, акації своїми фіалковими сутінками затуляли алеї.
Чи це був сон його мрії, чи видіння про людське буття? Раптом трохи одсунулась фіранка і з-за неї з’явилась русява дівоча голівка. Дівчина усміхалась…
«Марія…» — прошепотів він, і його серце завмерло.
Її заплетені коси спадали на плечі; на скроні тріпотів пурпуровий промінець, рот — як перестигла ягода вишні, обличчя — мов яблуко з боярського саду. Чого вона усміхається, ну, чого?.. А вона засунула фіранку.
Хоч Дан розумів, що його мрії не можуть здійснитися, та серце хотіло свого. Тепер він знав, що кохає. «І навіщо мені це горе? — плакав він душею. — Чи мало мені бідності, в якій я жив, не маючи ніяких забаганок? І ось перше моє бажання та, можливо, й останнє — нездійсненне!» Поглибшали гіркі складки в кутиках уст, і затремтіла душа від думки, що він не зможе позбутися цієї важкої любові. Надія? Не може він мати ніякої надії. Але почуття, якого він не знав ніколи, вже було. Невже так народжується кохання?
Вона з’явилася знову, і знову усміхнулася. Цього разу зовсім розсунула фіранки і стояла з гвоздикою в руці, задумливо дивилась на пурпурові пелюстки. «Неоціненна!.. — шепотів він. — Вона мусить бути доброю, але чому усміхається, чому? Чому з’явилась у вікні? Чи бачить вона мене? Якщо бачить, якщо ця усмішка має якийсь смисл… Невже вона не кокетує?..» А вона знову зникла.
— Напишу їй, проситиму… проситиму, щоб не усміхалась, не спокушала мою душу. Отак… Вона вчинить мою волю. Вона така добра: проситиму, щоб була злою.
І з болючою, не знаною досі насолодою, він почав писати:
«Зоре, убогий маєтностями, красою і духом, маю таке хворе серце, як іскорка вночі, і кохаю тебе. І твої очі, світанкові зорі, так глибоко дивляться мені в душу, коли ти снишся чи видишся наяву. У промінні твоїх очей я розумнішаю.
Чи можеш ти уявити почуття, з яким пишу тобі, янголе мій?
…О ні! У твоєму світлому житті не може з’явитись і тіні того болю, який крає моє серце. А крає!.. Уяви собі, що з людини, з істоти, яка може почувати, воістину не залишається нічого, крім повсякчасної, загнаної в тіло безнадії. Ти не знаєш таких людей. Вони не можуть з’являтися в твоєму оточенні. Вони внизу. Коли чиєсь серце загублене в нужді, коли воно пригнічене, то шукає грунту своїм почуттям десь поблизу, а коли вино мимоволі піднімається духом до тебе і не в силі зупинитися, що може ночувати людина? Смуток? Ні, то не смуток-безнадія! То агонія душі, підсвідома груба, марна боротьба. Безнадія вбиває, а почуття не гаснуть. Мученицька моя любов. У кожній порваній жилці — безконечний біль; з кожним стуком рветься моє серце. Смерть настає життєво, а безнадія мучить довго, воно — пекло. Маріє, чи можеш ти уявити таке страждання і не заплакати від жалю, ні — від жаху? Якби я мав кам’яне серце, а душу — з трутизни… Є болі, які можна вгамувати, але мої не такі. Навіщо я на цьому світі, коли з’явилася ти? Навіщо мої очі побачили тебе? Краще б я був сліпий, то й не знав би цієї муки! Пішов би я з цього життя… Трояндо! Як ти усміхаєшся в саду твоїх днів, не знаючи, що тимчасом рветься чиєсь серце; зоре! як ти світишся в своєму небі, не відаючи, що за тобою вмирає чиясь душа! І в своєму невіданні ти ще краща, і від того ще тяжчі страждання моєї душі. Ах, наскільки ти вродлива, настільки нещасний я! Не мав я надії, то й мало хвилювався; не мав у житті ніяких бажань — мало хвилювався, тільки одне на віку з’явилось, та й воно нездійсненне — це ти! Хоч би якою великою була твоя милість, до тебе мені не наблизитись. Не усміхайся мені! Твоя усмішка сповнює мене даремною надією. Полюбити мене тобі не дозволено, зневажай мене, прошу! Можливо, твоя зневага вб’є мене, а смерть проти моїх сьогоднішніх страждань — ніщо. Цілую сліди твоїх ніг, цілую стіни, по яких майнула твоя тінь, зневажай мене! Я не можу тебе не любити. Ти не знаєш чому, і я не можу тобі сказати, але твоє обличчя, твоя тінь, що впала на вітрила моїх дум — це єдине моє щастя в цілому світі.
Маріє!.. А може, тебе звати інакше! Ні, інакше тебе звати не можна… Прощай, прощай!»
Від того, що написав про надію свого солодкого болю, в нього холола душа. Уявляв, що дівчина могла б належати йому. Вона! В цьому слові весь світ! Коли уявляв, як би він обнімав її, як би цілував її очі, як би дивився на неї цілими годинами, йому хотілося збожеволіти. Що для нього життя? Він відчував, що година з нею дорожча за цілий вік. Яка була б повна, хвилююча, щаслива та година любові! І як би він її назвав? Уже винайшов кілька імен, одне миліше за друге, — незбагненні, вони спонукали б її усміхнутися; усмішка — тінь щасливої думки; скільки ласки в її погляді; скільки щастя — потримати її руку в своїй долоні; і він відчуває, як її рука тягнеться до його серця, що тривожно стукоче… він би плакав і сміявся од щастя, як дитина, а потім збожеволів би на все життя, привиджалась би йому неповторна година…
