— Вибачте, будь ласка, пане доктор, — сказав я, застібаючи сюртук, — але я, здається, вже десь чув цей мотив, який ви насвистували… І хотів би вас спитати…
— Цей мотив ви чули в своїй голові,— сказав він, — коли чистили чоботи Бетховена.
— Перепрошую, пане, але я не мав честі бути знайомим із Бетховеном…
— Звідки ви можете знати, були ви з ним знайомі чи ні. А я вам кажу, що були… І ще кажу, що чистили йому чоботи, ось і все.
«Що за чортівня! Та ж цей дідок божевільний», — подумав я.
— Що за чортівня! Та ж цей дідок божевільний, — сказав він, кліпаючи очима й точнісінько імітуючи мій голос. Потім гукнув: — Кельнер! П’ятирічного угорського вина, гарно закоркованого… Швиденько!.. Гей, небоже, — вів він далі,— отже, перша твоя думка на мою відповідь була: «Що за чортівня! Та ж цей дідок божевільний». Бачиш, це я хотів знати… Людина — мов скрипка… торкнеш пальцем струну в одному місці, вона зазвучить отак, торкнеш в іншому місці — зазвучить по-іншому, але кожна скрипка схожа на іншу. Сьогодні я схильний філософствувати, і добре, що знайшов тебе, бо мені подобається людина ненав’язлива, здатна дивуватися, а подив — мати мудрості.
Я роззявив рота.
Старий глянув на мене й розсміявся.
— Скажи-но мені, небоже, — якщо можеш, — якусь неможливу річ і неможливу ідею.
— Неможлива річ — те, що я нібито чистив чоботи Бетховену, котрий помер задовго до мого народження, а неможлива ідея — це те, що може бути й не бути в один і той же час.
Кельнер приніс замовлене вино, старий наповнив два келихи — один мені, другий собі й одразу ж вихилив свій до дна.
— Слухай, небоже, ти — дурень, — сказав він. — Ти чув коли-небудь про Археуса?
— Ні.
— Ні? Ну, гаразд. Археус — єдина реальність на світі, решта все — ніщо, а Археус — то все.
— Гм! Та хай вам грець, дядьку, разом з вашим Археусом… Як я бачу, ви хочете покепкувати з мене. Хто він, той Археус?
— Тс-с! Мовчи, небоже… На все свій час. Я тобі колись скажу, хто такий Археус, але спершу випий вина й послухай, що тобі скаже дід. Неможливих думок нема, бо якщо думка існує, то вона вже можлива, а якби вона була неможливою, то вона не існувала б. Що таке можливість? Я поставлю перед тобою багато питань. У нашій голові є умови для будь-якої можливості. Тут дивні закони, природа яких вимагає підкорятися їм. Тут і час з його математичними правилами, і простір з геометричиими законами, тут причинність з її абсолютною необхідністю, і якщо ти стираєш їх… якщо глибокий сон стирає їх кілька разів… які відчуття залишаються нам під час стирання? Ніяких. Однак настають хвилини в житті, коли ці три елементи нашого розуму, ці шухляди, в які ми запихаємо світ, зникають на одну мить… правда, тільки як блискавка, зникають чи частково, чи повністю, а ти стоїш перед чудом і питаєш сам себе… так як людина, котра думає, ніби все, що вона бачить, саме таке і є… чи, може, саме це і означає. Коли бачиш дивну фізіономію, то тобі спадає на думку запитання: що, в дідька, може думати цей чоловік? А відсутність одного з п’яти відчуттів, навіть якщо воно з’явиться згодом, докорінно видозмінює природу думки.
— Як це так? Адже Бетховен писав музику навіть тоді, коли втратив слух.
— Я знав, що ти це скажеш. Так, Бетховен написав «Фіделіо» вже після того, як давно забув природу людського голосу… він пише музику для голосів, котрі, як він вважає, мали б існувати, і ти опиняєшся перед твором, який ніби перебігає в тебе перед очима… наче ти дивишся на нього в перевернутий бінокль… і бачиш далеко-далеко думки одного трохи дивакуватого чоловіка, який, здається, не дуже добре метикує, аж нарешті тобі доходить, що то глухий саме так уявляє собі людський голос, нормальну природу якого він забув, або лиш ледь-ледь пригадує її. Тепер уяви собі, аби всі люди мали в собі тільки слабеньку пам’ять, як цей Бетховен… весь твір був би дуже близько, і ти бачив би його ніби крізь нормальні окуляри… навіть більше — він опинився б так близько, що все помістилось би в твоїй голові, і ти чув би той твір у своїй власній черепній коробці — чув би, як шумлять гаї, брязкають двері в’язничних камер, чув би мову акторів, актрис, одне слово — чув би все. Отож голова людини, в якій відбувається опера чи драма — з цікавими героями, з освітленням, з декораціями, одне слово, з усіма необхідними атрибутами — то цілий театр, в якому єдиний глядач — душа, що згорнулася клубочком у куточку зали…
— Гаразд, а чому не припустити, що нормальна сутність людини полягає в тому, щоб бачити правду?
— Чому? Тому, що ця нормальна сутність не є одна й та сама — завше будуть маленькі відмінності, а там, де відмінності великі, виникає інший світ. Але ходімо далі. Не знаю, чи снилося кому-небудь, що він може бути еластичним… що може рости, може роздиматися, може стискуватися. Якби така людина ніколи не прокидалася, то вона прожила б усе життя ніби в реальному відчутному на дотик світі, бо вві сні дотик відчувається так само добре, як і наяву… тобто, цей найпевніший у реальності контроль не був би відсутній… І ця людина могла б стискуватися в картоплину, і гукала б людям, які проходять мимо, аби вони пильнували й не наступили на неї, або вона завела б собі ціпок, англійську борідку й високого циліндра, чи стала б опецькуватою, мов баварський пиворіз… Такий чоловік міг би перетворюватися на тисячу подібних фігур, і якби він проспав усе своє життя, то йому й на хвильку не спало б на думку засумніватися, що це не справжній його природний стан, що інакше не може бути, і що все мусить бути саме так, як воно є… А якби незадовго перед смертю проснувся, то подумав би, що він заснув, і все це йому сниться… Світ як несвіт можливий, будучи невідривний від іншого порядку речей. Є чимало трав, які, дещо змінюючи в органах зору, утворюють перед людиною інший світ. Напій, зроблений з гриба, збільшує розміри речей. Соломинка здається більшою, ніж колода, і людіша, маючи нечіткий спогад про те, що було перед нею, перестрибує через соломинку на дорозі. Пшеничний лан перетворюється на золотий ліс, люди стають велетнями і, може, давні казки про те, що колись землю населяли велетні, базуються на конструкції тодішніх очей, а не на об’єктивному їхньому зрості чи, точніше, величині людської особи, як її сприймає наше око сьогодні. Який критерій реальності? Про око не говоримо… Хто не знає, як реально, як правдиво постають уві сні відомі образи, сади, хати, вулиці; вухо чує приємну музику, а розум пригадує, що вже колись чув цю музику… Друг видається… постарілим… у нього з’явилося кілька білих волосинок на голові… розум порівнює його із спогадом і уявою про те, яким він був, а очі уточнюють його нинішній вигляд, і нас пронизує лиха думка: «Як перемінився цей чоловік!..» У стані божевілля всі ідеї грізно справжні… Людину катують, розпинають, б’ють, хоч її ніхто й не торкнув. Найжорстокіші фізичні болі в нашому розумінні йому невідчутні… Ми не маємо критеріїв… Не знаємо, що ми таки знаємо щось… Ми віримо в щось, бо в нього вірять інші, бо це — всезагальна норма, і це не тому, що світ міг би бути такий, яким ми його собі уявляємо, а тому, що людина схожа на людину більшою чи меншою мірою… Але чи можна сказати, що отакий-то дивак-чоло-вік не має слушності, коли щось твердить? З чим ти виступаєш проти нього? Тільки з тим, що й інші кажуть так само, як і ти, так само заперечують? За яким правом? Цінність його думки така ж сама, як і цінність нашої думки… тільки в нього вона окрема, а нашу поділяє багато людей. Це так тільки ввижається? Гаразд? Кому? Йому чи нам? Ось у чому суть… А може, тут тільки й діла, що нам сниться одне, а йому інше…
— Ну, гаразд… але ж ми бачимо світ.
— І він бачить.
— Але ми відчуваємо його на дотик.
— І він відчуває його на дотик. За яким правом наше уявлення правильне, а його помилкове? А чому не навпаки? Ми божевільні чи він божевільний… ось у чім питання. І ще ми думаємо, наскільки інакший був погляд людей в інші сторіччя, бо те, що для нас дивне, для них було природне, адже в кожній неясній справі ми маємо тільки форму, а під нею інший людський розум побачить дуже ясну для себе річ, тож нам доводиться ставити питання так: який критерій здорового розуму? Розум, який схвалює сьогодні те, що відкидав учора, заперечує визнане; розум, котрий, як бачимо, живиться століття за століттям парадоксами…
