На вежі палацу вдарив на сполох запізнілий дзвін, всередині рушничні постріли й розпачливі крики помираючих перемішалися з радісними вигуками наших вояків. Я з Йоаном кинувся по сходах на другий поверх. Двері з тріском розчахнулися, і ми потрапили в велику залу, яка виходила на балкон, крізь його шиби заглядав місяць, виринувши з-за хмар. Місяць освітив стіну, обвішану зброєю. Зненацька в темряві блиснули двоє переляканих очей… якийсь високий чоловік метнувся з кутка до нас. Витягнувши руку з пістолетом, я вистрілив і при спалаху пострілу побачив перекошене, але дуже знайоме обличчя.

— Це він! — закричав я розлючено.

То був коханець Поесіс.

Тої ж миті Йоан кинувся до нього, але граф, ухопивши його самого, однією рукою відчинив балконні двері, другою хотів був викинути його на камінний брук. Я блискавично відтяв шаблею руку, яка вчепилася Йоанові в груди… і мій друг упав разом із мертвою рукою. Другу руку з пістолетом граф спрямував мені в лоб. Йоан, підхопившись із підлоги, ударив його кинджалом у лікоть і підбив руку вгору, відтак куля свиснула в моєму волоссі. Йоан вчепився угорцеві в горло, а той вгризся в нього зубами, і хто знає, чи не пробив би він йому зубами черепка, та Йоан розмахнувся блискучим кинджалом і вгородив його ворогові в тім’я з такою силою, що ніж глибоко зайшов у мозок. Неймовірний крик — і все.

До зали вбігли наші люди із смолоскипами. Йоан упав на угорця. Я підступив ближче з запаленим смолоскипом. Оскалені зуби ладні кусати… гримаса жаху, розвалена голова… щелепи ніби вимелювали сизу отруйну слину, що спливала з кутків рота.

Я з невимовною ненавистю дивився на цього чоловіка, який забрав у мене все, а тепер був лише трупом. Дітки зі сміхом знімали зброю із стіни й ділили її між собою…

Спустившись парадними сходами, ми зайшли до великої кімнати, де стояли накриті столи; відчинили вікна, викинули через них усіх убитих і самі всілися за столи, так ніби й не сталося нічого, наче ми просто прийшли на гулянку.

Хтось, мабуть, подумає, ніби такого бути не може, але коли хтось знає, що революція й постійна загроза смерті роблять людину байдужою до власного життя, перетворюють убивство й боротьбу в нормальний стан людини, той зрозуміє не тільки наш стан, а й весь наш вік, де головне заняття народів — битви і грабунки.

Це один з багатьох випадків того року. Але я хочу розповісти про другий, який мені коштував дуже дорого.

На Муреші стояв плавучий млин одного саса, в якого ми завше купляли муку, а за те сас вимушений був мовчати перед угорськими патрулями, що нишпорили тут. Млин легенько погойдувався на Муреші, оглушливо-громохкі його колеса крутилися, мов два чорні дракони, котрі мили свої брудні дерев’яні кості в білій від піни річці, а сас, опасистий, з червоним, круглим, наче місяць уповні, обличчям, у брилі із широкими, мов стріха, крисами походжав у білому фартусі, засунувши руки в кишені, серед сили-силенної селян, що прибули з мішками млива, і кожен заразом привіз цілий мішок історій, байок, новин, отож млин скорше нагадував ярмарок, аніж сільський млин.

Часто і я, невідомий нікому, сідав на мішок борошна, запалював люльку й, насунувши бриля на очі, вслухався в хихотіння дівчат, у мудрі оповідки стариків, у лайки чоловіків, у запаморочливо ніжне звучання древньої скрипки, яку старий циган примушував то сміятися, то плакати. Обличчя в нього смагляве й виразисте, борода біла, мов сніг, очі згасли й вицвіли од старості, голі волохаті груди ледь прикриті брудною сорочкою, руда овеча шапка така ветха, що крізь дірки в ній подекуди пробивалося сиве старече волосся: ось так і сидів він на поламаних колесах, кинутих у кутку млина, і оповідав не язиком, а струнами.

Стояв теплий день, і мої вояки, які мали зробити виправу в долину, вирішили переночувати в млині саса, а вдосвіта піти.

Черга помельників нарешті закінчилася, сонце й собі пішло за гори спати, старий циган поклав голову на млинове коло й задрімав, не випускаючи з рота запаленої люльки — так, мабуть, міг би спати імператор у м’якому ложі під балдахіном… Селяни позносили мішки на підводи, запрягли в ярма ситих волів, білих та круторогих, і, ляскаючи нагаями, погейкали хто в гори, хто в діл. Уже геть смеркло, скрипіння коліс подаленіло і вмовкло, тільки велетенський млин погойдувався на Муроші, змушуючи дзвеніти довгі товсті линви з липового лика, якими він був прив’язаний до берега. Сас опустився біля великих дверей млина на гладенький, мов лава, камінь і, припаливши люльку, задивився на вечірню зорю, яка саме сходила. Я сів біля нього, темрява дедалі густішала, коли враз десь далеко з невимовним жалем заспівала трембіта.

— Це вони! — сказав я, схопився на ноги й подався в поле, але, ступивши кроків сорок, оглянувся, і мені здалося, ніби в сутінках біля саса стоїть гонвед і швидко щось роздивляється навсебіч. Але це мені, мабуть, привиділось.

У полі я зустрівся зі своїми вояками, серед них був і Йоан. Який вродливий він був того вечора… він так і стоїть у мене перед очима, ніби зараз бачу його. Накинутий на плечі сіряк, з-під нього видно білу лляну сорочку, обличчя бліде, але ніжне й сповнене доброти, великі голубі очі дивилися меланхолійно, довге біляве волосся, прикрите широким чорним брилем, спадало на плечі… Він справді був вродливий, мов жінка — білявий, блідий, цікавий.

— Ті — ніби дівчина! — сказав я, обнімаючи його.

— А ти — ніби хлопець! — відповів він, нестямно сміючись.

Потиск його маленької холодної руки був такий дужий, що я зайвий раз пересвідчився — у його довгих, ніжних, білих пальцях лев’яча суть.

Ми всі разом подалися до млина. Привіталися з сасом, який відчинив нам ворота. Циган уже прокинувся й розказував, як замолоду хитро крав у сусідів курей, підвішуючи їх, зв’язаних за ноги, під сіряк, і йшов собі селом, насвистуючи, накинувши сіряк на одне плече, а людям навіть на думку не спадало, що він несе під сіряком. Сас голосно реготав, хоча мені здавалося, що сміється він силувано. Але ж це мені могло привидітись, так само, як ви вже знаєте, мені привиділось, ніби він розмовляв із гонведом.

Оскільки ми всі були втомлені, то одразу й повдягалися хто де у млині; мельник ще пововтузився трохи з мішками, загасив вогонь у кам’яній грубі та ліг і собі в нижній частині млина, біля коліс. Усі захропли, дехто з шумом і стогоном перевертався на мітках. Я ліг на простелений на підлозі сіряк поряд з Йоаном, він обняв мене рукою за шию та так і заснув. Я чомусь не міг заснути. Почув, як мельник устав, засвітив каганець і почав тихенько підніматися по драбині. Він ще не дійшов до нас, як мені здалося, ніби в вікно зазирнула сизим оком хижа цівка рушниці, втупившись у сонних людей. Я мовчав, заплющивши очі, але крізь ледь-ледь розплющені повіки бачив саса, який із каганцем підійшов ближче до нас і нахилився, ніби перевіряв, чіі міцно ми спимо. Обличчя його було жорстоке. Але саме тоді, коли він, так само навшпиньки, повернув до дверей, щоб відсунути великий дерев’яний засув, я скочив на ноги.

— Встати, діти! — закричав я щосили.

Миттю всі, хоч і сонні, і перелякані, були на ногах. Заціпенілий сас випустив каганець; безперечно, він уник смерті тільки тому, що каганець погас і запала цілковита темрява. В вікні гримнув постріл, але у відповідь йому — жодного скрику… себто, не влучило ІІІ в кого. У двері гримнули приклади.

— До бою! — срібно задзвенів голос Йоана.

Місячні промені ударили крізь шпарини в дерев’яних віконницях, і я побачив, як вишикувалися вряд списи, а за ними, над плечима тих, що стояли в першому ряду, блиснули маленькі гірські рушниці.

Все це тривало якусь мить. Великі вхідні двері затріщали на завісах і впали всередину.

— Вогонь! — скомандував Йоан, і вороги, які ввірвалися в виламані двері, заволали, пересилюючи постріли й гавкання рушниць, — одні — поранені, інші — останнім смертним скриком.

— Вперед! — скомандував Йоан, і списники люто кинулися на великий гурт ворогів.

Я схопив сокиру й бив без жалю то обухом, то лезом в усе, що бачив перед собою.