– А чого тут польові жандарми?

– Пробачте, тут – воєнний стан. Через завод боєприпасів.

– Ага, і це все навколо охороняється?

– Тут лише патрулі, а цеп далі, за лісом.

– Який цеп?

– Охоронна зона. Туди нікому не можна.

– А коли хто бажає виїхати?

– Для цього треба мати дозвіл від коменданта. Може, ще чого бажаєте?

– Ні, дякую.

Прокоп простягся на шезлонгу, наче ситий бей. “Ну, побачимо, – сказав сам собі. – Поки що не так уже й зле”. Він хотів усе як слід обмізкувати, але натомість пригадав, як скакав поперед нього Карсон. “Невже б я його не наздогнав?” – подумав він і побіг слідом, але Карсон якось піднісся, наче коник, над кущами і перелетів їх. Прокоп тупнув ногою й полетів за ним, дише підібгав ноги – і вже був над вершечками кущів. Відштовхнувся знов і полетів бозна-куди, вже не зважаючи на Карсона; пурхнув поміж деревами, легенький і вільний, як птах. Спробував кілька разів ударити ногами, як роблять плавці у воді, і піднісся ще вище. Це йому дуже сподобалось. Швидким темпом він підносився прямовисно вгору. Під ногами у нього, як гарно вималюваний план, відкривався замковий парк з альтанами, газонами та звивистими доріжками. Можна було розрізнити тенісний корт, ставок, дах замку, березовий гайок; а он там – псарня, сосновий бір і колюча огорожа; праворуч – починаються бараки з військовими складами, а за ними високий мур. Прокоп полетів у той бік парку, де ще не був. По дорозі впевнився, – те, що він вважав терасою, це, власне, колишня фортеця, могутня башта з галереєю і ровом, куди, видно, колись напускали зі ставка воду. Йому перш за все йшлося про ту частину парку, що лежить між головним входом і баштою; там – зарослі стежки і дикі кущі, заввишки вже тільки три метри, а під нею якийсь смітник чи купа компосту. Далі город зі стареньким плотом і зеленою хвірткою; за хвірткою шосе. “Подивлюся, що там”, – сказав собі Прокоп, спускаючись поволі додолу. Аж раптом де не взявся на шляху ескадрон кінноти з оголеними шаблями, що мчав просто на нього. Прокоп підібгав ноги аж до підборіддя, щоб йому не відрубали їх; але від цього дістав такий розгін, що полетів угору як стріла. А коли глянув додолу, все стало дрібне, наче на карті. Шляхом їхала маленька батарея гармат; їхні блискучі стволи задираються вгору, вилітає біла хмарка, і – бах! – перша граната пролетіла в Прокопа над головою. “Пристрілюються”, – подумав Прокоп і швидше завеслував руками, щоб дістатись вище. Бах! Друга граната загурчала в Прокопа під носом. Прокоп почав утікати щосили. Бах! Третій вибух перебив йому крила, Прокоп полетів стрімголов униз і... враз прокинувся. Хтось стукав у двері.

– Ввійдіть, – крикнув Прокоп і схопився на ноги, не розуміючи взагалі, де він.

Увійшов сивоволосий благородний з виду пан у чорному костюмі й низько вклонився.

Прокоп стояв, чекаючи, поки він не заговорить.

– Дребайн, – відрекомендувався міністр (принаймні!) і знову уклонився.

Прокоп так само низько вклонився йому.

– Прокоп, – відповів він. – Чим можу служити?

– Прошу вас хвилинку постояти так.

– Будь ласка, – мовив Прокоп злякано: що з ним будуть робити?

Сивоволосий пан дивився на Прокопа примруженими очима; нарешті обійшов його і втупив погляд у його спину.

– Будьте ласкаві, станьте трохи пряміше.

Прокоп випростався, наче солдат; що за біс?

– Дозвольте, прошу вас, – мовив пан і став навколішки перед Прокопом.

– Що вам потрібно? – крикнув Прокоп, відступаючи.

– Зняти мірку. – І, добувши з задньої кишені сантиметра, почав міряти Прокопові штани.

Прокоп відступив аж до вікна.

– Покиньте це, чуєте? – почав він роздратовано. – Я не замовляв ніяких костюмів.

– Я дістав розпорядження, – зауважив чемно пан.

– Послухайте, – сказав Прокоп, перемагаючи себе, – ідіть ви до всіх... Я не хочу ніяких костюмів, от і все. Зрозуміло?

– Хай так, – погодився Дребайн; присівши перед Прокопом навпочіпки, він загорнув жилет, потяг за долішній край штанів. – На два сантиметри довші, – проголосив, устаючи. – Дозвольте, будь ласка. – І спритно просунув руку йому під пахви. – Надто вільно.

– Для мене добре, – пробурчав Прокоп і повернувся до нього спиною.

– Дякую, – сказав чоловік, пригладжуючи на спині якусь складку.

Прокоп обурено повернувся.

– Геть руки, а то я вам...

– Пробачте, – мовив він і обійняв його м’яко довкола пояса; вмить розстебнув поясок від жилета, відступив і з похиленою головою розглядав Прокопів стан. – Так, так, – додав, зовсім заспокоєний, і низько вклонився. – До побачення!

– Іди до ста чортів, – гримнув Прокоп йому вслід. – Усе одно завтра мене тут не буде, – закінчив він сам до себе і почав ходити схвильовано з кутка в куток. – Грім би їх побив, невже ці люди думають, що я зостанусь у них на півроку?

Знову хтось постукав; увійшов Карсон з невинним, як у немовлятка, обличчям, Прокоп зупинився, заклав руки за спину і зміряв його очима.

– Послухайте, – сказав він різко, – хто ви, власне, такий?

Карсон і оком не моргнув, склав руки на грудях і вклонився, як турок.

– Принце Аладдіне, – промовив він, – я джин, твій невільник. Наказуй, і я виконаю твоє найменше бажання. Зволили спатки, еге? Ну, мій пане, як вам тут подобається?

– Надзвичайно, – сказав Прокоп гірко. – Хотів би я лише знати, чи я тут ув’язнений і яким правом.

– Ув’язнений? – жахнувся Карсон. – Та що ви! Хіба вас хто не пускав до парку?

– Ні, мене не пускали з парку. Карсон співчутливо похитав головою.

– Неприємно, так? Це мені дуже не подобається, що ви невдоволені. Чи купалися в ставку?

– Ні. Як мені вийти звідціля?

– Боженьку мій, таж головним входом ідіть прямо, а потім ліворуч.

– І покажіть перепустку, так? Але я не маю перепустки.

– А жаль, – мовив Карсон. – Тут дуже гарні околиці.

– І їх дуже пильно охороняють.

– Пильно охороняють, – погодився Карсон, – це добре сказано.

– Послухайте, – вибухнув Прокоп, увесь закипаючи гнівом, – ви гадаєте, що приємно наражатися на кожному кроці на багнети або на колючки дротяної огорожі?

– Де ж це? – здивувався Карсон.

– Скрізь на краю парку.

– А чого вас туди чорти несуть? Гуляйте всередині, от і все.

– Отже, я ув’язнений?

– Боже борони! Щоб не забути, ось тут для вас посвідчення. Перепустка на завод. На той випадок, коли ви забажаєте оглянути його.

Прокоп узяв до рук посвідчення і здивувався. Там була його фотокартка, знята, очевидно, цього ж дня.

– Із цим посвідченням можна вийти геть?

– Е, ні! – швидко промовив Карсон. – Цього б я вам не радив робити. Взагалі, будьте трохи обачніші, розумієте? Ідіть-но сюди, – сказав він, показуючи в вікно.

– А що там?

– Егон навчається боксувати. Ага, дістав! А це фон Граун, знаєте? Ха-ха, цей хлопчисько нівроку сміливий!

Прокоп з відразою подивився надвір, де напівголий хлопчина з заюшеним носом і губами, заходячись від болю й люті, знов і знов кидався на старшого супротивника, щоб за мить відлетіти ще дужче закривавленим і жалюгідним. Його особливо обурило те, що на цю бійку дивився із свого крісла на колесах старий князь, сміючись на все горло, і принцеса Вілле, що спокійно розмовляла з якимсь блискучим красенем. Нарешті Егон упав на землю; з розбитого носа юшила кров.

– Тварюка! – крикнув Прокоп невідомо до кого і стиснув кулаки.

– Тут не можна бути таким чутливим, – зауважив Карсон. – Сувора дисципліна. Життя... як на війні. Ми тут ні з ким не панькаємось, – підкреслив він так, що це було схоже на погрозу.

– Карсоне, – мовив Прокоп серйозно, – то це виходить, що я ніби у в’язниці?

– Зовсім ні. Ви лише перебуваєте на підприємстві, що пильно охороняється. В порохівні ж не те, що в перукарні, і тому вам треба пристосуватись.

– Я завтра ж поїду, – вибухнув Прокоп.

– Ха-ха! – засміявся Карсон, поплескавши його по животі. – Великий з вас жартун! Ну, то прийдете до нас сьогодні ввечері?