Пересуває дочку з однієї руки на другу, щоб вона відпочила в нього на плечі.

— Гадаєш, я поводжуся жорстоко? Анітрохи. Я просто кажу правду. Ти ж цього бажала, Анно, хіба ні? Ти просила мене не брехати.

Анна не підводить очей. Учепилася у край столу, напружилася всім тілом.

Том голосно зітхає.

— Якщо я відвертий — це таке полегшення. — Він звертається до мене, дивиться прямо мені в очі: — Ти навіть гадки не маєш, як це виснажує, мати справу з такими людьми, як ти. І, чорт забирай, я намагався. Я відчайдушно намагався допомогти тобі. Допомогти вам обом. Ви обидві… я хочу сказати, я кохав вас обох, по-справжньому кохав, але ви обидві такі слабкі.

— Пішов ти до дідька, Томе! — обурюється Анна, підводячись. — Не смій змішувати нас із нею до однієї купи.

Том наближається до дружини, заспокоює:

— Пробач, люба. З мого боку то було нечемно. — Вона відмахується від нього, і він поглядає на мене. — Знаєш, я щосили намагався. Я був тобі добрим чоловіком, Рейч. Я мирився з багатьма речами: твоїм пияцтвом, твоєю депресією. Я довго з цим мирився, доки не відмовився від боротьби.

— Ти брехав мені, - відповідаю я, і він здивовано повертається до мене. — Ти запевняв мене, що я у всьому винна. Ти примусив мене повірити, що я нічого не варта. Ти бачив, як я страждаю, ти…

Він знизує плечима.

— Ти навіть гадки не маєш, якою ти стала нудною, Рейчел! Якою огидною! Надто сумною, щоб вранці підводитися з ліжка, надто стомленою, щоб узяти душ чи то вимити своє бісове волосся! Господи! Невже дивно, що мені урвався терпець, га? Тож недивно, що я змушений був шукати засоби себе розважити. Ти не повинна звинувачувати нікого, крім себе.

Вираз його обличчя змінюється з презирства на стурбованість, коли він повертається до своєї дружини.

— Анно, з тобою все було інакше, присягаюся. Це непорозуміння з Меґан, то було… лише задля розваги. Так воно, принаймні, мало бути. Визнаю, то були не найкращі мої часи, але мені потрібна була якась розрада. Ось і все. Роман не мав продовження. Він ніяким чином ніколи не вплинув би на нашу родину, на нас. Ти повинна це розуміти.

— Ти… — Анна намагається щось заперечити, але не може підібрати слів.

Том кладе руку їй на плече, стискає.

— Що, люба?

— Ти запросив її наглядати за Еві, - звинувачує вона. — Ти трахав її, коли вона тут працювала? Поки вона наглядала за нашою дитиною?

Він забирає руку, на обличчі справжнє каяття та глибокий сором.

— Жахливо з мого боку. Я гадав… Гадав, то буде… Відверто кажучи, не знаю, про що я думав. Не певен, що взагалі в мене тоді працювала голова. Я робив те, чого не потрібно було робити. Помилявся на сто відсотків. — І знову змінюється маска: тепер він сама цнотливість із широко розплющеними очима, умовляє дружину. — Анно, я тоді не знав. Ти маєш мені вірити, я не знав, хто вона така. І гадки не мав про дитину, яку вона вбила. Якщо знав би, ніколи б не дозволив їй наглядати за Еві. Ти повинна мені вірити.

Анна без попередження різко підводиться, відкидає стілець, той падає на підлогу, від гуркоту дитина просинається.

— Віддай мені дитинну, — благає Анна, простягаючи руки. Том трохи відступає. — Томе, віддай-но мені дитину. Віддай її мені.

Але він не слухає, йде від неї якнайдалі, гойдаючи малу, щось знову їй нашіптує, присипаючи, і тоді Анна починає кричати. Спершу вона повторює: «Відай її мені, віддай її мені», а потім усе зливається в несамовите завивання, сповнене муки. Дитина також кричить. Том намагається заспокоїти доньку, на Анну він узагалі не звертає уваги, тож дати їй раду доводиться мені. Я витягаю її з кімнати, промовляю до неї наполегливим тоном.

— Анно, ти маєш заспокоїтися. Ти мене розумієш? Мені потрібно, щоб ти заспокоїлася. Мені потрібно, щоб ти з ним поговорила, відволікла на мить його увагу, а я зателефоную в поліцію. Розумієш? Домовились?

Вона хитає головою й тремтить усім тілом. Хапає мене за руки, занурюючи нігті в мою плоть.

— Як він насмілився на таке?

— Анно, послухай мене! Нам потрібно відволікти його на мить.

Нарешті вона дивиться на мене, насправді свідомо дивиться й киває головою.

— Добре.

— Просто… не знаю… відведи його від дверей, затримай на якийсь час.

Вона заходить до будинку. Я глибоко вдихаю, повертаюсь та роблю кілька кроків від скляних дверей надвір. Недалеко, на лужок. Оглядаюся назад. Вони досі на кухні. Йду трохи далі. Здіймається вітер: невдовзі скінчиться пекло. Низько в небі носяться берегівки. Я відчуваю запах дощу. Обожнюю цей запах…

Витягаю телефон із задньої кишені. Руки тремтять, із першого разу не вдається зняти блок з клавіатури, з другого також… виходить лише з третього. На мить хочу зателефонувати детективу Райлі, людині знайомій. Прокручую журнал вхідних дзвінків, але не можу знайти її номер, тож залишаю цю ідею й набираю 999. Уже натискаю другу дев’ятку, коли відчуваю, як він ногою б’є мене під зад, я розкидаюся на газоні, мені нічим дихати. Телефон вилітає з рук — він підхоплює його ще до того, як я встаю навколішки, ще до того, як можу дихати.

— Рейч, Рейч! — кличе він, хапаючи мене за руку та без жодних зусиль ставлячи на ноги. — Не треба безглуздих учинків.

Він заводить мене назад у дім, я не вириваюся, бо розумію — чинити опір марно, тут я від нього не втечу. Він пхає мене в двері, зачиняє їх за нами, клацає замком. Кидає ключі на кухонний стіл. Там стоїть Анна. Вона ледь помітно мені посміхається, і я починаю гадати: чи не попередила вона його, що я збиралася викликати поліцію?

Анна починає готувати обід дочці, ставить чайник, щоб нарешті зробити нам чаю. У цьому цілковито безглуздому варіанті реальності мені здається, що я могла б ввічливо попрощатися, перетнути кімнату й опинитися в безпеці на вулиці. Так спокусливо, що я навіть роблю кілька кроків до вхідних дверей, але Том стає на заваді. Кладе руку мені на плече, потім проводить пальцями по горлу, лише трохи натискаючи.

— Що ж мені з тобою робити, Рейч?

Тільки коли ми сідаємо в автівку, я помічаю на його руці кров.

— Ти порізався, — кажу я.

Він не відповідає, стискаючи кермо так міцно, що суглоби пальців аж побіліли.

— Томе, мені потрібно з тобою поговорити, — промовляю я. Намагаюся розмовляти як доросла людина і щоб голос звучав примирливо, але, напевно, уже пізно вибачатися. — Пробач за те, що тобі надокучала. Але, заради бога, ти просто відрубав усі кінці. Ти…

— Не варто вибачатися, — м’яко відповідає він. — Я не… Я розлютився з іншого приводу. Не через тебе. — Він повертається, намагається посміхнутися, але в нього це не дуже виходить. — Проблеми з колишньою дружиною, — пояснює він. — Тобі відомо, як це буває.

— Що в тебе з рукою? — запитую я.

— Проблеми з колишньою, — повторює він, у голосі лунає погроза. Решту шляху ми проїжджаємо мовчки.

Зупиняємося в найвіддаленішому куті стоянки для автівок. Ми вже бували тут раніше. Вечорами тут безлюдно — іноді зустрінеш кілька підлітків із бляшанками пива, не більше. Сьогодні ми єдині відвідувачі.

Том вимикає двигун і обертається до мене.

— Гаразд. Про що ти хотіла поговорити? — Він досі сердиться, проте тепер кипить потроху, а не вирує. Однак після того, що тільки-но трапилось, я не хочу залишатися в замкненому просторі з розгніваним чоловіком і пропоную прогулятися. Він закочує очі, важко зітхає, але погоджується.

Досі ще тепло; під деревами купчаться комахи, крізь листя струменить сонячне світло, яке купає стежину в дивному таємничому сяйві. Над головами сердито стрекочуть сороки.

Ми недовго прогулюємося мовчки, я — попереду, Том — за кілька кроків позаду. Я намагаюся підібрати слова. Не хочу ще більше ускладнювати ситуацію. Мені доводиться нагадувати собі, що я намагаюся вчинити правильно.

Зупиняюся, повертаюся до нього обличчям — він стоїть до мене майже впритул.