Але я не стримуюся. Такий відчай охоплює, тому що кожного разу, коли заплющую очі, бачу її, як вона сидить за кухонним столом, тримаючи Еві на колінах. Вона гралася з нею, посміхалася, щебетала, проте ніколи не здавалася справжньою, завжди відчувалося, що вона не бажає тут бути. Завжди здавалося, що вона радіє, віддаючи Еві мені назад, коли самій час повертатися додому. Складалося враження, що їй навіть не подобається тримати дитину на руках.

Спека нестерпна, і дедалі стає гарячіше та гарячіше. Вікна квартири відчинені, і відчувається присмак вуглекислого газу, що здіймається від вулиці. Горло болить. Я вже вдруге беру душ, аж раптом дзеленчить телефон. Я не беру слухавку, він дзеленчить знову. І знову. Коли виходжу з душу, телефон дзеленчить учетверте, я приймаю дзвінок.

В його голосі паніка, подих задирливий. І розмовляє він якось уривчасто.

— Не можу повернутися додому, — жаліється він. — Всюди камери.

— Скотте?

— Я розумію, що це… що це дивно, але мені потрібно десь сховатися, кудись піти, де б на мене не чекали. Ані до мами, ані до друзів я піти не можу. Я просто… їжджу вулицями. Так і катаюся, відтоді як вийшов з поліцейського відділку… — У нього перехоплює голос. — Мені просто потрібна година-дві. Посидіти спокійно, подумати. Без цих журналістів, без поліції, щоб ніхто не ставив свої кляті питання. Перепрошую, чи не можу я заїхати до вас?

Я відповідаю: «Авжеж!» І не лише тому, що в його голосі паніка та відчай, а тому, що сама бажаю його побачити. Волію йому допомогти. Я диктую йому адресу, він запевняє, що за п’ятнадцять хвилин буде.

За десять хвилин дзвінок у двері: короткий, різкий, наполегливий.

— Вибачайте за клопіт, — каже він, коли я відчиняю двері. — Я не знав, куди ще поїхати. — У нього зацькований вигляд: він тремтить, блідий, шкіра липка від поту.

— Нічого страшного, — відповідаю я, сторонячись, щоб він міг увійти. Проводжаю у вітальню, запрошую сідати. Приношу склянку води з кухні. Він випиває, майже одним ковтком, потім сідає, нахиляється, руки кладе на коліна, голова понурена.

Я чекаю поблизу, не знаючи, чи то почати розмову, чи то притримати язика. Беру його склянку, знову мовчки наповнюю водою. Урешті-решт, він починає:

— Ви вважаєте, що найгірше вже сталося, — неголосно промовляє він. — Я маю на увазі, що ви так вважали, я правий? — Він дивиться на мене. — Моя дружина мертва, поліція вважає, що це я її вбив. Невже може бути гірше?

Він розповідає мені про новини, про весь той бруд, що про неї кажуть. Історія для «жовтої преси» — напевно, проінформував хтось із поліції — про причетність Меґан до загибелі дитини. Темна, умоглядна історія — спроба заплямувати загиблу жінку. Яке паскудство!

— Це неправда, — запевняю я його. — Не може такого бути.

У нього розгублений вираз обличчя, він мене не розуміє.

— Сьогодні вранці мені повідомила детектив Райлі, - заперечує він. Відкашлюється. — Новину, яку я завжди волів почути. Ви й уявити не можете, — продовжує він ледь чутним шепотом, — як я на це сподівався. Навіть мріяв про це, уявляв, який вона матиме вигляд, як посміхатиметься мені, полохливо та проникливо, як візьме мою долоню та притисне до своїх губ… — Він розгубився, він мріє, тільки я й гадки не маю, про що саме. — Сьогодні, - додає він, — сьогодні я дізнався, що Меґан була вагітна.

Він починає плакати, мене також душать ридання, я плачу через дитину, яка так і не народилася, через дитину жінки, з якою навіть і знайома не була. Увесь жах майже неможливо витримати. Не розумію, як Скотт ще може дихати. Ця новина мала б його вбити, висмоктати все життя до краплі. Однак чомусь він досі тут, живий.

Мені несила ані розмовляти, ані дихати. У вітальні жарко, задушливо попри відкриті вікна. Чую галас, який долітає з вулиці: поліцейську сирену, крики та сміх юних дівчат, гучну музику з автівки, що проїжджає вулицею. Звичайне життя. Але тут світ закінчується. Для Скотта життя скінчено, і я не в змозі розмовляти. Так і стою — німа, безпорадна, непотрібна.

Доки не чую кроки на сходах, знайомий дзвін — Кеті намагається виловити у власній велетенській торбині ключі від квартири. Я одразу ж прокидаюся. Потрібно швидко щось робити: я хапаю Скотта за руку, він стривожений дивиться на мене.

— Ходімо зі мною, — тягну я його за руку, щоб він підводився. Він дозволяє затягнути себе в коридор, сходами нагору до того, як Кеті відмикає двері. Я зачиняю за нами двері спальні.

— Моя сусідка, — пояснюю я. — Вона… вона може почати ставити питання. А я розумію, що зараз вам не до цього.

Він киває. Оглядає мою крихітну спальню, помічає неприбрану постіль, одежу, як чисту, так і брудну, яка купчиться на кріслі за письмовим столом, порожні стіни, дешеві меблі. Я ніяковію. Таке моє життя: неохайне, занедбане, маленьке. Не позаздриш. Коли розмірковую над цим, розумію, наскільки смішний маю вигляд — невже Скоттові зараз не байдуже щодо стану мого життя.

Жестом пропоную йому сісти на ліжко. Він скоряється, витирає очі тильною стороною долоні. Він важко дихає.

— Вам що-небудь принести? — питаю я.

— Пива?

— Не тримаю спиртного в квартирі, - відповідаю я й одразу ж відчуваю, як червонію від сорому. Однак Скотт нічого не помічає, він навіть голови не підводить. — Можу запропонувати чай. — Він знову киває. — Лягайте, — пропоную я. — Відпочиньте. — Він скоряється, скидає черевики, слухняно, мов хвора дитина, лягає на ліжко.

Унизу, доки закипає чайник, я теревеню з Кеті, слухаю її розповідь про нове місце, де можна пообідати в Норткоті, яке вона відкрила («дійсно смачні салати»), про нудну нову колежанку на роботі. Я посміхаюся, киваю, але одним вухом слухаю, другим випускаю. Моє тіло зосереджене: я прислухаюся до нього, до кроків, будь-якого скрипу. Здається уявним, що він у мене у квартирі, у моєму ліжку нагорі. Коли думаю про це — у голові паморочиться, ніби уві сні.

Нарешті Кеті припиняє розмовляти, дивиться на мене, насупивши брови.

— З тобою все гаразд? — цікавиться вона. — Ти виглядаєш… ніби ти десь в іншому місці.

— Я просто трохи виснажена, — відповідаю я. — Недобре себе почуваюся. Гадаю, краще піду в ліжко.

Вона підозріло дивиться на мене. Їй відомо, що я не пила (вона завжди знає, коли я п’ю), однак вона, напевно, вважає, що я саме збираюся спорожнити пляшечку. Байдуже! Зараз не до цього; беру чашку чаю для Скотта, прощаюся з Кеті до наступного ранку.

Зупиняюся біля дверей моєї спальні, прислухаюся. Тихо. Я обережно повертаю ручку, штовхаю двері. Він лежить у тій самій позі, у якій я його залишила, руки вздовж тіла, очі заплющені. Я чую, як він дихає: тихо та нерівно. Він займає майже половину ліжка — проте в мене виникає спокуса лягти поруч, покласти руки йому на груди, заспокоїти. Натомість неголосно кашляю та протягую чашку чаю.

Він сідає.

— Дякую, — хрипко промовляє він, забираючи в мене чай. — Дякую за… те, що надали мені притулок. Було… навіть не знаю, як описати… відтоді як набула розголосу вся ця історія.

— Та, що сталася багато років тому?

— Так, саме та.

Ще виникають гарячі суперечки щодо того, яким чином ця історія стала відома пресі. Звичайними стали різні припущення, пальцями вказували на поліцію, Камаля Абдика, Скотта.

— Це ж брехня, — кажу я йому. — Чи не так?

— Певна річ, що брехня, проте вона дає новий мотив? Так в поліції припускають — Меґан вбила дитину, через що у когось — вірогідніше, у батька дитини — виникає мотив для вбивства. Багато-багато років по тому.

— Це безглуздя.

— Однак усі так кажуть, що я сам вигадав цю історію, не тільки задля того, щоб спаплюжити її ім’я, а задля того, щоб перекласти із себе провину на іншу, невідому людину. На хлопця з її минулого, про якого навіть ніхто не знає.

Я сідаю поряд з ним на ліжко. Наші стегна майже торкаються одне одного.