І тут мені спадає на думку: якою я була дурепою! Слід було встати та піти за ним, поговорити. Він міг би розповісти, що сталося або чого не сталося; принаймні він допоміг би мені дещо пригадати. Підводжуся. Завмираю — знаю, що вже надто пізно, двері ось-ось зачиняться, я сиджу в центрі вагона і не бажаю протискатися крізь натовп. Лунає сигнал, двері зачиняються. Я продовжую стояти і дивитися у вікно, коли потяг рушає з місця. Він стоїть на краю платформи під дощем, чоловік із суботнього вечора, спостерігаючи за тим, як я проїжджаю повз.

Що ближче до домівки, то більше я дратуюся. Уже кортить сісти на інший потяг у Норткоті, повернутися до Вітні, розшукати його. Божевільна думка й по-дурному ризикована, беручи до уваги, що Ґаскілл лише вчора попередив, щоб я трималася звідти якнайдалі. Проте я відчуваю себе пригніченою від того, що не можу пригадати, що ж трапилося в суботу. Кілька годин пошуку в Інтернеті (за загальною згодою виснажливих годин) підтвердили мої підозри: гіпноз не завжди стає у пригоді, коли намагаєшся пригадати те, що перетворилося на провал у пам’яті. Ніґчого пригадувати. Вони (ці години) були і завжди будуть чорною діркою в моїй підсвідомості.

У кімнаті темрява, повітря важке та солодке від запаху наших тіл. Ми знову в «Лебеді», в номері під самим дахом. Проте сьогодні все інакше, бо він досі тут, спостерігає за мною.

— Куди ти хочеш поїхати? — запитує він.

— У будинок на пляжі на Лазурному березі, - відповідаю я.

Він посміхається.

- І чим ми там будемо займатися?

Я сміюся.

— Ти маєш на увазі крім заняття коханням?

Його пальці неспішно ковзають по моєму животу.

— Крім заняття коханням.

— Ми відкриємо невеличке кафе, будемо виставляти картини, вчитися серфінгу.

Він цілує мене у стегно.

— А як щодо Таїланду?

Я морщу ніс.

— Надто багато дітей на канікулах. Сицилія, — кажу я. — Еґадські острови. Ми відкриємо бар на пляжі, будемо рибалити…

Він знову сміється, потім притискається до мого тіла, цілує мене.

— Неперевершено, — шепоче він. — Ти неперевершена.

Мені хочеться сміятися, хочеться сказати вголос: «Ось бачиш! Я перемогла! Я ж казала тобі, що це не востаннє. Останнього разу не буде». Я прикушую губу, заплющую очі. Я мала рацію, я була в цьому впевнена, проте ніякого полегшення від цього не відчуваю. Мовчки смакую перемогу; насолоджуюся нею майже так само сильно, як його дотиками.

А після всього він розмовляє зі мною, як ніколи раніше не розмовляв.

Зазвичай саме я здебільшого балакаю, але цього разу він відкриває душу. Зізнається в тому, що відчуває самотність, розповідає про родину, яку покинув, про жінку, яка була до мене, і про ще одну до попередньої, і про ту, що запаморочила йому голову, а потім кинула спорожнілим. Я не вірю в споріднені душі, але між нами існує порозуміння, якого раніше ні з ким не відчувала, принаймні такий тривалий час. Усе через спільний досвід, адже ми обоє знаємо, що відчуваєш, коли тебе розчавлюють.

Я розумію, що таке порожнеча. Починаю вірити, що людина нічим не може цю порожнечу заповнити. Саме це я усвідомила з сеансів психотерапії: порожнечі у твоєму житті залишаються назавжди. Людина повинна рости навколо них, на кшталт коренів дерев навкруги бетону, прилаштовуватися крізь ці отвори. Усе це мені відомо, проте я не промовляю нічого вголос, не зараз.

— Коли поїдемо? — запитую в нього, але він не відповідає. І я засинаю. Коли прокидаюся — його вже нема.

Скотт приносить мені каву на веранду.

— Минулої ночі ти спала, — каже він, нахиляється, цілує мене. Він стоїть у мене за спиною, поклавши руки мені на плечі, такий теплий та надійний. Я відкидаю голову назад, притискаюся до його тіла, заплющую очі та прислухаюся до стукоту коліс потяга, доки він не зупиняється прямо навпроти нашого будинку. Коли ми тільки-но переїхали, Скотт бувало махав пасажирам, а я завжди сміялася. Він трохи міцніше стиснув мої плечі, нахилився, поцілував шию.

— Ти спала, — повторює він. — Напевно, почуваєшся краще.

— Краще, — підтверджую я.

— Вважаєш, що спрацювало? — запитує він. — Психотерапія?

— Ти питаєш, чи я вважаю себе при здоровому глузді?

— Я не те хотів сказати, — відповідає він, і я відчуваю біль в його голосі. — До чого тут здоровий глузд?

— Та знаю я все, — я кладу долоню йому на руку й стискаю. — Я жартую. Вважаю, що прогрес є. Усе не так просто, розумієш? Не знаю, чи настане час, коли я зможу зізнатися: так, це спрацювало. Що мені краще.

Мовчання. Він трохи міцніше стискає плечі.

— Тож ти бажаєш продовжувати сеанси? — цікавиться він, я відповідаю, що згодна.

Колись я вважала, що він зможе бути всім, що його буде достатньо. Я вважала так кілька років. Кохала його до нестями. І досі кохаю. Але більше мені це не потрібно. Єдині миті, коли я відчуваю себе самою собою, — під час тих таємних, гарячкових вечорів, на кшталт учорашнього, коли оживаю у цій напівтемряві та запалі. Хто сказав, що тільки-но я втечу, виявлю, що цього вже недостатньо? Хто сказав, що я врешті-решт не буду почуватися так само — придушеною, але спокою так і не знайду? Можливо, знову втечу, і знову, і знову, допоки нарешті не опинюся біля цих старих залізничних колій, тому що нікуди бігти. Можливо. А можливо, й ні. Людина має ризикнути, чи не так?

Я спускаюся вниз, попрощатися перед тим, як він піде на роботу. Він обіймає мене за талію та цілує в маківку.

— Я кохаю тебе, Меґ, - шепоче він, я відчуваю себе жахливо, найбридкішою людиною на планеті. Не можу дочекатися, доки за ним зачиняться двері, бо знаю — зараз розридаюся.

Потяг о 8:04 майже порожній. Вікна відчинені, прохолодне повітря після вчорашньої бурі. Меґан уже відсутня близько 133 годин. Багато місяців я так добре не почувалася. Коли сьогодні вранці подивилася на себе у дзеркало, побачила різницю й на обличчі: шкіра стала чистішою, очі заблищали. Відчуваю, що стала легшою. Впевнена, що насправді я і кілька грамів не втратила, проте не відчуваю звичного тяжіння. Відчуваю себе самою собою — такою, як була раніше.

Від Скотта відповіді немає. Прочесала Інтернет — жодних новин про арешт, і я роблю висновок, що він просто проігнорував моє послання. Я розчарована, проте, гадаю, такого варто було очікувати. Сьогодні вранці телефонував Ґаскілл, я саме стояла на порозі. Спитав мене, коли сьогодні я зможу завітати до відділку. На мить я злякалася, але потім він своїм негучним голосом м’яко повідомив, що лише хотів, щоб я переглянула декілька знімків. Я поцікавилася, чи поліція заарештувала Скотта Гіпвелла.

— Нікого ще не заарештовано, міс Ватсон, — відповів він.

— Проте людина, якій висунуто попередження…

— Я не маю права розголошувати інформацію.

Його манера розмовляти настільки спокійна та впевнена, що він знову починає мені подобатися.

Вчора я цілий день просиділа на дивані у спортивних штанах і футболці, складала перелік того, що потрібно зробити, розробляла можливі стратегії. Наприклад, я могла тинятися на вокзалі Вітні в годину пік, очікуючи рудоволосого, з яким зустрічалася в суботу ввечері. Могла б запросити його пропустити по чарці, подивитися, куди виверне розмова, чи не бачив він чогось цікавого? Що йому відомо про той вечір? Існує небезпека, що я можу зустріти Анну чи Тома, вони заявлять на мене в поліцію, і на мене очікуватимуть неприємності (ще більші неприємності). З іншого боку, я сама можу накликати на себе небезпеку, сама себе підставити. Досі в голові якісь уривки чвари, а на голові та губі — фізичні тому підтвердження. А якщо цей чоловік мене образив? Те, що він посміхається та махає мені, взагалі ні про що не свідчить. Звідки мені відомо, чи він не психопат. Проте я не можу уявити його психом. Не можу цього пояснити, але чомусь відчуваю до нього симпатію.