— Чому ви не змінили прізвище? — поцікавилася Райлі.

— Перепрошую?

— У вас прізвище чоловіка. Навіщо? Якщо чоловік кинув би мене заради іншої жінки, я б, гадаю, хотіла позбутися і його прізвища. І, звісно ж, не хотіла б мати одне прізвище зі своєю суперницею.

— Що ж, напевно, я не настільки опікуюсь дрібницями. — А я ж ними опікуюсь! Ненавиджу її за те, що вона Анна Ватсон.

— Гаразд. А каблучка? Каблучка, що висить на ланцюжку у вас на шиї. Це ваша весільна?

— Ні, - збрехала я. — Ця каблучка… це моєї бабусі.

— Невже? Гаразд. Що ж, маю зізнатися, на мій погляд, ваша поведінка свідчить про те, — як і натякала місіс Ватсон — ви не волієте рухатися далі, відмовляєтеся погодитись з тим, що у вашого колишнього чоловіка нова родина.

— Не розумію…

— Як це стосується Меґан Гіпвелл? — закінчила за мене речення Райлі. — Того вечора, коли зникла Меґан, нам доповіли, що вас — жінку з нестабільною психікою, яка до того ж сильно п’є, - бачили на вулиці, де вона мешкає. Враховуючи, що місіс Ватсон та Меґан дещо схожі…

— Взагалі нічого спільного! — Я оскаженіла від такого припущення. Джесс не має нічого спільного з Анною. Меґан не має нічого спільного з Анною.

— Обидві худорляві білявки, невисокі на зріст, із блідою шкірою…

— Тож по-вашому я напала на Меґан Гіпвелл, вважаючи, що вона Анна? Ніколи не чула такої дурниці! — відповіла я. Проте ґуля на потилиці продовжувала саднити, а події суботнього вечора досі вкриті непроникною темрявою.

— Вам було відомо, що Анна Ватсон та Меґан Гіпвелл знайомі? — спитав Ґаскілл, я аж рота розкрила.

— Мені… що? Ні. Ні, вони не знайомі.

Райлі посміхнулася, потім її обличчя посуворішало.

— Помиляєтеся, вони знайомі. Меґан наглядала за дитиною Ватсонів… — вона дала раду нотаткам, — у серпні та вересні минулого року. — Не знаю, що відповісти. Уявити не можу: Меґан у моєму будинку, поряд з нею, з її дитиною.

— Поріз на губі… ви отримали внаслідок того, як учора потрапили під автівку? — поцікавився Ґаскілл.

— Так, прикусила, коли падала, напевно.

— А де це трапилось? Аварія, я маю на увазі?

— У Лондоні. На Теобальдз-роуд. Біля Голборна.

— А що ви там робили?

— Перепрошую?

— Навіщо ви поїхали до центру Лондона?

Я знизала плечима.

— Я вже вам розповідала, — холодно відповіла я. — Моя хазяйка не знає, що я втратила роботу. Тож я щодня, як зазвичай, їжджу до Лондона, заходжу до бібліотеки, навідуюсь до кадрових агенцій, працюю із резюме.

Райлі похитала головою, напевно, недовірливо або здивовано. Невже можна настільки опуститися?

Я відсунула стілець, бажаючи вже піти. Годі розмовляти зі мною зверхньо, виставляти дурепою, ніби я божевільна. Час уже дістати козирну карту.

— Не знаю насправді, навіщо ми все це обговорюємо, — промовила я. — Вважала, що в поліції важливіші справи, наприклад, розслідування зникнення Меґан Гіпвелл. Як я розумію, ви вже поспілкувалися з її коханцем? — Жоден із поліціянтів нічого не відповів, обидва лише витріщалися на мене. Подібного вони не очікували. Про коханця вони й гадки не мали. — Напевно, вам навіть про нього невідомо. У Меґан Гіпвелл був роман, — додала я й попрямувала до дверей. Мене зупинив Ґаскілл, він рухався тихо й на диво швидко — не встигла я схопитися за ручку двері, як він уже стовбичив переді мною.

— Я гадав, ви з Меґан Гіпвелл не знайомі, - сказав він.

— Не знайомі, - відповіла я, намагаючись протиснутися повз нього.

— Сідайте, — наказав він, блокуючи мені шлях.

Я розповіла про все, що бачила з вікна потяга: про те, як часто Меґан сиділа на веранді, загорала вечорами або смакувала ранкову каву. Розповіла, яка минулого тижня бачила її з іншим — точно не з її чоловіком, розповіла, як вони цілувалися на газоні.

— Коли це сталося? — різко запитав Ґаскілл. Здавалося, я його дратую, мабуть тому, що одразу все не розповіла, а змарнувала цілий день розмовами про себе.

— У п’ятницю. У п’ятницю вранці.

— Тож за день до зникнення ви бачили Меґан з іншим чоловіком? — перепитала Райлі, роздратовано зітхаючи. Вона закрила теку, що лежала перед нею. Ґаскілл відкинувся на спинку стільця, прискіпливо вивчаючи моє обличчя. Райлі, вочевидь, вважала, що я все вигадую; Ґаскілл не був у цьому настільки ж впевнений.

— Зможете його описати? — спитав Ґаскілл.

— Високий, темно…

— Привабливий? — втрутилася Райлі.

Я пирхнула.

— Вищий за Скотта Гіпвелла. Точно знаю, бо бачила їх разом — Джесс та… Перепрошую… Меґан та Скотта Гіпвеллів, а цей чоловік вищий. Більш худорлявий, стрункіший, з більш темною шкірою. Можливо, азіат, — продовжувала я.

— Невже з потяга ви розгледіли його етнічну приналежність? — здивувалася Райлі. — Приголомшує. До того ж хто така Джесс?

— Перепрошую?

— Ви тільки-но згадали про якусь Джесс.

Я відчула, як знову червонію. Похитала головою.

— Ні, не згадувала, — відповіла я.

Ґаскілл підвівся, простягнув мені на прощання руку.

— Гадаю, на сьогодні досить. — Я потиснула йому руку й, ігноруючи Райлі, повернулася, щоб піти. — Міс Ватсон, не наближайтеся до Бленгейм-роуд, — попередив Ґаскілл. — До колишнього чоловіка звертайтеся лише у крайньому разі, а до Анни Ватсон та її дитини взагалі не наближайтеся.

У потягу, повертаючись додому, я аналізувала все те, що сьогодні пішло не так, і була здивована тим, що почуваюся на так уже й погано. Поміркувавши над цим, зрозуміла, у чому річ: учора я й краплини в рот не брала, і сьогодні немає бажання випити. Уперше за багато років мене цікавить щось попри власне нещастя. В мене з’явилася мета. Чи то, принаймні, в мене з’явився привід відволіктись.

Перш ніж сісти в потяг сьогодні вранці, купила три газети: Меґан уже чотири дні та п’ять ночей як зникла, тож історія широко висвітлювалася у пресі. «Дейлі Мейл», як годиться, вдалося винайти знімки Меґан у бікіні, вони також спромоглися надати поки що найдетальнішу інформацію щодо зниклої жінки.

Меґан, у дівоцтві Міллз, народилася в Рочестері 1984 року, у віці десяти років разом із батьками переїхала до Кінґз-Лінн у Норфолк. Вона змалечку була розумницею, талановитою художницею та співачкою. За свідченнями шкільної подруги, Меґан була «дуже вродливою, любила посміятися, була доволі шаленою». Її несамовитість, здавалося, загострилася після смерті брата, Бена, з яким у неї були дуже близькі стосунки. Він розбився на мотоциклі, коли йому виповнилося дев’ятнадцять. Меґан на той час було п’ятнадцять. Після похорону вона на три дні втекла з дому. Двічі її заарештовували — одного разу за крадіжку, удруге — за проституцію. За інформацією «Мейл», стосунків з батьками вона повністю розірвала. Кілька років тому батьки померли, так і не налагодивши стосунків з дочкою. (Коли читала ці рядки, мені було відчайдушно шкода Меґан. Я усвідомлюю, що, напевно, врешті-решт, ми з нею не такі вже й різні. Вона також самотня.)

Коли дівчині виповнилося шістнадцять, вона переїхала до приятеля, у якого був будинок у містечку Голкгемі на півдні Норфолка. Шкільна подруга Меґан запевняє: «Він був старший за неї, музикант чи щось таке. Балувався наркотиками. Ми з Меґан рідко бачилися після того, як вони оселилися разом». Імені хлопця не згадувалося, вірогідніше за все, його не знайшли. Можливо, його навіть не існувало. Шкільна подруга могла все це вигадати тільки задля того, щоб її ім’я потрапило в газети.

Репортери перестрибнули на кілька років уперед: ось Меґан уже двадцять чотири, вона мешкає в Лондоні, працює офіціанткою в ресторані на півдні Лондона. Там вони й познайомилися зі Скоттом Гіпвеллом, незалежним консультантом із відділу інформатики, який товаришував із керівником ресторану. Меґан та Скотт захопилися одне одним. Після «наполегливого залицяння» вони одружилися, коли їй виповнилося двадцять п’ять, а йому тридцять.

У газеті наводилися слова ще кількох знайомих, включаючи Тару Епштейн, подругу, у якої Меґан ніби мала залишитися в ніч свого зникнення. Вона запевняє, що Меґан — «вродлива, безтурботна дівчина», що вона здавалася «дуже щасливою». «Скотт ніколи б її не образив, — запевняє Тара. — Він її дуже кохає». Усе, що каже Тара, — лише кліше. Найбільше мене зацікавили слова одного з митців, що виставляли свої полотна в галереї, якою колись керувала Меґан, такий собі Раджеш Гуджрал. Він свідчив, що Меґан «дивовижна жінка, різка, смішна, приваблива, на диво самотня жінка з теплим серцем». Таке відчуття, що Раджеш закохався. І єдина цитата від чоловіка на ім’я Девід Кларк, «колишнього колеги» Скотта: «Меґан та Скотт — дивовижна пара. Вони щасливі разом, дуже закохані».