— А що на це відповідає поліція?

Він знизує плечима.

— Нічого. Вони запитали мене, що мені відомо з цього приводу. Чи знав я, що в неї колись була дитина? Чи відомо мені, що сталося? Я відповів, що нічого мені невідомо, що все це дурня, вона ніколи не була вагітною… — Його голос знову зривається. Він робить ковток чаю. — Я поцікавився, звідки вони взагалі взяли цю історію? Як вона з’явилася в газетах? Мені відповіли: таємниця слідства. Я гадаю, це від нього. Від Абдика. — Він довго, знервовано зітхає. — Не розумію чому. Не розумію, чому він розповідає про неї такі жахливі речі. Не знаю, чого він хоче добитися. Він, вочевидь, клятий збоченець!

Я пригадую чоловіка, з яким вчора познайомилася: виважена поведінка, м’який голос, теплі очі. Важко уявити більш несхожу на збоченця людину. Проте його посмішка…

— Просто обурливо! Як таке надрукували! Мають бути правила…

— Не можна зводити наклеп на померлих, — погоджується він. На мить замовкає, потім додає: — В поліції мене запевнили, що вони не поширять інформацію щодо… щодо її вагітності. Допоки. Можливо, взагалі нічого не скажуть. Доки не знатимуть достеменно, точно нічого не повідомлять.

— Доки не знатимуть достеменно?

— Це дитина не Абдика, — каже він.

— Вони проводили тест ДНК?

Він хитає головою.

— Ні, я просто знаю. Не можу сказати звідки, просто знаю. Ця дитина, вона… була… моєю.

— Якщо він вважає, що то його дитина, у нього з’являється мотив, чи не так? — Він не перший, хто воліє позбутися небажаної дитини, позбуваючись її матері, - хоча вголос я цього не кажу. І у Скотта також з’являється мотив — проте й цю думку я притримаю при собі. Якщо він вважав, що його дружина носить дитину від іншого… тільки він не міг її вбити! Його шок, горе — так не зіграєш. Немає таких талановитих акторів.

Здається, Скотт більше мене не слухає. Він не зводить затьмарених очей з двері спальні, скидається, ліжко поглинає його, як сипучий пісок.

— Залишайтеся в мене, — пропоную я. — Спробуйте поспати.

Він дивиться на мене, на обличчі з’являється щось схоже на посмішку.

— А ви не проти? — перепитує він. — Це було б… я був би дуже вдячний. Мені важко спати вдома. І річ не лише в людях, що полюють навколо будинку, намагаючись до мене дістатися. Річ не тільки в цьому. Річ у ній. Вона всюди, я постійно її бачу. Спускаюся вниз, не дивлюся, примушую себе не дивитися, проте, коли минаю вікно, змушений повертатися назад, перевіряю, чи не сидить вона там, на веранді. — Я відчуваю, як жалять сльози, коли він мені про це розповідає. - Їй подобалося там сидіти, розумієте — на тій невеличкій веранді в нашому будинку. Їй подобалося сидіти назовні та спостерігати за потягами.

— Знаю, — запевняю я, поклавши руку йому на плече. — Іноді я там її бачила.

— Постійно чую її голос, — додає він. — Постійно чую, як вона мене кличе. Лежу в ліжку та чую, як вона кличе мене з вулиці. Увесь час думаю, що вона там. — Скотт увесь тремтить.

— Лягайте, — наказую я й забираю чашку в нього з рук. — Відпочивайте.

Коли я переконуюся, що він заснув, лягаю поряд, моє обличчя лише в кількох сантиметрах від його лопатки. Заплющую очі та прислухаюся до свого серцебиття, як кров пульсує на шиї. Вдихаю його сумний, затхлий запах.

Коли я прокидаюся за кілька годин, його поряд уже немає.

Відчуваю себе зрадницею. Він пішов лише кілька годин тому, а я ось вона — прямую на зустріч з Камалем, щоб ще раз зустрітися з чоловіком, який, на думку Скотта, убив його дружину. Його дитину. Мене нудить. Чи то слід було розповісти йому про власні плани, пояснити, що роблю це лише задля нього. Тільки я не впевнена, що я роблю це заради нього, і плану в мене насправді немає.

Розповім дещо про себе. Ось і весь план на сьогодні. Розповім щось із реального життя. Зізнаюся, що хотіла дитину. І подивимось — можливо, якось спровокую його: на неприродну відповідь, будь-яку нетипову реакцію. Побачимо, куди така стратегія мене заведе.

Стратегія провалюється.

Він починає ставити питання про те, як я почуваюся, коли востаннє пила.

— У неділю, — відповідаю я.

— Чудово. Насправді чудово. — Він складає руки на колінах. — Маєте чудовий вигляд. — Він посміхається, і я не бачу в ньому вбивцю. Дивно, чого ж мені здалося минулого разу? Невже примарилося?

— Минулого разу ви питали мене, з чого я почала пиячити. — Він киває. — Я була пригнічена, — починаю я. — Ми намагалися… Я намагалася завагітніти. Не змогла, й це мене пригноблювало. Тоді все й розпочалося.

І відразу ж виявляю, що знову ридаю. Неможливо протистояти доброзичливості незнайомців. Тих, хто дивиться на тебе, хто тебе не знає, хто каже тобі: усе буде гаразд, що б ти не зробив, ти страждав, тобі було боляче, тож ти заслуговуєш прощення. Я довіряюся йому й забуваю — укотре — що тут роблю. Я не слідкую за його реакцією, не вдивляюся в його очі, намагаючись побачити натяк на провину чи то підозру. Дозволяю себе втішити.

Він люб’язний, розсудливий. Він говорить про стратегії, які допомагають подолати нещастя, нагадує, що на моєму боці молодість.

Тож, напевно, стратегія не провалилася, оскільки я залишаю кабінет Камаля Абдика веселішою, з надією в серці. Він допоміг мені. Сиджу в потягу, намагаюся пригадати вбивцю, якого в ньому побачила, але я більше його не бачу. Я намагаюся розгледіти в ньому чоловіка, який здатен вдарити жінку, розтрощити їй череп.

Перед очима постає жахливе, ганебне видовище: Камаль з його чутливими руками, його манерою заспокоювати, його шиплячою вимовою — у протилежність велетенському, кремезному Скотту, такому несамовитому відчайдуху. Доводиться нагадати собі, що теперішній Скотт — не той Скотт, яким він був раніше. Доводиться нагадувати собі, яким він був до всього, що сталося. А тоді доводиться визнати, що я не знаю, яким був Скотт до всього, що сталося.

Потяг зупиняється на семафорі. Я роблю ковток із холодної бляшанки джину з тоніком, дивлюся на його дім, її веранду. Я добре впоралася, однак потрібно було випити. Спиртне надає хоробрості. Я їду побачитися зі Скоттом, але передусім мені потрібно оминути всі небезпеки Бленгейм-роуд: Тома, Анну, поліцію, журналістів. Тунель під колією із уривками жахливих спогадів про кров. Але він попросив мене завітати, я не змогла відмовити.

Вчора поліція знайшла маленьку дівчинку. Те, що від неї лишилося. Її було поховано на фермі, неподалік східного узбережжя, саме там, де поліції й указали. Сьогодні про це писали всі газети:

«Поліція розпочала розслідування смерті дитини після того, як були знайдені останки тіла в саду поряд з будинком неподалік Голкгема, на півночі Норфолка. Тіло було знайдено після того, як поліцію під час проведення іншого розслідування — загибелі Меґан Гіпвелл із Вітні, повідомили про можливе вбивство. Тіло самої Меґан було знайдено в Корлі-Вудс минулого тижня».

Коли вранці я побачила ці новини, одразу ж зателефонувала Скотту. Він не відповів, я залишила повідомлення, висловила співчуття. Удень він передзвонив.

— З вами все гаразд? — запитала я.

— Не зовсім. — Голос п’яний.

— Співчуваю… вам щось потрібно?

— Мені потрібна людина, яка не стане дорікати: «я ж тобі казала».

— Перепрошую?

— Сьогодні в мене весь день сиділа мама. Вочевидь, вона давно все знала: «Щось не так у цій дівчині, чогось бракує, ані родини, ані друзів. Звідки взялася — невідомо». Дивно, чому вона мені ніколи нічого не казала? — Дзвін розбитого скла, лайка.

— З вами все гаразд? — допитувалася я.

— Ви можете приїхати? — запитав він.

— До вас?

— Так.

— Я… поліція, журналісти… я не впевнена…

— Будь ласка. Мені потрібна компанія. Людини, яка б знала Меґан, яка б її любила. Людини, яка не вірить усім цим…