Надворі жахливий скрип — на семафорі зупиняється потяг до Лондона, ніби нігтями шкрябають по дошці. Я стискаю зуби, ще раз роблю великий ковток і тут звертаю увагу на час — господи, майже сьома година! Еві досі спить, він за хвилину має бути вдома, і тільки-но думаю, що він повернеться додому будь-якої миті, як чую брязкання ключів у замку, моє серце зупиняється.

Я квапливо закриваю ноутбук, підстрибую, із грохотом збиваю стілець. Еві прокидається, починає плакати. Ставлю комп’ютер на стіл, перш ніж він заходить у кімнату, але він помічає: щось сталося, він прискіпливо дивиться на мене, запитує:

— Що коїться?

— Нічого, нічого, — відповідаю я. — Випадково збила стілець.

Він підхоплює Еві з візочка, пестить, я потайки кидаю на себе погляд у дзеркало в коридорі: обличчя бліде, губи в темно-червоному вині.

Кеті влаштувала для мене співбесіду. Її подруга відкрила рекламну фірму, і жінці потрібен помічник. По суті то славетна робота секретаркою і платили за неї копійки, але мені було байдуже. Ця жінка готова зустрітися зі мною без усіляких рекомендацій — Кеті розповіла їй історію про те, що в мене був нервовий зрив, однак зараз я повністю одужала. Співбесіду призначено на завтрашній день, у власниці фірми вдома — вона керує справою зі службового приміщення, яке прилаштувала під власну контору на задвірку. Так сталося, що вона також мешкає у Вітні. Тож цілий день я мала намір надавати блиску власному резюме та відточувати майстерність співбесіди. Я саме цим і займалася, коли раптом зателефонував Скотт.

— Я сподівався, ми зможемо поговорити, — промовив він.

— Нам немає потреби… я хочу сказати, тобі немає потреби виправдовуватися. То була… ми обидва знаємо, що то була помилка.

— Знаю, — сумно відповів він, схожий не на того розлюченого Скотта з моїх кошмарів, а на того розчавленого Скотта, який сидів на моєму ліжку та розповідав про свою загиблу дитину. — Але мені справді потрібно з тобою поговорити.

— Певна річ, — погодилася я. — Певна річ, ми можемо поговорити.

— Віч-на-віч?

— Розумієш… — Менше за все мені хотілося повертатися до того будинку. — Мені дуже прикро, але сьогодні я не можу.

— Рейчел, будь ласка. Це дуже важливо. — У голосі лунав відчай, і, попри все, мені стало його шкода. Я намагалася вигадати виправдання, коли він знову почав благати: — Будь ласка! — Тож я погодилася й пожалкувала про це, тільки-но згода злетіла з моїх вуст.

У газети потрапила історія про дитину Меґан — про її першу загиблу дитину. Відверто кажучи, то була історія про батька дитини. Вони дізналися, хто він. Його ім’я — Креґ Маккензі, він помер в Іспанії від передозування героїном чотири роки тому. Тож смерть виключає його зі списку підозрюваних. Для мене ця версія завжди звучала неправдоподібно — якщо хтось і хотів покарати Меґан за те, що вона скоїла, зробив би це багато років тому.

І що залишається? Залишаються два ймовірні підозрювані: чоловік і коханець. Скотт і Камаль. Або якийсь випадковий чоловік, який напав на неї на вулиці — серійний вбивця-початківець? Невже вона перша жертва серії, Вілма Маккен,[7] Полін Рид?[8] І хто, врешті-решт, стверджує, що вбивця — чоловік? Меґан Гіпвелл була тендітною жінкою, невеликою на зріст. Крихітною, немов пташка. Щоб розбити їй голову, багато сили не потрібно.

Перше, що помічаю, коли він відчиняє двері, - це запах. Тхне потом і пивом, чимось мерзенним та кислим, а попри це — чимось більш жахливим. Якоюсь гниллю. На Скоттові спортивні штани та брудна сіра футболка, в нього сальне волосся, липка шкіра, можливо, висока температура.

— З тобою все гаразд? — запитую я, він лише посміхається. Зрозуміло — пиячив.

— Усе гаразд, заходь, заходь. — Я не маю бажання, однак заходжу в дім.

Фіранки на вікні, що виходить на вулицю, закриті, вітальня оповита червонуватою імлою, що пасує і до спеки, і до запаху, що тут стоїть.

Скотт прямує на кухню, відчиняє холодильник, дістає пляшку пива.

— Проходь, сідай, — запрошує він. — Пригощайся. — Посмішка не сходить з його обличчя — така похмура, безрадісна. У його обличчі щось неприємне: там досі відбито презирство, що я помітила суботнім ранком після того, як ми переспали.

— Я не можу залишатися надовго, — кажу я. — У мене завтра співбесіда, потрібно підготуватися.

— Серйозно? — він здивовано підводить брови. Він сідає, ногою штовхає мені стілець. — Сідай та випий, — більше схоже на наказ, ніж на запрошення. Я сідаю навпроти нього, він штовхає мені пляшку пива. Я беру, роблю ковток. Надворі чутно голоси — день, на вулиці граються діти — і, попри їхній галас, віддалений знайомий гуркіт потягів.

— Учора поліція отримала результати аналізу ДНК, — повідомляє Скотт. — Увечері до мене завітала детектив Райлі. — Він очікує, що я скажу. Але я побоююсь сказати щось не те, тому продовжую мовчати. — Дитина не моя. Вона була не від мене. І найсмішніше, що не від Камаля. — Він сміється. — Тож в неї був ще один коханець! Можеш повірити? — Його посмішка жахає. — Тобі про це нічого не відомо, ні? — Посмішка зникає з обличчя, у мене погане передчуття, дуже погане передчуття. Я підводжуся, роблю крок у напрямку дверей, але він стоїть переді мною, хапає за руки, силоміць саджає назад на стілець.

— Сідай, чорт забирай! — Він хапає мою сумочку та жбурляє в куток кімнати.

— Скотте, я не розумію, що відбувається…

— Облиш! — волає він, нахиляючись наді мною. — Ви ж з Меґан були такі добрі подружки! Ти повинна знати всіх її коханців!

Йому все відомо. І коли мені це спадає на думку, він одразу ж помічає все з обличчя, нахиляється ближче, я відчуваю затхлий подих, і вмовляє:

— Ну ж бо, Рейчел. Розповідай!

Я хитаю головою, він розмахує рукою та збиває пляшку пива, що стоїть переді мною. Пляшка котиться поверхнею столу й розбивається на кахельній підлозі.

— Ви з нею навіть не були знайомі! — кричить він. — Усе, що ти мені говорила, суцільна брехня.

Я нахиляю голову, підводжуся, мимрячи:

— Мені шкода, пробач. — Я намагаюся обійти стіл, забрати сумочку, телефон, але він знову хапає мене за руку.

— Навіщо ти так учинила? — запитує він. — Що тебе спіткало на це? Що з тобою?

Він дивиться, не зводячи з мене очей, я боюся його, проте водночас розумію, що питання він ставить обґрунтоване. Я маю йому пояснити. Я не забираю руки — нехай його пальці занурюються в мою плоть — і намагаюся говорити чітко та спокійно. Намагаюся не плакати. Не панікувати.

— Хотіла, щоб ти дізнався про Камаля, — зізнаюся я. — Я бачила їх разом, як уже тобі казала, однак ти не звернув би уваги на мої слова, якби я тобі зізналася, що просто дівчина з потяга. Мені було потрібно…

— Тобі було потрібно! — він відпускає мою руку, відвертається. — Ти розказуєш мені, що тобі було потрібно… — голос його стає тихішим, він заспокоюється. Я глибоко дихаю, щоб утамувати серцебиття.

— Я бажала тобі допомогти, — продовжую я. — Мені відомо, що поліція завжди підозрює чоловіка, тому я хотіла, щоб ти знав… знав, що був ще хтось…

- І ти вигадала всю цю історію про знайомство з моєю дружиною? Ти хоча б уявляєш, як божевільно це все звучить?

— Уявляю.

Прямую до кухонного столу, беру ганчірку для миття посуду, потім стаю рачки та витираю пролите пиво. Скотт сідає, поставивши лікті на коліна, схиливши голову.

— Вона виявилася не такою людиною, як я звик думати, — зізнається він. — Я й гадки не мав, хто вона.

Я викручую ганчірку у зливник, ополіскую руки холодною водою. Моя сумочка від мене на відстані простягнутої руки, в куті кімнати. Я рухаюся в її бік, але Скотт підводить на мене погляд, і я зупиняюся. Стою спиною до столу, ухопившись руками за край, щоб не впасти. Щоб заспокоїтися.