Потім двері різко відчинилися, вийшов чоловік — у мене навіть не було часу як слід його роздивитися, проте я достеменно знаю, що це він. Дізналася так само, як і вперше, коли його побачила, зрозуміла, що він — не Скотт, хоча він був лише тінню, що сунулася на неї — лише враження, що людина висока, з непевними, млявими рухами. Він простягнув мені руку.

— Міс Ватсон?

Я здійняла на нього очі, зустрілася з ним поглядом, відчула, як електричний струмінь пробіг уздовж спини. Я вкладаю долоню в його простягнуту руку. Рука тепла та суха, така велика, цілком огортає мою руку.

— Будь ласка, — запросив він, наказуючи мені прямувати за ним до кабінету. Я послухалася, увесь час відчуваючи нудоту та запаморочення. Я йшла її кроками. Вона робила те саме. Сиділа навпроти нього в кріслі, куди він запропонував сісти й мені, напевно, він так само складав руки під підборіддям, як зробив сьогодні, напевно, так само їй кивав зі словами: — Гаразд, про що сьогодні волієте зі мною поспілкуватися?

Усе в ньому було теплим: його рука, коли я її тиснула; його очі; голос. Я оглядала його обличчя, шукаючи будь-яких натяків на злобне чудовисько, яке розтрощило Меґан голову; сліди травмованого біженця, який втратив родину. І не бачила жодного. І на певний час я сама забуваюся. Забуваю його боятися. Я сиджу в нього в кабінеті й ані краплі більше не жахаюся. Важко ковтнула, намагаючись пригадати, що маю говорити, потім розпочала. Зізналася йому, що вже чотири роки як у мене проблеми з алкоголем, що моя слабкість до спиртного коштувала мені шлюбу та роботи, вона, вочевидь, коштувала мені здоров’я, і я побоююся, що й здорового глузду.

— Я не пам’ятаю деяких речей, — зізналася я. — Непритомнію та не можу пригадати, де була та що робила. Іноді я гадаю, чи не зробила, чи не сказала чогось жахливого — і не пам’ятаю. Якщо… якщо хтось мені розповідає про мої вчинки, вони навіть мені не притаманні. Здається, що то була не я. Тому так важко відчувати відповідальність за речі, яких не пам’ятаєш. І мені ніколи не було по-справжньому прикро. Я почуваюся прикро, але я мовби звільнена від того, що накоїла. Таке відчуття, що цей учинок мені не належить.

Зізналася у всіх гріхах, розповіла всю правду, розголосила йому все в перші ж хвилини знайомства. Я настільки була готова у всьому зізнатися — тільки й чекала кому розповісти. Проте цією людиною не мав би бути саме він. Він слухав, не зводячи з мене своїх чистих бурштинових очей, склавши руки, і не ворушився. Він не оглядав кабінет, не робив нотаток. Він слухав. І, врешті-решт, ледь помітно кивнув та промовив:

— Ви волієте брати на себе відповідальність за те, що скоїли, але вам важко це робити, відчувати відповідальність повною мірою, якщо нічого не пам’ятаєте?

— Так, саме так, в «яблучко».

— А як люди взагалі беруть відповідальність? Можна вибачитися — і навіть якщо ви не пам’ятаєте, у чому винні, це не означає, що ваше вибачення й почуття за вашими вибаченнями — нещирі.

— Однак я хочу відчувати цю провину. Хочу відчувати себе… гірше.

Дивні речі кажу, але постійно так думаю. Я відчуваю себе не такою вже безсовісною. Знаю, за що я відповідальна, знаю всі ганебні речі, що скоїла, навіть якщо не пам’ятаю подробиць, — проте від усіх цих подій я ніби віддаляюся. Я відчуваю їх за крок від себе.

— Ви вважаєте, що маєте почуватися гірше, ніж почуваєтеся? Вам недостатньо погано через ваші помилки?

— Так.

— Рейчел, ви тільки-но зізналися мені, що втратили свій шлюб, втратили роботу — невже ви вважаєте, що такого покарання недостатньо?

Я похитала головою.

Він трохи відкинувся на спинку стільця.

— На мій погляд, ви надто жорстокі до себе.

— Ні.

— Гаразд. Як скажете. Ми могли б трохи повернутися назад? До тієї миті, коли почалися проблеми. Ви сказали, що це сталося… чотири роки тому? Ви можете розповісти про той час?

Я втрималася. Ще не до кінця мене приспав його теплий голос, його ласкаві очі. Я не була цілком безнадійною. Я не збиралася розповідати йому всю правду. Не воліла зізнаватися йому, як я бажала мати дитину. Я вже розповіла, що мій шлюб зруйновано, що я впала в депресію, що завжди любила випити, однак ситуація вийшла з-під контролю.

— Ваш шлюб зруйновано… ви пішли від чоловіка, чи то він від вас пішов, чи… ви обидва вирішили?

— Він закрутив роман, — сказала я. — Він зустрів іншу жінку, закохався. — Камаль кивнув, очікуючи продовження. — Однак він не винен. У всьому винна я сама.

— Чому ви так вважаєте?

— Я ще раніше почала пиячити…

— Тож не роман вашого чоловіка став спусковим гачком?

— Ні, я вже пиячила, через моє пияцтво він відсторонився, саме тому він припинив…

Камаль чекав, не спонукав продовжувати, просто дозволяв сидіти в себе в кабінеті й чекав, коли я промовлю ці слова вголос.

— Тому він припинив мене кохати, — закінчила я.

Ненавиджу себе за те, що розревілася в нього на очах. Не розумію, чому не змогла втриматися. Не слід було розповідати про реальні події, треба було приходити з цілковито вигаданими проблемами якоїсь вигаданої особистості. Слід було краще підготуватися.

Ненавиджу себе за те, що дивилася на нього та на мить повірила, що він до мене щось відчуває. Оскільки, судячи з його погляду, він щось до мене відчував — не просто співчував, а ніби розумів мене, ніби я була тією людиною, якій він бажав допомогти.

— Виходить, Рейчел, що ви почали пити ще до того, як ваш шлюб було зруйновано. Зможете назвати причину, що лежить в основі? Я хочу сказати, що не всі можуть. Деякі люди вважають, що просто скотилися до депресивного чи то залежного стану. У вас сталося щось особливе? Тяжка втрата тощо?

Похитала головою, знизала плечима. Не збиралася нічого йому розповідати. У цьому йому не зізнаюся.

Він почекав кілька секунд, потім квапливо поглянув на годинник на столі.

— Можливо, продовжимо іншим разом? — запропонував він із посмішкою. Я охолонула.

Усе в ньому було теплим — руки, очі, голос — усе, крім посмішки. Коли він посміхався, ніби вишкірявся, я побачила в ньому вбивцю. Живіт скрутило, серце знову несамовито закалатало, я покинула його кабінет, навіть не потиснувши простягнутої руки. Несила було його торкатися.

Я розумію, правда, розумію, що в ньому побачила Меґан. І річ не в тім, що він дивовижно привабливий. Ще він спокійний і надійний, він випромінює терпіння та доброзичливість. Людина наївна, довірлива, просто збентежена може не помітити під цією маскою спокою, що він справжній вовк. Я це усвідомлюю. Майже годину з мене витягували зізнання. Я дозволила собі розкритися перед ним. Забула, хто він є. Зрадила Скотта, зрадила Меґан, я відчуваю через це провину.

Але найбільше я відчуваю провину через те, що бажаю повернутися.

Знову наснився той самий сон, де я зробила щось ганебне, де всі повстали проти мене, усі стали на бік Тома. Де мені несила пояснити, чи то навіть вибачитися, тому що я не знаю, у чому річ. Перебуваючи між сном та безсонням, розмірковую про справжню чвару, що трапилася давним- давно — чотири роки тому — після того, як наша перша та єдина спроба ЕКЗ виявилася невдалою, коли я хотіла спробувати ще раз. Том відповів, що в нас немає грошей, і я утрималася від питань. Мені було відомо, що в нас немає грошей — ми брали велику заставу, у Тома були борги через невдалу справу, на яку вмовив його батько — мені довелося якось із цим погодитися. Мені лишалося сподіватися, що одного дня в нас з’являться гроші, а доти змушена була придушувати сльози, гарячі та швидкі, які наверталися на очі щоразу, коли я бачила незнайомку з животом, кожного разу, коли чула від когось щасливі новини.

Минуло кілька місяців після невдалої спроби ЕКЗ, коли Том розповів мені про подорож. До Веґаса, на чотири дні, подивитися великий бій та трохи спустити пару. Лише він та кілька його давніх приятелів — людей, яких я ніколи не бачила. Подорож коштувала силу-силенну грошей, я точно знаю, бо бачила заброньовані квитки на літак і номер у готелі в його поштовій електронній скриньці «Вхідні». Навіть гадки не маю, скільки коштували квитки на сам поєдинок — не думаю, що були дешеві. На наступну спробу ЕКЗ цього б не вистачило, проте це був би гарний початок. Ми страшенно через це посварилися. Подробиць я вже не пам’ятаю, по тому цілий день пиячила, розмірковуючи над тим, як зустрінуся з ним віч-на-віч, тож коли ми заговорили про це — сталося найгірше. Пам’ятаю його холодність наступного дня, його відмову обговорювати ту подорож. Я пригадую, як він розповідав мені рівним розчарованим тоном, що я робила та говорила, як я розбила рамку з нашою весільною світлиною, як кричала, що він егоїст, як називала ні на що не здатним чоловіком, невдахою. Пам’ятаю, як сильно ненавиділа себе того дня.