У кімнаті сутеніє та сутеніє, доки я знову не опиняюся там: лежу у воді, її тіло притиснуте до мого, із мене за головою мерехтить свічка. Я навіть чую, як вона плавиться, відчуваю запах воску, прохолодний вітерець на шиї та плечах. Я важка, тіло занурюється в тепло. Я виснажена. І раптом свічка гасне, мені стає холодно. По-справжньому холодно, клацають зуби, усе тіло тремтить. Здається, що й весь будинок здригається, вітер свище, відриваючи шифер з даху.

— Я заснула, — продовжую я і більше нічого не можу сказати, оскільки знову її відчуваю, уже більше не в себе на грудях, її тільце між моєю рукою та краєм ванни, обличчям у воді. Нам обом дуже холодно.

На мить жоден з нас не рухається. Мені несила дивитися на нього, проте, коли підводжу очі, він не жахається мене. Не каже ані слова. Обіймає мене за плече, притискає до себе, я обличчям занурююся йому в груди. Вдихаю його запах, очікую, коли відчуватиму себе інакше, хоч яке полегшення, на краще чи то на гірше, але тепер про мою таємницю знає ще одна жива душа. Відчуваю полегшення, оскільки завдяки його реакції розумію, що вчинила правильно. Він не гнівається на мене, не вважає мене чудовиськом. Тут я в безпеці, поряд з ним я в цілковитій безпеці.

Не знаю, як довго я залишаюся в його обіймах, але, коли знову приходжу до тями, у мене дзеленчить телефон. Я не відповідаю на дзвінок, однак за мить телефон видає звуковий сигнал — надійшло текстове повідомлення. Від Скотта. «Ти де?» За секунду знову оживає телефон. Цього разу Тара. Я відриваюся від обіймів Камаля, відповідаю.

— Меґан, не знаю, чим ти зайнята, але маєш зателефонувати Скотту. Він уже чотири рази телефонував. Я сказала, що ти відійшла до крамниці купити вина, проте гадаю, він мені не повірив. Він запевняє, що ти не відповідаєш на дзвінки. — Тара сердиться, я розумію, що повинна її заспокоїти, але не маю сил.

— Добре, — відповідаю я. — Дякую. Я зараз до нього зателефоную.

— Меґан… — каже вона, однак я натискаю відбій, не слухаючи її далі.

Початок одинадцятої, я в Камаля вже понад дві години. Вимикаю телефон, повертаюся до Камаля.

— Не хочу йти додому, — зізнаюся я.

Він киває, проте й не запрошує залишитися. Натомість каже:

— Можеш повернутися, якщо забажаєш. Іншим разом.

Я роблю крок уперед, скорочуючи відстань між нашими тілами, стаю навшпиньки та цілую його в губи. Він мене не відштовхує.

Вчора мені наснилося, що я сама блукаю в лісі. Світанок чи, навпаки, сутінки — я не певна, але в лісі, крім мене, ще хтось є. Я нікого не бачила, лише знала, що вони там, полюють на мене. Я не бажала бути поміченою, воліла втекти, проте не могла: кінцівки надто важкі, а коли намагалася закричати — жодного звуку не видавала.

Коли прокидаюся, крізь щаблі жалюзі струменить сонячне світло. Дощ, зробивши свою справу, ущух. У кімнаті тепло, однак жахливо смердить чимось згірклим і кислим — із четверга я майже не виходила звідси. За дверима я чую гудіння та скавучання пилосмока. Кеті прибирає в будинку. Пізніше вона кудись піде; коли її не буде, я зважуся вийти. Не знаю, що робитиму, однак здається, не зможу себе реабілітувати. Ще один день п’яного забуття, можливо, і настане завтра.

Телефон коротко дзенькає, інформуючи про те, що сідає батарея. Беру його, щоб увімкнути заряджатися, помічаю два неприйнятих дзвінки ще від учора. Набираю голосову пошту. Одне повідомлення.

— Рейчел, привіт, це мама. Слухай, завтра я приїжджаю до Лондона. У суботу. Потрібно пройтись по крамницях. Ми могли би десь зустрітися, випити кави? Люба, зараз не найкращі часи, щоб ти приїздила погостювати. Розумієш… я… в мене новий приятель, і ми тільки почали зустрічатися, — вона хихикає. — Хай там як, я з радістю позичу тобі грошей, щоб ти якось протрималася кілька тижнів. Поговоримо про це завтра. Добре, люба. Бувай.

Я маю намір бути з мамою цілком відвертою, розповісти достеменно, наскільки все погано. І таку бесіду я не бажаю розпочинати на тверезу голову. Стягую себе з ліжка: можу зараз сходити до крамниці й пропустити пару склянок до того, як їхати на зустріч з мамою. Заморити черв’ячка. Я знову дивлюся на телефон, перевіряю неприйняті дзвінки. Один від мами, другий від Скотта. Повідомлення він залишив за чверть до першої ночі. Сиджу в кімнаті з телефоном у руці, обдумуючи, чи варто йому телефонувати. Не зараз, надто рано. Можливо, пізніше? Після першої склянки, тільки не після другої.

Підключаю до телефону зарядку, підіймаю жалюзі, відчиняю вікно, потім прямую до ванної кімнати, встаю під холодний душ. Мию голову, деру шкіру, намагаюся не прислухатися до голосу в своїй голові, який віщує мені: дуже дивно, коли чоловік телефонує серед ночі іншій жінці, якщо не минуло ще й двох діб з того часу, як було знайдено тіло його дружини.

Дощ припинився, і сонце проривається крізь товсті білі хмари. Я таки придбала собі одну з тих невеликих пляшок вина — одну-єдину. Не слід було, однак обід з мамою коштуватиме сили волі навіть завзятому тверезнику. Одначе вона пообіцяла переказати на мій рахунок 300 фунтів, тож це не просто змарнований час.

Я не стала зізнаватися, наскільки все погано. Не повідомила, що вже кілька місяців без роботи, що мене звільнено (вона вважає, що її гроші допоможуть мені звести кінці з кінцями, доки мені не виплатять гроші — допомогу при звільненні через скорочення штату). Я не розповіла їй про те, наскільки все погано щодо алкоголю, а сама вона не помітила. Але помітила Кеті. Коли ми бачилися сьогодні вранці, вона прискіпливо на мене подивилася й сказала: «Господи боже, з ранку вже прийняла?» Не знаю, як вона це робить, але завжди помічає, коли я вип’ю. Навіть якщо я випила лише півсклянки, вона дивиться на мене й одразу ж здогадується.

— Бачу по твоїх очах, — зізнається вона, коли я пересвідчуся, дивлячись в дзеркало — така сама, нічого не змінилося. Їй уривається терпець, разом зі співчуттям. Я маю зупинитися. Тільки не сьогодні. Сьогодні надто важкий день.

Я мала б бути до такого готова, мала б на це очікувати, але чомусь виявилась неготовою. Сіла в потяг — вона всюди, її обличчя посміхається з кожної газетної шпальти: вродлива білявка, щаслива Меґан. Вона дивиться прямо у вічко камери, прямо на мене.

Хтось залишив у вагоні свою «Таймс», і я прочитала статтю. Вчора проводили офіційне впізнання, розтин тіла проводитимуть сьогодні. Прес-секретар поліції повідомила, що «причину загибелі місіс Гіпвелл, імовірніше, буде важко з’ясувати, оскільки тіло певний час пролежало на вулиці, до того ж кілька днів перебувало у воді». Дивлячись на її усміхнену фотографію в газеті, про таке жахливо навіть думати. Ось такий вигляд вона мала тоді, а який — зараз?

Ще в статті згадується Камаль, його арешт та звільнення, а потім заява детектива Ґаскілла, який запевнив, що «поліція перевіряє декілька версій»; на мій погляд, це говорить про те, що в них немає жодних зачіпок. Я складаю газету, кидаю на підлогу біля своїх ніг. Більше не в змозі на неї дивитися. Не хочу читати цих порожніх, безнадійних слів.

Я тикаюся лобом у вікно. Невдовзі ми проїдемо повз номер двадцять три. Я озираюся, лише на мить, проте ми надто далеко, щоб щось розгледіти з цієї колії. Продовжую думати про той день, коли побачила Камаля, про те, як він її поцілував, про те, як я розгнівалася, як мені кортіло подивитися їй у вічі. І що б сталося, якби я здійснила своє бажання? Що б сталося, якби з’явилася тут, постукала їй у двері, спитала, що, чорт забирай, вона собі задумала? Продовжувала б вона зараз сидіти тут, на власній веранді?

Я заплющую очі. В Норткоті заходять люди, хтось сідає поряд зі мною. Я навіть не розплющую очей, проте така поведінка здається мені надто дивною, оскільки потяг напівпорожній. На потилиці починає ворушитися волосся. Відчуваю запах лосьйону після гоління, який перебивав запах цигарок, і розумію, що цей запах мені знайомий.