Зрозуміло, я була неправа, коли говорила йому такі образливі речі, проте зараз мені спадає на думку, що в мене були підстави сердитися. У мене були всі підстави гніватися, чи не так? Ми намагалися народити дитину — невже ми не були готові до самопожертви? Я б дозволила собі руку або ногу відтяти, якби через це могла б мати дитину. Невже він не міг утриматися від вік-енда у Веґасі?

Ще трохи розмірковую над цим у ліжку, потім підводжуся, вирішую прогулятися, оскільки, якщо нічим не займуся, обов’язково завітаю до крамниці на розі. З суботи я не п’ю. Я відчуваю внутрішню боротьбу, нестерпне бажання осушити пляшку. Слід викинути такі бажання з голови, розчавити несвідомим відчуттям. Потрібно завершити справу, великий сором усе кидати на півшляху.

Ешбері не найкраще місце для прогулянок, тут лише крамниці та околиці, навіть пристойного парку немає. Прямую крізь центр містечка, тут непогано, коли більше на вулицях нікого немає. Весь фокус у тому, щоб ошукати себе саму, що ти кудись прямуєш: просто обираєш місце та рушаєш туди. Я вибрала церкву на початку Плізанс-роуд, за чотири кілометри від квартири Кеті. Туди я ходила на зустріч з анонімними алкоголіками. До місцевого центру не пішла, оскільки жахалася зустріти там тих, із ким щодня стикаєшся на вулиці, у супермаркеті, у потягу.

Коли дістаюся церкви, повертаю та прямую додому, рішуче крокую в той бік — ділова жінка, яка має, куди йти. Нормально. Дивлюся на зустрічних перехожих — ось біжать два чоловіки з наплічниками на спинах, готуються до марафону; молода жінка в білій спідниці та білих кросівках, черевики на підборах у сумці, поспішає на роботу. Цікаво, що вони приховують? Вони бігають, щоб перестати пиячити? Біжать, щоб залишатися у формі? Чи думають вони про вбивцю, з яким познайомилися вчора? Того, з яким вони знову воліють зустрітися.

Це вже ненормально.

Я майже вдома, коли це бачу. Я замріялася, гадаючи, чого насправді слід досягти під час зустрічей із Камалем: невже я насправді планую перетрусити шухляди в його столі, якщо він раптом вийде з кабінету? Чи спровокувати його, щоб він якось проговорився? Ступити на небезпечну територію? Велика вірогідність, що він набагато розумніший за мене; велика вірогідність, що він помітить мій прихід. Урешті-решт, йому відомо, що про нього писали в газетах — напевно, він пильно стежить за тим, щоб ті, з ким він спілкується, не витягували з нього історії, бодай якусь інформацію.

Саме про це я розмірковую, коли минаю, опустивши голову та очі, невелику крамницю праворуч, намагаючись не дивитися через можливості, що вона відкриває, але краєчком ока помічаю її ім’я. Здіймаю голову та бачу велетенські літери на головній шпальті бульварної газети: «Невже Меґан була дітовбивцею?»

Я була з дівчатами в центрі для батьків та малечі «Ен-сі-ті» поряд з машинами-автоматами Старбакс, коли це сталося. Ми сиділи на своєму звичайному місці біля вікна, малеча по всій підлозі розсипала конструктор «Леґо», Бет намагалася (вже вкотре) переконати мене приєднатися до свого клубу, і тут з’явилася Даян. У неї був такий вираз обличчя, така пихатість людини, яка має намір повідомити надзвичайно соковиті плітки. Вона ледь стримувалася, коли намагалася запхати свого візочка для двійнят у двері.

— Анно, — промовила вона з похмурим обличчям, — ти це читала? — і підняла вгору газету. Я оніміла, побачивши заголовок: «Невже Меґан була дітовбивцею?» Я витріщалася на букви й, як це не безглуздо, розридалася. Еві злякалася. Вона почала ревіти. Який жах!

Я пішла до вбиральні умитися (й умити Еві), коли повернулася, всі розмовляли пошепки. Даян лукаво подивилася на мене й спитала:

— З тобою все гаразд, люба? — одразу видно, що вона насолоджується реакцією.

Я мала піти, несила було залишатися. Всі дівчата поводилися, наче страшенно занепокоєні, всі співчували, як жахливо я, мабуть, почуваюся, проте на їх обличчях я бачила зовсім інше: майже неприхований осуд. Як я наважилася довірити дитину такому чудовиську? Напевно, я найгірша мати в світі.

Прямуючи додому, я намагаюся додзвонитися до Тома, але його телефон перемикає одразу ж на голосову пошту. Залишаю йому повідомлення, щоб зателефонував мені за першої-ліпшої нагоди — намагаюся говорити веселим, рівним голосом, але я тремчу, мої ноги хиткі, не тримають мене.

Газету купувати не стала, проте не змогла втриматися й прочитала історію онлайн. Досить непевна історія. «Джерела, наближені до розслідування справи Гіпвелл», твердять, що Меґан «могла бути якимось чином причетна до вбивства власної дитини» сім років тому. Ці самі «джерела» також припускають, що це могло слугувати мотивом для її вбивства. Детектив, який розслідує справу, — Ґаскілл, той самий, хто спілкувався з нами одразу ж після її зникнення, — не дає жодних коментарів.

Том передзвонив мені — в нього ще були заплановані зустрічі, тож він не міг повернутися додому. Він намагався мене заспокоїти, як належно фиркав, запевняв, що, найімовірніше, це все дурня.

— Тобі ж відомо, що не можна вірити й половині того, що друкують газети. — Я не надто метушилася, тому що саме він запропонував, щоб Меґан приходила допомагати з Еві. Напевно, він почувався жахливо.

І він мав рацію. Це могло бути неправдою. Проте хто став би вигадувати подібні історії? Навіщо вигадувати подібні речі? Не можу позбутися думки: «Так я і знала!» Я завжди відчувала, що з цією жінкою щось негаразд. Спершу мені здалося, що вона надто молода, однак справа була не лише в цьому: вона була якась відсторонена. Занурена в себе. Не стану брехати. Я рада, що вона пішла. Добре, що здихалися!

Я нагорі, у спальні, Том з Еві дивляться телевізор. Ми не розмовляємо. Сама винна! Тільки-но він увійшов у двері, я кинулася до нього.

Цілий день готувалася до цієї розмови. Не могла втриматися, не могла ховатися, вона була всюди, куди оком докинути. Просто тут, у моєму будинку, тримала мою дитину, годувала її, міняла підгузки, гралася з нею, поки я трохи відпочивала. Я постійно думала про ті часи, коли залишала Еві з нею наодинці — і мене нудило.

А потім мене охопила параноя. Таке відчуття, що увесь цей час, поки я живу в цьому будинку, за мною спостерігають. Спершу я списувала все на потяги. Всі ці безликі незнайомці, що витріщаються у вікна, дивляться прямо на нас — в мене навіть мурахи по тілу. Потяги — одна з причин, чому я не бажала від самого початку сюди переїздити, але Том наполіг. Сказав, що втратимо гроші, якщо будемо продавати.

Спершу потяги, потім Рейчел. Вона стежить за нами, зненацька з’являється на вулиці, телефонує у будь-який час. А потім навіть Меґан, коли вона була тут з Еві: я завжди відчувала, що вона крадькома спостерігає за мною, ніби оцінює, ніби судить, яка я мати, засуджуючи за те, що мені самій несила впоратися з дитиною. Знаю, безглуздо. А потім пригадую той день, коли до нас заявилася Рейчел і викрала Еві — я вся холодію й думаю: це вже зовсім не смішно.

Тож коли Том повертається з роботи — я вже вистигла для сварки. Висунула ультиматум: ми маємо звідси поїхати, я нізащо не залишуся в цьому будинку, на цій вулиці, знаючи про те, що тут відбувалося. Куди б я зараз не подивилася, всюди не тільки Рейчел, але й Меґан. Пригадую все, до чого вона торкалася. Усе — досить! Я сказала, що мені байдуже, чи отримаємо ми добру ціну за наш будинок, чи ні.

— Ти по-іншому заспіваєш, коли ми змушені будемо мешкати в набагато гірших умовах, коли не зможемо виплатити гроші застави, — цілком розсудливо відповів він. Я запитую, чи не зможе він попросити грошей у батьків — у них багато грошей, — але він відповів, що нічого в них випрошувати не збирається, ніколи в них ані копійки не брав, а потім він оскаженів, сказав, що більше не має наміру це обговорювати. Усе через його стосунки з батьками після того, як він покинув Рейчел заради мене. Не слід було мені навіть згадувати про них — він завжди сердиться.