— Анно…

— В них був роман. Ось і все. Більш нічого. Це взагалі не означає…

— Що він її вбив?

— Не кажи цього! — я вже волаю. — Не кажи так у присутності моєї дитини!

Я годую Еві вдруге сніданком, але цього разу вона вперше за кілька тижнів не висловлює незадоволення. Таке відчуття, що вона розуміє: в мене є більш нагальні турботи. Я обожнюю свою малу за розуміння. Відчуваю себе набагато спокійніше, коли ми повертаємося надвір, навіть незважаючи на те що Рейчел досі там, стовбичить біля паркану, спостерігаючи за потягом, що їде повз. Помітивши, що я повернулася на подвір’я, вона знов наближається до мене.

— Любиш їх, чи не так? — цікавлюсь я. — Потяги? А я їх ненавиджу. До біса ненавиджу ці поїзди!

Вона ледь помітно до мене посміхається. Помічаю, що на лівій щоці в неї глибока ямочка. Раніше я її не помічала. Вочевидь, нечасто бачила її усміхнену. Відверто кажучи, ніколи.

— Чергова брехня, — каже вона. — Він запевняв мене, що ти обожнюєш цей будинок, любиш у ньому все, навіть потяги. Він казав, що ти навіть не мріяла про те, щоб мешкати в новому будинку, що ти бажала переїхати саме сюди до нього. Попри те що спершу тут жила я.

Я хитаю головою.

— Якого біса він взагалі тобі про це розповідав? — питаю я. — Цілковита дурня! Уже два роки я намагаюся змусити його продати будинок.

Вона знизує плечима.

— Тому що він бреше, Анно. Постійно.

Темрява квітне. Я саджаю Еві на коліна, і вона вдоволено сидить — на сонечку її стало хилити на сон.

— Відповідно всі ці дзвінки… — починаю я. Лише тепер усе починає ставати на свої місця. — То не ти телефонувала? Я маю на увазі, іноді дзвонила ти, а іноді…

— Меґан? Так, мені здається, що так.

Яке безглуздя! Я розумію, що весь час ненавиділа іншу жінку, однак, коли я дізналася правду, любити Рейчел через це більше не стала. Попри все, дивлячись на неї таку — спокійну, зосереджену, тверезу, — я починаю розуміти, якою вона колись була. І це ще більше обурює мене, оскільки я починаю розуміти, чим вона його зачепила. Чого він у неї закохався.

Дивлюся на годинника. Початок на дванадцяту. Він пішов десь о восьмій. Можливо, навіть раніше. Тепер він напевно вже дізнався про телефон. Він уже, мабуть, певний час про нього знає. Можливо, припускає, що він вивалився з сумки. Вірогідніше, припускає, що він десь нагорі під ліжком.

— Давно ти дізналася? — цікавлюсь я. — Про роман.

— Я нічого не знала аж до сьогодні, - зізнається вона. — Я маю на увазі, що до сьогодні взагалі не розуміла, що відбувається. Мені лише було відомо… — Дякувати богові, вона замовкає, оскільки я не впевнена, що витримаю те, що вона казатиме про безбожність мого чоловіка. А думка про те, що ми з нею — я та гладка, сумна Рейчел — зараз перебуваємо в одному човні, просто нестерпна.

— Ти вважаєш, то його? — запитує вона. — Гадаєш, то його дитина?

Я дивлюся на неї, але її не бачу, бачу лише темряву, нічого не чую — лише шум у вухах, ніби море гуде, або над головою злітає літак.

— Що ти сказала?

— Ди… пробач. — Вона червоніє, ніяковіє. — Не слід було… Вона була вагітною, коли померла. Меґан була вагітною. Мені шкода.

Але їй взагалі не шкода. Я в цьому впевнена. Не хочу перед нею втрачати обличчя. Однак я опускаю очі, дивлюся на Еві і відчуваю сум, який досі ніколи ще не відчувала. Він накочує, мов хвиля, перехоплюючи подих. Брат Еві чи сестра Еві. Помер чи померла. Рейчел сідає поряд зі мною та обіймає мене за плечі.

— Мені дуже шкода, — знову повторює вона, і мені хочеться її стукнути. Від дотику її шкіри в мене мурахи по всьому тілу. Я хочу відштовхнути її, накричати, проте не можу. Вона дає мені досхочу поплакати, а потім каже чітким, сповненим рішучості голосом. — Анно, мені здається, нам час йти. Гадаю, ти маєш зібрати речі, свої та Еві, і потім ми підемо. Можеш на якийсь час оселитися у мене. Доки… доки все не владнається.

Я витираю очі та відстороняюся від неї.

— Я не піду від нього, Рейчел. У нього був роман, він… Уже не вперше, згодна? — я починаю сміятися, Еві також сміється.

Рейчел зітхає, підводиться.

— Ти ж розумієш, що річ не в його походеньках, Анно. Я бачу, ти все розумієш.

— Нам нічого не відомо, — заперечую я, але виходить якийсь шепіт.

— Вона сіла до нього в автівку. Того вечора. Я бачила її. Я це точно пам’ятаю — спершу я думала, що це ти, — продовжує вона. — Але я пам’ятаю. Зараз я вже все пам’ятаю.

— Ні, - Еві липкою ручкою затуляє мені рота.

— Анно, ми повинні звернутися до поліції. — Вона робить крок до мене. — Будь ласка. Не можна з ним залишатися.

Попри сонце я вся тремчу. Намагаюся пригадати останній візит Меґан, вираз його обличчя, коли вона повідомила, що більше не має можливості у нас працювати. Намагаюся пригадати, чи зрадів він? Чи засмутився? Виникають інші непрохані спогади: один з перших разів, коли вона приходила наглядати за Еві. Я мала піти на зустріч з подружками, але так втомилася, що пішла нагору спати. Доки я спала, додому, напевно, повернувся Том, оскільки, коли я спустилася у вітальню, вони були разом. Вона стояла, спираючись на кухонний стіл, а він знаходився надто близько до неї. Еві сиділа в стільчику для годування, і жоден із них не звертав на неї уваги.

Я ціпенію. Невже я тоді здогадалася, що він її хоче? Меґан була привабливою білявкою — ми дещо схожі. Напевне, так, вочевидь, я зрозуміла, що він її хоче, на кшталт того, як я відразу ж бачу, якщо крокую вулицею, а одружені чоловіки з дружинами та нащадками на руках дивляться на мене й бажають того самого. Тож, напевно, я це зрозуміла. Він хотів її й узяв її. Але не це. Цього він не міг зробити.

Тільки не Том. Коханець, двічі одружений. Батько. Гарний батько. Добувач, який ніколи не скаржиться.

— Ти ж кохала його, — нагадую я їй. — Ти й досі його кохаєш, я права?

Вона хитає головою, але не надто переконливо.

— Кохаєш. І знаєш… знаєш, що подібне неможливе.

Я підводжуся, тягнучи за собою Еві, наближаюся до Рейчел.

— Він не міг би, Рейчел. Ти ж чудово знаєш, що він не міг би цього зробити. Ти не могла кохати чоловіка, який здатен на вбивство, чи не так?

— Однак кохала, — відповідає вона. — Ми обидві кохали. — На її щоках блищать сльози. Вона витирає їх, щось непомітно змінюється в її обличчі, воно втрачає барви. Вона дивиться не на мене, а поверх мого плеча. І коли я обертаюся і стежу за її поглядом — бачу Тома у вікні кухні. Він спостерігає за нами.

Вона штовхнулася мені в руку. А можливо, то був він. Нутрощами відчуваю, що це вона. Чи то серце мені підказує — не знаю. Я відчуваю її, так само, як відчувала і раніше — згорнулася клубочком, зернятко в череві, тільки це зернятко посміхається. Чекає на свій час. Не можна її ненавидіти. Не можна її позбутися. Не можна. Я гадала, що зможу, вважала, що відчайдушно буду намагатися вишкрябати її з себе, проте, коли думаю про неї, - єдине, що бачу — обличчя Ліббі, її темні оченята. Я відчуваю запах її шкіри. Відчуваю, якою холодною вона зрештою стала. Не можу її позбутися. Не хочу. Хочу її любити.

Мені несила її зненавидіти, однак вона мене лякає. Жахаюся того, що вона може мені заподіяти чи що я можу заподіяти їй. Саме через такий страх я прокинулася на початку шостої ранку, спітніла, попри відчинені вікна та той факт, що я спала сама. Скотт на конференції, десь в Гертфордширі чи в Ессексі. Сьогодні ввечері повертається.

Що зі мною коїться? Чому я так відчайдушно волію самотності, коли він вдома, а коли їде — самотності не можу винести? Не витримую тиші. Мені доводиться розмовляти вголос, щоб ця тиша зникла. Сьогодні зранку, ще в ліжку, я розмірковую про те, що станеться, якщо жахіття повториться знову? Що станеться, коли ми з нею залишимося наодинці? Що станеться, якщо він утратить мене? Утратить нас? Що станеться, якщо він здогадається, що це не його дитина?