— Привіт.

Я оглядаюся й впізнаю рудоволосого чоловіка, того самого, з вокзалу, з тієї суботи! Він посміхається мені, простягає потиснути руку. Я настільки здивована, що відповідаю на потиск. Долоня в нього міцна та загрубіла.

— Пам’ятаєте мене?

— Так, — відповідаю я, водночас похитуючи головою. — Так, кілька тижнів тому, на вокзалі.

Він киває та посміхається

— Я був трохи під мухою, — продовжує він і сміється. — Пам’ятаю, ви також, пригадуєте?

Він молодший, ніж я уявляла, років із двадцять вісім. Прохоплюється говір: кокні? Північно-східний акцент? Дивиться на мене так, ніби йому відома про мене якась таємниця, ніби дражнить мене, ніби ми жартуємо. А нам не до жартів. Я відвертаюся від нього. Я маю щось відповісти, запитати його: «Що ви бачили?»

— З вами все гаразд? — питає він.

— Так, усе гаразд. — Я знову дивлюся у вікно, але відчуваю його погляд, і мене охоплює найдивніше бажання: повернутися до нього, вдихнути запах його одежі та парфумів. Мені подобається запах сигаретного диму. Коли ми познайомилися, Том палив. Я також іноді, час від часу, палила, коли ми ходили випити чи то після сексу. Для мене цей запах був сповнений еротики; він нагадував мені часи, коли була щаслива. Я прикушую нижню губу, гадаючи, а як би він вчинив, якщо б я обернулася та поцілувала його в губи? Відчуваю рух його тіла. Він нахилився, підняв газету, що лежала біля моїх ніг.

— Жах, згодні? Бідолашна. Незрозуміло, адже ми були там того вечора. Це ж сталося того вечора? Коли вона зникла?

Він ніби читає мої думки. І це мене лякає. Я обертаюся, дивлюся на нього. Волію побачити вираз його очей.

— Перепрошую!

— Того вечора, коли я побачив вас у потягу. Це сталося саме тоді, коли зникла дівчина, тіло якої тільки-но знайшли. І в поліції кажуть, що востаннє її бачили біля вокзалу. Розумієте, я постійно думаю, що, можливо, бачив її. Хоча нічого не пам’ятаю. Був п’яний. — Він знизує плечима. — Ви теж нічого не пам’ятаєте, я правий?

Дивні відчуття мене охоплюють, коли він таке промовляє. Не пам’ятаю, чи коли-небудь відчувала щось подібне. Мені несила відповісти, оскільки мої думки літають десь в абсолютно іншому місці, і річ не в тих словах, що він промовляє. Річ у лосьйоні після гоління. На фоні запаху від цигарок цей запах — свіжий, лимонний, запашний — пробуджує в мене спогади: ось я сиджу в потягу поряд з ним, саме як зараз, лише їдемо в іншому напрямку, хтось голосно сміється. Він торкається рукою моєї руки, запитує, чи не бажаю я випити, проте раптом щось стає не так. Я лякаюся, збиваюся з пантелику. Хтось намагається мене вдарити. Бачу кулак, що наближається, ухиляюся, руками охоплюю голову задля захисту. Більше я не в потягу, я на вулиці. Знов чую сміх чи то крики. Я на сходах, на тротуарі, нічого не зрозуміло, серце калатає. Не хочу бути навіть близько з цим чоловіком. Бажаю від нього забратися.

Підводжуся, голосно, щоб чули й інші пасажири, однак у вагоні майже нікого немає, ніхто голови не здіймає, промовляю:

— Перепрошую! — Мій сусід здивовано дивиться на мене, забирає ногу, щоб я змогла пройти.

— Пробач, люба, — вибачається він. — Не хотів тебе засмутити.

Я швидко йду від нього, але потяг штовхається й гойдається, я ледь не втрачаю рівновагу. Хапаюся за спинку сидіння, щоб не впасти. На мене витріщаються всі присутні. Я поспіхом кидаюся в сусідній вагон, йду в кінець вагона, пересаджуюся в сусідній, доки не дістаюся кінця потяга. Задихаюся, відчуваю страх. Не можу пояснити, не пам’ятаю, що сталося, але відчуття залишилися: відчуття жаху та збентеження. Я сідаю обличчям у той бік, звідки тільки-но прийшла, щоб помітити його відразу, якщо він піде за мною.

Зосереджуюся, притискаю долонями очі. Намагаюся повернути це відчуття, побачити те, що тільки-но побачила. Кляла себе за пияцтво. Якби тільки в мене не паморочилося в голові… але нічого не вдієш. Темно, від мене віддаляється якийсь чоловік. Від мене віддаляється жінка? Жінка в блакитній сукні. Це Анна.

Кров пульсує в голові, серце калатає. Не знаю, чи те, що я побачила — реальність, чи то гра уяви або справжні спогади. Я міцно заплющую очі, намагаюся знову це відчути, знову це побачити. Але марно.

У Тома зустріч із кимось з армійських приятелів, а Еві спить унизу. Я сиджу на кухні, попри спеку всі вікна та двері зачинено. Нарешті припинився дощ; на вулиці справжня задуха.

Мені нудно. Не можу придумати собі справу. Хотілося б пройтися по крамницях, трохи витратити грошей на себе, однак з Еві це безнадійно. Вона стає дратівливою, і я відчуваю напруження. Тож я просто вештаюся будинком. Не можу ані дивитися телевізор, ані читати газету. Не хочу ні про що знати, не бажаю бачити обличчя Меґан, не хочу про це думати.

Хоча як я можу про це не думати, коли ми мешкаємо всього за чотири будинки одне від одного?

Я декому зателефонувала, дізнатися, чи ніхто не хоче разом прогулятися з дітьми, але всі мали власні плани. Я навіть сестрі зателефонувала, проте з нею потрібно домовлятися не менш як за тиждень. Хай там як, вона відповіла, що в неї надто болить голова з похмілля, їй несила проводити час з Еві. Я відчула жахливий приступ заздрості: мені бракувало субот, коли лежиш на дивані з газетами, мляво пригадуючи, як виходила з клубу минулої ночі.

Насправді дурня, оскільки зараз я живу в мільйон разів краще, я принесла жертву задля того, щоб отримати таке життя. А тепер мені потрібно його захистити. І я сиджу в задушливому будинку, намагаючись не думати про Меґан. Намагаюся не думати про неї, але підстрибую щоразу, як чую шум, здригаюся, коли помічаю тінь за вікном. Це нестерпно.

Не можу припинити думати про те, що Рейчел у ніч зникнення Меґан була неподалік, блукала, похитуючись, п’яна як чіп, а потім просто зникла. Том цілу вічність її шукав, але так і не знайшов. Цікаво: що ж вона тут робила?

Існує якийсь зв’язок між Меґан Гіпвелл та Рейчел. Я розмовляла з детективом Райлі після того, як ми бачили Рейчел у будинку Гіпвеллів, а вона відповіла, що хвилюватися немає причин.

— Вона настирлива жінка, — сказала вона. — Самотня, проте відчайдушна. Їй так і кортить стати комусь у пригоді.

Напевно, поліціянтка має рацію. Проте потім я пригадую, як ця Рейчел з’явилася в моєму домі, забрала мою дитину, пам’ятаю той жах, що охопив мене, коли я побачила її з Еві коло паркану. Пригадую ту жахливу посмішку, від якої мороз поза шкірою, коли я побачила її біля будинку Гіпвеллів. Детектив Райлі й гадки не має, наскільки небезпечною може бути Рейчел.

Сьогодні вранці я прокидаюся від іншого кошмару. В ньому я скоїла щось погане, проте я не знаю, що саме, єдине, що мені відомо, — нічого вже не виправиш. Усе, що знаю, — Том тепер мене ненавидить, більше зі мною не розмовлятиме, він повідомив усіх знайомих про ту жахливу річ, що я скоїла, і всі повстали проти мене: давні колеги, друзі, навіть власна матір. Вони дивляться на мене з відразою, більше ніхто не стане мене слухати, ніхто не дозволить вибачитися, зізнатися, наскільки мені прикро. Жахливе відчуття якоїсь відчайдушної провини, лише я не можу уявити, що саме я скоїла. Прокидаюся й усвідомлюю, що такий сон, напевно, наснився через старі спогади, через якусь давню провину — і тепер уже неважливо через яку саме.

Учора, коли зійшла з потяга, цілих п’ятнадцять-двадцять хвилин вешталася навколо вокзалу в Ешбері. Намагалася побачити, чи не зійшов він з потяга разом зі мною — той рудоволосий чоловік, але нікого не помітила. Однак продовжувала вважати, що, певно, проґавила його, що він десь неподалік, тільки й очікує, коли я піду додому, щоб за мною простежити. І подумала: як би мені хотілося прибігти додому, а там на мене чекає Том. Хоча б хто-небудь на мене чекав.