Слова виходять порожніми, нещирими, однак, не дивлячись йому в очі, я не розумію чому. Не можу впевнено сказати, чому він насправді не вірить в те, що вона повернеться: чи тому, що вся віра, яку він колись мав, розвіялася завдяки подіям кількох минулих днів, чи тому, що він достеменно знає, що додому вона ніколи вже не повернеться.

І лише тут мені спадає на думку: я ж учора йому телефонувала. Один раз? Двічі? Поспіхом кидаюся нагору за телефоном, він заплутався у скупченій білизні на ліжку. Три неприйнятих дзвінки: один він Тома, два від Скотта. Жодних повідомлень. Том телефонував учора ввечері, а перший дзвінок від Скотта пізніше, майже опівночі. Другий сьогодні вранці, лише кілька хвилин тому.

Настрій трохи поліпшується. Гарні новини. Попри всі витівки його матусі, попри всі прозорі підтексти («Щиро дякуємо вам за допомогу, а тепер йдіть геть»), Скотт воліє зі мною поговорити. Я йому потрібна. Моє серце миттєво сповнюється любов’ю до Кеті за те, що вона вилила решту вина. Мені потрібен ясний розум. Задля Скотта. Йому потрібно, щоб я мислила тверезо.

Беру душ, вдягаюся, роблю ще філіжанку кави, а потім сідаю у вітальні, тримаючи поряд маленьку чорну книжечку, й телефоную Скотту.

— Ви мали мені розповісти, — каже він, тільки-но приймає дзвінок, — хто ви є. — Тон його холодний, рівний. У животі все стискається. Йому все відомо. — Я розмовляв із детективом Райлі після того, як Камаля звільнили. Він спростовував, що в них був роман. За словами Райлі, свідок, який на це натякав, ненадійний. Алкоголічка. Можливо, з нестабільною психікою. Вона не стала називати ім’я цього свідка, проте я й сам дотямив, кого вона мала на увазі — вас.

— Але… ні, - заперечую я. — Ні. Я не… Я не пила, коли їх бачила. То було о пів на дев’яту ранку. — Ніби це щось змінює. - І вони ж знайшли докази, про це повідомляли в новинах. Вони знайшли…

— Докази виявилися недостатніми.

Зв’язок обривається.

Я більше не їжджу на вдавану роботу. Припинила вдавати, що працюю. Я майже не вилізаю з ліжка. Якщо не помиляюся, востаннє чистила зуби в середу. Продовжую симулювати хворобу, хоча впевнена, що нікого цим не ошукаю.

Мені несила вставати, одягатися, сідати в потяг, виходити на вокзалі в Лондоні, блукати вулицями. Це доволі важко, коли світить сонце, а коли ллє дощ — взагалі неможливо. Сьогодні вже третій день поспіль ллє холодний, сильний дощ.

Я не можу спати, і тепер не через спиртне — мене мучать кошмари. Я десь у пастці, знаю, що за мною хтось йде, і вихід є, я точно знаю, що вихід є, бачила його раніше, тільки не можу знайти. А коли той, хто гнався, мене хапає, я не можу кричати. Намагаюся — всмоктую повітря в легені, потім щосили видихаю — проте жодного звуку, лише сипіння, ніби хтось помирає й не може дихати.

Іноді вві сні я опиняюсь у підземному переході на Бленгейм-роуд, шлях назад заблоковано, і вперед рухатися я не можу, оскільки там щось є, хтось на мене чекає — прокидаюся охоплена жахом.

Її ніколи не знайдуть. З кожним днем, із кожною годиною, що минає, я дедалі більше в цьому впевнююся. Вона стане однією із зниклих без вісти, її ім’я залишиться в одній із нерозкритих справ: загубилася, зникла, тіло не знайдене. І Скотт ніколи не отримає ані справедливості, ані спокою. У нього не буде могилки, де б він міг побиватися; він ніколи не дізнається, що з нею сталося. Справу так і не буде закрито, не буде рішення суду. Мені болить, коли лежу та розмірковую над цим. Немає більшої муки, немає більшого болю, ніж невідомість, якій немає ані кінця, ані краю.

Я написала йому. Визнала свою проблему, а потім знову збрехала, коли запевнила, що контролюю ситуацію й шукаю допомоги. Написала, що не є психічно хворою. Хоча сама більше не знаю, чи то є правда. Переконала його, що впевнена в тому, що бачила. Того дня, коли їх бачила, не пила ані краплини. Хоча б це — чиста правда. Він не відповів. А я й не очікувала. Мене від нього «відрубали», відгородили. Я так і не сказала те, що воліла йому сказати. Не можу про таке писати — це неправильно. Я хочу, щоб він знав, як мені шкода, що поліція не знайшла достатньо доказів, щоб звинуватити Камаля, щоб сказати: «Погляньте, це ж він». Я повинна була щось бачити. Тієї суботи, мала ретельніше придивлятися.

Я промокла наскрізь, змерзла, кінчики пальців побіліли та зморщилися, голова болить від похмілля, яке розпочалося десь о пів на шосту. Усе правильно, беручи до уваги, що почала я пити ще до обіду. Я вийшла за черговою пляшкою, але на заваді встав банкомат, на екрані з’явився довгоочікуваний напис: «Коштів на вашому рахунку недостатньо».

Після невдачі я пішла гуляти. Безцільно блукала вулицями близько години під зливою. В Ешбері я єдина людина на вулиці. У якусь мить цієї прогулянки я вирішила, що маю щось зробити. Потрібно загладити провину за власну непридатність.

Зараз мокра до нитки та майже твереза маю намір зателефонувати Тому. Не хочу знати, що робила, що казала тієї суботи, але маю це дізнатися. Він надасть мені якийсь поштовх. Я чомусь певна, що проґавила щось важливе. Можливо, це знов таки самообман, чергова спроба довести собі, що я чогось варта. Проте, мабуть, так воно і є насправді.

— Я намагаюся дістатися до тебе з понеділка, — говорить Том, коли відповідає на дзвінок. — Я телефонував до тебе на роботу, — додає він і не закінчує фразу.

Я одразу ж наїжачилася, відчуваючи сором та ніяковість.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — кажу я. — Про суботній вечір. Про той самий суботній вечір.

— Про що йдеться? Це мені потрібно з тобою поговорити про понеділок, Рейчел. Що ти робила в будинку Скотта Гіпвелла?

— Це неважливо, Томе…

— Ні, чорт забирай, дуже важливо! Що ти там робила? Ти ж розумієш, чи не так, що він міг… я хочу сказати, що нам ще нічого не відомо, згодна? Він міг щось зробити з нею. Міг? З власною дружиною?

— Він нічого з нею не робив, — впевнено відповідаю я. — Це не він.

— Звідки ти знаєш, чорт забирай? Рейчел, що відбувається?

— Я просто… Ти маєш мені вірити. Телефоную не заради цього. Мені потрібно поговорити з тобою про ту суботу. Про повідомлення, що ти мені залишив. Ти був такий розгніваний. Сказав: «Ти налякала Анну».

— Так і було. Вона побачила, як ти плентаєшся вулицею, вигукуєш образи. Вона по-справжньому злякалася після всього того, що сталося минулого разу. З Еві.

— Вона… вона щось зробила?

— Що зробила?

— Мені?

— Що, наприклад?

— У мені поріз, Томе. На голові. І кров.

— Ти звинувачуєш Анну в тому, що вона щось тобі заподіяла? — Тепер він уже волає, розлютився не на жарт. — Рейчел, не до жартів! Уже досить! Я переконував Анну — і не один раз — не звертатися до поліції через тебе, проте, якщо ти будеш так продовжувати — непокоїти нас, вигадувати історії…

— Томе, я ні в чому її не звинувачую. Я тільки-но намагаюся все прояснити. Я не…

— Ти нічого не пам’ятаєш! Певна річ! Рейчел нічого не пам’ятає. — Він стомлено зітхає. — Послухай. Анна тебе бачила — ти була п’яна та агресивна. Вона повернулася додому і все мені розповіла, вона була засмучена, тож я вийшов на вулицю тебе шукати. Ти гуляла вулицею. Гадаю, ти, мабуть, десь впала. Ти була надто засмучена. Порізала собі руку.

— Я не…

— Але в тебе на руці була кров. Не знаю, звідки вона там узялася. Я сказав тобі, що відвезу додому, але ти не слухала. Ти була неконтрольована, поводилася незрозуміло. Ти пішла геть, я пішов за автівкою, коли повернувся, тебе вже не було. Я поїхав на вокзал, але тебе не побачив. Трохи ще покружляв — Анна непокоїлася, що ти вештаєшся десь неподалік, що можеш повернутися, що намагатимешся потрапити в дім. Я побоювався, що ти десь впадеш або потрапиш у якусь халепу… Доїхав до самого Ешбері. Подзвонив у квартиру, але тебе вдома не було. Кілька разів я тобі телефонував. Залишив повідомлення. Так, я сердився. Я по-справжньому розлютився на той час.