Зрозуміло, що вона може бути від нього. Не знаю достеменно, лише відчуваю — дитина від іншого. Так само, як я відчуваю, що це дівчинка. Проте навіть якщо вона не від нього, як він дізнається? Не дізнається. Не зможе. Яка я дурепа! Він так зрадіє! Коли я йому повідомлю новину, він очманіє від щастя. Йому навіть не спаде на думку, що вона не від нього. Зізнатися — жорстоко, новина розіб’є йому серце, а я не хочу його кривдити. Я ніколи не хотіла завдати йому болю.

Проте нічого із собою зробити не можу.

— Однак ти мусиш змінитися, — так запевняє Камаль.

Я зателефонувала Камалю після шостої. Мене охопила паніка, оскільки тиша приголомшувала. Поміркувала над тим, щоб зателефонувати Тарі — знала, вона з радістю прийде, — проте не була впевнена, що витримаю її присутність. Вона така липка, надто піклується про оточуючих. Єдина людина, яка спала на думку, — Камаль. Зателефонувала йому на домашній. Пожалілася, що в біді, не знаю, що робити, дуже перелякана. Він одразу ж приїхав. Були, певна річ, питання, проте приїхав. Можливо, я трохи згустила барви, очорнила дійсність. Можливо, він побоювався, що я вчиню «якесь безглуздя».

Ми на кухні. Ще рано, лише о пів на восьму. Йому слід невдовзі йти, оскільки вранці перший клієнт. Я дивлюся на нього, коли він сидить проти мене, дивиться на мене своїми глибокими очима оленя, і я відчуваю кохання. Він так добре до мене ставився, незважаючи на те що я поводилася як лайно.

Усе, що сталося раніше, забуто, саме на це я й сподівалася. Він стер усе, усі мої гріхи. Сказав мені: якщо я собі не пробачу, усе повторюватиметься знову і знову — я ніколи не зможу припинити тікати. Але ж тепер я тікати не можу, так? Тепер в мене є вона.

— Мені страшно, — зізнаюся я. — А якщо я знову все занапащу? А якщо зі мною щось станеться? А якщо зі Скоттом? Якщо я знову залишуся наодинці? Не знаю, чи в змозі я витримати, я так боюся знову залишитися сама — я маю на увазі, сама з дитиною…

Він нахиляється, накриває своєю рукою мою долоню.

— Ти все зробиш правильно. Усе правильно. Ти більше не загублена дитина. Ти зовсім інша людина. Тепер ти доросла. Ти не маєш жахатися самотності. Самотність — не найгірша річ у світі, згодна?

Я мовчу, проте подумки дивуюся: невже це правда? Оскільки, заплющуючи очі, я викликаю в пам’яті те відчуття, яке охоплює мене, коли я готова провалитися в сон, але здригаюся й не можу заснути. Це відчуття самотності в темному будинку, коли прислухаєшся до її криків, очікуєш почути, як Мак ганяє м’яча по дерев’яній підлозі на першому поверсі, та знаєш, що так ніколи нічого не почуєш.

— Я не можу тобі зарадити зі Скоттом. Ваші з ним стосунки… Я висловив своє занепокоєння, проте вирішувати тобі. Вирішуй — чи довіряєш ти йому, чи бажаєш, щоб він піклувався про тебе з дитиною. Це має бути твоє рішення. Проте, Меґан, ти можеш собі довіряти. Ти можеш вірити в себе, бути впевненою, що вчиниш правильно.

Ми надворі, він приносить чашку кави. Я ставлю її на стіл, обіймаю його, притягую до себе ближче. За нашими спинами гуркотить біля семафора потяг. Цей шум — мов бар’єр, ніби стіна, що нас оточує, і я відчуваю, ніби насправді, окрім нас, нікого немає. Він обіймає мене та цілує.

— Дякую, — кажу я. — Дякую, що прийшов. Дякую, що зараз поруч.

Він посміхається, відхиляється від мене, пестить великим пальцем мене по вилиці.

— Усе буде гаразд, Меґан.

— А ми б могли просто з тобою втекти? Ти і я… ми не могли б утекти разом?

Він сміється.

— Я тобі не потрібен. І тобі не потрібно тікати. Усе буде гаразд. У тебе з дитиною все буде добре.

Я знаю, що мені робити. Учора розмірковувала над цим увесь день і навіть ніч. Майже очей не стулила. Скотт повернувся додому виснажений, у кепському настрої; він бажав лише їсти, трахатися та спати. Більше ні на що часу не залишилося. Вочевидь, не слушний час про це говорити.

Я майже всю ніч пролежала поряд з ним, таким гарячим і нетерплячим, й ухвалила рішення. Я все зроблю як годиться. Я все зроблю як годиться. Якщо я все зроблю правильно, нічого поганого не трапиться. А навіть якщо і трапиться — то не моя провина. Я любитиму цю дитинну, виховаю її, усвідомлюючи, що від самого початку вчинила правильно. Гаразд, можливо, не від самого початку, але від тієї миті, коли про неї дізналася. Я винна цій дитині, винна Ліббі. Я зобов’язана цього разу зробити все інакше.

Лежала та розмірковувала над тим, що казав учитель про всі мої іпостасі: дитина, упертий підліток, утікачка, шльондра, коханка, погана матір, погана дружина. Не певна, чи вийде з мене гарна дружина, проте буду намагатися стати гарною матір’ю.

Буде непросто. Напевно, найважча річ, яку я коли-небудь робила, проте я розповім правду. Більше ніякої брехні, більше ніяких переховувань, ніякого лайна. Розкрию всі карти, там побачимо. Якщо він не зможе кохати мене — так тому й бути.

Рукою впираюся йому в груди й щосили тисну, але однаково не можу дихати — він набагато сильніший. Його передпліччя перетискає мені горлянку. Я відчуваю, як кров пульсує в скронях, перед очима тьмариться. Намагаюся закричати, притискаючись спиною до стіни. Хапаю його за футболку, він мене відпускає, я зісковзую на підлогу кухні.

Кашляю та плююся, по щоках струменять сльози. Він стоїть за метр від мене, а коли обертається, я інстинктивно хапаюся за горло на знак захисту. Бачу сором на його обличчі, і мені хочеться його заспокоїти, запевнити, що все гаразд. Що зі мною все гаразд. Розтуляю рота, проте нічого вимовити не виходить, лише черговий напад кашлю. Біль неймовірний. Він щось каже, але я не чую, ніби ми перебуваємо під водою, звуки приглушені, дістаються згладженими хвилями. Я нічого не розумію.

Здається, він вибачається.

Важко підводжуся, протискаюся повз нього, стрімко рушаю нагору, потім гримаю дверима та замикаю їх. Сиджу на ліжку, чекаю, дослухаючись до нього, але він не квапиться. Я підводжуся, дістаю з-під ліжка свою приготовану напередодні сумку, наближаюся до шафи, хапаю одяг, оглядаючи себе у дзеркалі. Підношу руку до обличчя: воно разюче бліде порівняно з моєю почервонілою шкірою, багровими губами та почервонілими очима.

З одного боку, я приголомшена, бо раніше він ніколи не здіймав на мене руку. Однак з іншого боку, саме на це я й очікувала. Десь у глибині душі я завжди знала, що такий розвиток подій може бути, що до такого розвитку ми й прямували. Я сама його підштовхувала. Я повільно починаю діставати речі з шухляд: білизну, кілька футболок. Пхаю їх у сумку.

Я поки нічого ще йому не розповіла. Тільки-но почала. Спершу бажала розповісти погані новини, а потім перейти до гарних. Я не могла спочатку повідомити йому звістку про дитину, а потім зізнатися, що існує вірогідність, що ця дитина не від нього. Так було б надто жорстоко.

Ми сиділи на подвір’ї. Він розповідав про роботу, але побачив, що я майже не слухаю.

— Тебе нудить від моїх історій? — спитав він.

— Ні. Можливо, трохи. — Він не посміхнувся. — Ні. Я просто відволіклася. Тому що маю дещо тобі сказати. Відверто кажучи, в мене кілька новин — деякі тобі не сподобаються, проте інші…

— Що мені не сподобається?

Мені слід було зрозуміти, що зараз не найкращий час для моїх зізнань, що він перебував не в тому настрої. Він одразу ж став підозрілим, шукаючи якісь підказки в мене на обличчі. Слід було зрозуміли, що то жахлива нагода. Напевно, я зрозуміла, проте пізно було відступати. Хай там як, а рішення вже ухвалено. Учинити правильно.

Я сіла поруч з ним на край бруківки та взяла за руку.

— Що мені не сподобається? — знову запитав він, але долоню мою не відпустив.

Я зізналася йому, що кохаю його, та відчула, як напружився кожен м’яз його тіла, ніби він знав, чому передує моє зізнання, й готувався до нього. Люди часто так учиняють, згодні? Коли хтось зненацька зізнається в коханні. Я тебе кохаю, чесно кохаю, але… Але.