Беру телефон. Там цілих два повідомлення. Перше від Кеті, отримано о п’ятій, вона цікавиться, куди я поділася. Вона збирається залишитися на ніч у Демієна, тож побачимося завтра вранці. Вона сподівається, що я не напиваюся наодинці. Друге — від Тома, отримано о чверть на одинадцяту. Я ледь від страху не впустила телефон, коли почула його голос — він волав:

— Господи боже, Рейчел, що з тобою, чорт забирай? Мене це вже дістало, зрозуміло? Я майже годину їжджу на автівці, тебе шукаю. Ти по-справжньому налякала Анну, тобі це відомо? Вона вирішила, що ти збираєшся… вона подумала… Єдине, що я можу для тебе зробити, — не телефонувати до поліції. Дай нам спокій! Припини телефонувати! Припини вештатися навколо! Просто дай нам спокій! Я не бажаю з тобою розмовляти. Тобі зрозуміло? Не бажаю з тобою ані розмовляти, ані бачити, не хочу, щоб ти в будь-який інший спосіб наближалася до моєї родини. Якщо так тобі кортить — можеш руйнувати власне життя. Але моє руйнувати не дозволю! Більше не дозволю. Не стану більше тебе оберігати та захищати, зрозуміло? Тримайся від нас якнайдалі!

Я не знаю, що я накоїла. Що я зробила? Між п’ятою та чвертю на одинадцяту що я робила? Чому Том мене шукав? Що я зробила Анні? Я накриваюся з головою ковдрою, міцно заплющую очі. Уявляю, як прямую до будинку, крокую вузькою стежиною між їхнім двором та сусідським, деруся через паркан. Уявляю, як просмикуюся крізь прочинені скляні двері, нишком крадуся до кухні. За столом сидить Анна. Я хапаю її ззаду, накручую на руку її довге біляве волосся, різко смикаю назад, тягну вниз, і голова її розбивається на прохолодному блакитному кахелі.

Хтось голосить. Зважаючи на кут, під яким у кімнату проникає світло крізь вікно спальні, я розумію, що спала доволі тривалий час: зараз, напевно, година четверта-п’ята, а може, узагалі вечір настав. Голова розколюється. На подушці кров. Чую, як хтось унизу волає.

— Повірити не можу! Господи! Рейчел! Рейчел!

Я заснула. Святий боже, я не прибрала блювотину зі сходів. І свої речі з передпокою. Боже! Боже!

Натягую спортивні штани, футболку. Коли відчиняю двері кімнати, на порозі стоїть Кеті. Вона бачить мене — і жахається.

— Що, чорт забирай, з тобою трапилося? — питає вона, потім здіймає руку. — Ні, Рейчел, справді, мені дуже шкода, але я не хочу нічого знати. Цього в своєму будинку я не терпітиму. Я не можу… — Їй бракує слів, але вона озирається назад на сходи.

— Пробач, — вибачаюся я. — Мені дуже шкода, мені насправді стало зле, я хотіла все прибрати…

— Тобі не зле було, чи не так? Ти була п’яна. З похмілля. Пробач, Рейчел. Просто несила це терпіти. Я так жити не можу. Ти маєш піти, домовились? Даю тобі чотири тижні знайти помешкання, але потім ти маєш з’їхати. — Вона повертається та прямує до власної кімнати. — І, заради бога, прибери увесь той безлад! — І грюкає дверима.

Після того як я закінчила прибирати, повертаюся до кімнати. Двері спальні Кеті досі зачинені, але я відчуваю, як крізь них випромінюється мовчазний гнів. Не можна її звинувачувати. Я би також оскаженіла, якби повернулася додому й надибала мокрі від сечі кросівки та блювотину на сходах. Сідаю на ліжко, розкриваю ноутбук, завантажую електронну скриньку та починаю складати листа матері. Урешті-решт настав час. Змушена просити в неї допомоги. Якщо я переїду додому, далі так тривати не зможе, мені доведеться змінитися, стати кращою. Проте я не в змозі підібрати слова, не знаю, як це мамі пояснити. Уявляю її обличчя, коли вона читатиме моє благання про допомогу, дратівливе розчарування, обурення. Я навіть чую, як вона зітхає.

Гуде телефон. Надійшло повідомлення. Ще кілька годин тому. Знову від Тома. Не хочу знати, що він ще скаже, але змушена прослухати. Я не можу від нього просто відмахнутися. Серцебиття прискорюється, коли я набираю номер своєї голосової пошти, готуючись до найгіршого.

— Рейчел, передзвони мені! — Голос вже не такий розлючений, тож я трохи заспокоююся. — Хочу пересвідчитися, що ти дісталася додому жива-здорова. Учора ти була не надто у формі. — Довге, зворушливе зітхання. — Слухай, мені шкода, що вчора я на тебе накричав, що всі трохи… перебрали міру. Рейчел, мені дійсно шкода. Справді. Але цьому слід покласти край.

Я вдруге прослухую повідомлення, відзначаючи доброзичливі нотки в його голосі, на очі навертаються сльози. Я ще довго ридаю, доки вбираюся в силу написати йому текстове повідомлення: «Мені дуже шкода. Я вдома». Більше не знаю, що писати, оскільки мені невідомо, через що саме мені шкода. Мені невідомо, що я зробила Анні, як саме її налякала. Відверто кажучи, на Анну мені начхати, проте мені не байдуже, що Том нещасний. Після всього того, що йому довелося пережити, він заслуговує на щастя. Я ніколи не заздрила його щастю, шкодувала лише про те, що він не знайшов його зі мною.

Лягаю в ліжко, ховаюся під пуховою ковдрою. Волію знати, що трапилося; на жаль, я не знаю, через що мені має бути шкода. Я відчайдушно намагаюся скласти примарні фрагменти спогадів. Точно відчуваю, що брала участь у якійсь сварці, чи то я стала свідком якоїсь сварки? Ми посварилися з Анною? Пальцями торкаюся рани на голові, порізу на губі. Я майже бачу її, майже чую слова, але спогади знов вислизають. Я просто не можу їх ухопити. Щоразу, коли мені вже здається, що схопила слушну мить, спогади знову відносить у темряву, й до них не дістатися.

Хмарить на дощ, я відчуваю його наближення. Зуби стукають, а кінчики пальців побіліли аж до синяви й поколюють. У будинок я ховатися не збираюся. Мені подобається назовні, цей льодяний дощ несе очищення. Невдовзі повернеться Скотт та заштовхає мене всередину, закутає в ковдри, мов дитину.

Вчора ввечері мене охопила паніка. Мотоцикліст знову, знову й знову піддавав газу, повільно повзла червона автівка, мов гусеничний трактор, дві жінки з візочками не давали пройти. Я не змогла з ними розминутися, тож ступила на проїжджу частину, де мене ледь не збила автівка, яка неслася назустріч (я навіть її не помітила). Водій загудів у клаксон та щось закричав. Мені несила було вгамувати дихання, серце калатало. Я відчула, як скрутило живіт, на кшталт того, коли ковтаєш пігулку, але організм її не приймає і готовий вивергнути все назад. Таке собі виверження адреналіну, від якого людина відчуває водночас нудоту, збудження та страх.

Я побігла додому, через затильні двері вискочила до колій, там сіла, очікуючи, коли прибуде потяг, проторохтить поряд, заглушаючи інші звуки. Очікувала на Скотта, який прийде та заспокоїть мене, але він все не повертався. Спробувала перелізти через паркан, воліла трохи посидіти по той бік загорожі, де ніхто не ходить. Проте порізала руку, тож пішла назад у будинок, а потім прийшов Скотт та запитав, що сталося. Я відповіла, що мила посуд, впустила склянку, порізалася. Він мені не повірив, дуже засмутився.

Уночі я прокинулася, залишила сплячого Скотта, крадькома вийшла на веранду. Набрала номер його телефону, стала слухати його голос, коли він відповів на дзвінок: спершу слабкий зі сну, а далі голосніший, схвильований, роздратований. Дала відбій, стала очікувати, чи передзвонить він мені. Я не стала приховувати номер, тож гадала, що він може зателефонувати. Він не зателефонував. Тоді я подзвонила ще раз, потім ще, потім ще раз. У відповідь отримала голосове повідомлення, ввічливе та офіційне, у якому мені обіцяли зателефонувати за першої-ліпшої нагоди. Я розмірковувала над тим, чи не зателефонувати до лікаря-психотерапевта, призначити наступний сеанс, але гадаю, навіть їх автоматична система вночі не працює, тож я повернулася в ліжко. Очей не стулила взагалі.

Можна було б уранці завітати до Корлі Вуд, зробити декілька фотографій; там панує така туманна, темна, таємнича атмосфера — я б зробила кілька вдалих знімків. Розмірковувала над тим, щоб зробити невеличкі картки, а потім подивитися, чи спроможуся продати їх у крамниці подарунків на Кінґлі-роуд. Скотт постійно нагадує, що мені не потрібно хвилюватися через гроші, що я зараз можу відпочивати. Ніби я інвалід! Менш за все мені потрібен саме відпочинок. Я маю чимось заповнити свої дні. І мені дуже добре відомо, що трапиться в іншому випадку.