Я могла б ще раз зв’язатися зі Скоттом. Хоча мені потрібно надати йому привід задля нашої розмови, і я хвилююся, що хай там який привід — я однаково виглядатиму в його очах божевільною. Він може навіть запідозрити, що я маю якесь відношення до зникнення Меґан, тож може повідомити про мене поліцію. І тоді на мене чекатимуть справжні неприємності.

Я б могла спробувати гіпноз. Майже впевнена, що він мені не допоможе що-небудь пригадати, проте мені все одно цікаво. Гіпноз же не завадить, чи не так?

Я продовжувала сидіти, робити нотатки та перечитувати новини, які роздрукувала, коли додому повернулася Кеті. Вони з Демієном були в кіно. Вона приємно здивувалася, коли побачила мене тверезою, проте ставилася до мене з обережністю, оскільки в нас не було часу відверто поговорити після візиту поліції у вівторок. Я зізналася, що вже три дні не п’ю, вона мене обійняла.

— Я така щаслива, що ти повертаєшся до нормального життя! — зраділа вона, ніби знала, якою я була зазвичай.

— Останній візит поліції, - продовжувала я, — то непорозуміння. Між мною з Томом жодних проблем не існує. І мені нічого не відомо про зниклу дівчину. Не слід ні про що турбуватися. — Вона ще раз мене обійняла, зробила нам обом чаю. Я вирішила, що слід скористатися доброю волею, яка в мені пробудилася, та розповісти Кеті про моє звільнення, однак не хотіла псувати їй вечір.

Цього ранку вона завдяки мені залишалася у доброму гуморі. Знову мене обіймала, коли я виходила з дому.

— Я така рада за тебе, Рейч, — зізналася вона. — Що ти узяла себе в руки. Ти змусила мене похвилюватися. — Потім вона повідомила, що вихідні проведе у Демієна, і перше, про що я подумала: сьогодні повернуся додому й нап’юся, і ніхто мене не засудить.

Гіркуватий присмак хініну — ось за що я люблю прохолодний джин із тоніком. Тонік має бути обов’язково фірми «Швеппс» зі скляної, а не пластмасової пляшки. Ці заздалегідь приготовані суміші взагалі не те, проте у разі потреби й таке згодиться. Знаю, що не мала б пити, але ж я цілий день на це очікувала. І це не просто сподівання на самотність, це збудження, адреналін. У голові паморочиться, шкіра поколює. Гарний видався сьогодні день.

Уранці я цілу годину спілкувалася з детективом Ґаскіллом. Тільки-но я завітала до відділку, мене одразу ж до нього провели. Цього разу ми сиділи у нього в кабінеті, а не в кабінеті для допитів. Він запропонував каву, а коли я погодилася, здивувалася, що він підвівся і власноруч зробив мені каву. На холодильнику, в куточку, в нього стояли чайник та бляшанка з «Нескафе». Він вибачився за те, що цукру немає.

Мені сподобалося в його компанії. Подобалося дивитися на рухи його рук — він не надто експресивний, проте пересуває багато речей навколо. Раніше я цього не помічала, тому що в кабінеті для допитів нічого було пересувати. Тут, у власному кабінеті, він постійно пересував філіжанку з кавою, степлер, бляшанку з ручками, перекладав папери в акуратніші купки. В нього великі руки з довгими пальцями з акуратним манікюром. Обручки немає.

Сьогодні вранці все було інакше. Мені більше не здавалося, що я підозрювана, яку він намагається спіймати на гарячому. Я відчувала себе корисною. Ще більше відчула власну користь, коли він узяв одну з тек, поклав переді мною і продемонстрував кілька знімків. Скотта Гіпвелла, трьох незнайомих чоловіків, а потім «К».

Спершу я вагалася. Дивилася прискіпливо на фото, намагаючись пригадати чоловіка, якого того дня бачила з Меґан, він нахилив голову, коли обіймав її.

— Це він, — промовила я. — Вважаю, що це він.

— Ви певні?

— Гадаю, це він.

Він забрав знімок і кілька секунд сам прискіпливо його розглядав.

— Ви свідчили, що вони цілувалися, так ви сказали? То було минулої п’ятниці? Тиждень тому?

— Саме так. У п’ятницю, вранці. Вони були надворі.

— А ви не могли неправильно тлумачити побачене? То були не обійми, скажімо… чи то невинний поцілунок?

— Ні, не могла. То був справжній поцілунок. Сповнений… романтизму.

Мені здалося, що його губи затремтіли, готові розтягнутися в посмішці.

— А хто він? — поцікавилася я у Ґаскілла. — Він… Ви вважаєте, що вони разом? — Він нічого не відповів, лише похитав головою. — Це… Я чимось допомогла? Взагалі стала у пригоді?

— Так, міс Ватсон. Ви нам дуже допомогли. Дякую, що прийшли.

Ми потиснули руки, і на секунду він затримав свою ліву руку на моєму плечі. Мені захотілося озирнутися та її поцілувати. Уже надто давно до мене ніхто не торкався з почуттям, яке хоча б віддалено нагадувало ніжність. Окрім Кеті.

Ґаскілл провів мене через двері в головну, відкриту частину відділку. Там було близько десятка поліціянтів. Кілька з них скоса подивилися на мене, в їхніх поглядах промайнула цікавість або зневага — я не певна. Ми пройшли крізь контору до коридору, тут я його і побачила: він рухався назустріч у супроводі Райлі — Скотт Гіпвелл. Він увійшов через головний вхід. Скотт крокував, опустивши голову, проте я одразу ж його впізнала. Він підвів голову, кивнув привітно Ґаскіллу, потім подивився на мене. Лише на секунду наші погляди зустрілися, і я можу присягнути, що він мене впізнав. Я пригадала той ранок, коли побачила його на веранді, коли він дивився у бік залізничної колії, того дня, коли я відчула, що він дивиться на мене. Ми пройшли один повз одного в коридорі. Він опинився настільки близько, що я могла б його торкнутися — поблизу він виявився взагалі красенем, гнучким, мов пружина, тим, хто так і випромінює нервову енергію. Коли дісталася вестибюля, озирнулася на нього, певна, що він дивиться мені у спину, але насправді за мною спостерігала Райлі.

Я сіла на потяг до Лондона, завітала до бібліотеки. Прочитала всі статті, які спромоглася знайти з цієї справи, однак нічого нового не дізналася. Пошукала гіпнотерапевтів у Ешбері, але далі пошуків справа не пішла — надто дорого, до того ж незрозуміло, чи допоможуть сеанси відновленню пам’яті. Проте коли читала розповіді тих, хто запевняв, що гіпнотерапевти допомогли їм відновити пам’ять, усвідомила, що мене більше жахає успіх, ніж невдача. І страхаюся не того, що зможу дізнатися про суботній вечір, а набагато більшого. Не певна, що вистачить сил пережити ті безглузді, жахливі речі, що я зробила, почути сказані мною слова, пригадати вираз обличчя Тома, коли я їх промовляла. Я надто боюся наважитися ступити в цю темряву.

Розмірковую про те, чи не надіслати Скотту ще один лист електронною поштою, але насправді в тому немає потреби. Ранкова зустріч із детективом Ґаскіллом довела, що поліція сприймає мене серйозно. Мені більше не потрібно грати роль, маю з цим примиритися. Я відчуваю, що принаймні я допомогла, бо не може бути звичайним збігом обставин те, що Меґан зникла на другий день після того, як я бачила її з іншим чоловіком.

З радісним клацанням та шипінням я відчиняю другу бляшанку джину з тоніком і розумію, що цілий день не думала про Тома. У кожному разі до цієї миті. Думала про Скотта, Ґаскілла, «К», про чоловіка з потяга. Том посів лише п’яте місце. Я зробила невеличкий ковток і врешті-решт відчула, що маю, що святкувати. Знаю, що в мене все буде гаразд, що я буду щасливою. І вже невдовзі.

Я ніколи не вчуся. Прокидаюся із відчуттям несправедливості, що розчавлює, з відчуттям сорому і одразу ж розумію, що зробила щось безглузде. Знову проходжу крізь свій жахливий, болюче знайомий ритуал, коли намагаюся пригадати, що саме накоїла. Відіслала листа електронною поштою. Ось що.

Якоїсь миті минулої ночі Том знову посів перше місце у переліку чоловіків, які не йдуть мені з голови, і відіслала йому листа. Мій ноутбук поряд, на підлозі біля ліжка — стоїть тут, ніби обвинувачуючи своєю присутністю. Я переступаю його, коли прямую до ванної кімнати. П’ю воду прямо з-під крана, крадькома дивлюся на себе у дзеркало.

Кепський вигляд. Проте три дні — непоганий результат, сьогодні почну спочатку. Довго стою під душем, поступово знижуючи температуру води, роблю її дедалі прохолоднішою та прохолоднішою, доки вона не стає страшенно холодною. Я не можу встати одразу під холодний душ, надто приголомшуюче, надто жорстоко, проте, якщо робити це поступово, холод майже невідчутний, на кшталт того як зварити жабу, тільки навпаки. Прохолодна вода заспокоює мою шкіру, притупляє пекучий біль від ран на голові та над оком.