Я продовжую очікувати. Зустріч було призначено ще півгодини тому, але я досі сиджу в приймальні, гортаю журнали «Воґ» та розмірковую про те, щоб підвестися та піти звідси. Мені відомо, що лікарі ніколи не знають достеменно, коли закінчать прийом, але психотерапевти? Завдяки фільмам у мене склалося враження, що тебе виштовхують з кабінету, тільки-но закінчилися твої законні півгодини. Напевно, у Голівуді не розповідають про психотерапевтів, до яких приходять люди у звичайні клініки.

Щойно я збираюся підійти до секретарки та сказати, що більше несила чекати, що я йду, як двері кабінету відчиняються, з’являється високий, довгов’язий чоловік з винуватим виразом обличчя та протягує мені руку.

— Місіс Гіпвелл, мені дуже прикро, що змусив вас чекати, — вибачається він, а я лише посміхаюся й відповідаю, що все гаразд, і сама одразу ж відчуваю, що все так і буде, бо я поряд з ним лише секунду, а вже мені легше.

Гадаю, це через голос. Ніжний та низький. З ледь помітним акцентом — нічого дивного, бо лікаря звуть доктор Камаль Абдик. Припускаю, йому десь років тридцять п’ять, однак виглядає молодшим завдяки шкірі неймовірного темно-медового відтінку. У нього такі лагідні руки, що я одразу уявляю, як він мене торкається своїми довгими, витонченими пальцями. Я майже відчуваю його дотик.

Важливих тем ми не порушуємо — це лише знайомство, ми приглядаємося одне до одного. Він цікавиться, що мене непокоїть, а я розповідаю про напади паніки, безсоння, про те, що лежу перелякана в ліжку й не можу заснути. Він воліє поговорити про це детальніше, але поки я не готова. Він запитує, чи вживаю я наркотики, алкоголь. Я відповідаю, що страждаю на інші пороки, перехоплюю його погляд, і, як мені здається, він розуміє, про що йдеться. А потім у мене виникає усвідомлення, що я маю ставитися до цих сеансів серйозніше, тож розповідаю про закриття галереї, про постійне відчуття нікчемності, брак напряму, у якому маю рухатися. Про те, що надто зосереджуюся на тому, що відбувається в моїй голові. Сам він говорить мало, час від часу ставить заохочувані запитання, але мені хочеться чути його голос, і тому, коли я йду, запитую, звідки він.

— Медстоун, — відповідає він. — Графство Кент. Але я переїхав до Корлі кілька років тому. — Він розуміє, що я запитувала не про це, і якось по-вовчому вишкіряє зуби.

Коли повертаюся додому, там на мене вже чекає Скотт, тут же пхає мені в руки келих та воліє почути всі подробиці мого візиту. Кажу, що все пройшло добре. Він розпитує про психотерапевта: чи сподобався він мені? Чи прихильно до мене поставився? «Нормально», — відповідаю я, бо не хочу, щоб мій голос звучав надто оптимістично. Він запитує, чи розмовляли ми про Бена. Скотт вважає, що річ лише в Бені. Можливо, він має рацію. Можливо, він знає мене краще, ніж мені здається.

Сьогодні я підвелася рано, але мені таки вдалося кілька годин поспати — це неабияке досягнення порівняно з минулим тижнем. Коли встаю з ліжка, відчуваю себе майже свіжою, як після відпочинку, тож, замість того щоб байдикувати на веранді, я вирішила піти прогулятися.

Я замкнулася в собі, навіть цього не усвідомлюючи. Єдине, куди я ходжу в ці дні, - це крамниці, ще відвідую заняття з пілатесу[1] та сеанси психотерапевта. Іноді завітаю до Тари. Решту часу сиджу вдома. Не дивно, що я втратила спокій.

Виходжу з дому, повертаю праворуч, потім ліворуч на Кінґлі-роуд. Повз паба «Троянда». Раніше ми нерідко сюди навідувалися, але вже не пригадую, чого припинили. Мені ніколи тут не подобалося: надто багато парочок за сорок, надто багато п’ють, оглядають присутніх у спробах знайти когось ліпшого. Й гадають, чи вистачить у них на це мужності. Напевно, саме тому ми й припинили його відвідувати — тому що мені там не подобалося. Повз паб, повз крамниці. Не хочу йти далеко, зроблю невелике коло, розімну ноги.

Так приємно опинитися на вулиці вранці, ще до початку занять, ще до того, як усі вирушать на роботу. Вулиці порожні та чисті, день сповнений можливостей. Я знову повертаю ліворуч, прямую до невеличкого грального майданчика, єдиного, доволі мізерного виправдання задля зеленого острівка. Зараз він порожній, але за кілька годин тут юрмитиметься малеча, матусі та няньки. Тут буде й половина дівчат, з якими ми разом відвідуємо заняття з пілатесу, з ніг до голови вдягнених у «Светі Бетті», будуть навипередки розтягуватися, ціпко тримаючи в наманікюрених нігтиках шоколадні батончики із «Старбакс».

Повз парк прямую до Роузберрі-авеню. Якщо повернути праворуч, просунутися вулицею, опинюся біля моєї галереї — те, що раніше було моєю галереєю, тепер порожня вітрина — але я не хочу туди повертати, бо досі мені болить. Не в тому місці, не в той час — у передмісті мистецтво нікого не цікавить: не ті економічні умови. Натомість я повертаю праворуч, повз крамницю «Теско Експрес», повз інший паб, той, куди ходять люди з цього маєтку, назад додому. Зараз я відчуваю метеликів — починаю нервуватися. Боюся наштовхнутися на Ватсонів, тому що завжди почуваюся незручно, коли їх бачу; стає очевидно, що я не знайшла роботи, що я збрехала, бо не бажала більше на них працювати.

Правильніше сказати, відчуваю незручність, коли бачу її. Том просто не звертає на мене уваги. Але Анна, здається, усе сприймає надто близько до серця. Вона безсумнівно вважає, що моя коротка кар’єра няні закінчилася саме через неї або через її дитину. Насправді її дитина тут взагалі ні до чого, однак це маля постійно скиглило, тому його було важко полюбити. Справа набагато складніша, проте мені несила це пояснити Анні. Хай там як, але я не хочу бачити Ватсонсів — вважаю, це одна з причин мого самітницького життя. Власне я сподіваюся, що вони просто переїдуть. Я знаю, їй тут не подобається: вона ненавидить цей будинок, ненавидить жити серед речей, які колись належали його колишній дружині, ненавидить потяги.

Зупиняюся на розі, вдивляюся в підземний перехід. Від цього запаху вогкості та холоду в мене завжди холодок по спині, такий, який відчуваєш, коли перегортаєш камінь, щоб побачити, що під ним: мох, черв’яки, земля. Я згадала, як гралася надворі ще дитиною, шукала разом з Беном жаб біля ставка. Рушаю далі. Вулиця порожня — жодної ознаки Тома чи Анни, і в глибині душі, яка прагне якоїсь драми, я по-справжньому розчарована.

Тільки-но зателефонував Скотт, повідомив, що має затриматися допізна на роботі — не такі новини я бажала б чути. Я роздратована, увесь день гнівалася. Не можу заспокоїтися. Мені так кортить, щоб чоловік повернувся додому та мене заспокоїв, а тепер мине кілька годин, перш ніж він повернеться сюди, а голова йтиме обертом, і я знаю, що на мене очікує безсонна ніч.

Не можу просто сидіти та спостерігати за потягами. Я надто збуджена, моє серце несамовито калатає, немов пташка, яка намагається вирватися з клітки. Я надягаю свої капці, прямую на перший поверх, виходжу з дому, на Бленгейм-роуд. Зараз о пів на четверту — кілька запізнілих перехожих повертаються з роботи додому. Навколо нікого немає, хоча чутно, як десь кричать діти, вони граються на задвірку, користуючись літніми сонячними променями до того, як їх покличуть вечеряти.

Йду дорогою до вокзалу. Зупиняюся на мить навпроти будинку номер двадцять три, розмірковую про те, щоб подзвонити у двері. Що б я казала? Що цукор скінчився? Вирішила погомоніти? Фіранки на вікнах трохи розсунуті, але я нікого не бачу.

Крокую далі до рогу, навіть не поміркувавши як слід, рушаю у перехід. Уже дісталася середини, коли чую, як нагорі грохотить потяг — славетне відчуття: немов землетрус, відчуваєш його просто всередині твого тіла, кров кипить. Дивлюся униз та помічаю щось на підлозі, обідочок для волосся, розтягнутий, рожевий, сильно зношений. Напевно, загубив хтось із бігунів, але я чомусь здригаюся, мені кортить якнайшвидше звідси піти, назад, на сонячне світло.